"Посеред міста – гора трупів росіян, а навколо діти ганяють на великах". Історії з деокупованої Харківщини від волонтера

У вересні 2022 року наші військові звільнили Ізюм, Балаклію, Купʼянськ, Вовчанськ і сотні інших населених пунктів, які пів року були в окупації.

Волонтери були одними з перших, хто побачив жахіття, які залишили по собі росіяни. Щойно військові дозволили – вони вирушили допомагати місцевим.

Якими кошмарами зустріли їх деокуповані міста, про роботу у сірій зоні та евакуацію людей розповів Олексій Масло, керівник волонтерської організації "Інтернаціональний легіон допомоги" в межах спецпроекту "Прихисти своїх" на "Українській правді. Життя".

Постапокаліпсис наяву

"У селах під Ізюмом все знищено, немає жодної цілої будівлі. Це дуже страшно, – розповідає Олексій. – Нещодавно вийшов кліп про Україну, де 14-річний хлопчик ходить по розбитому селу. Ми таке бачимо скрізь. В Харківській області більшість сіл виглядає, як у цьому кліпі".

Каже, деокупована зона – це практично зона відчуження. Там немає води, електроенергії, лікарів, не працюють магазини чи аптеки. Там нічого немає – взагалі.

Люди просто виживають.

"У Купʼянську, коли заїхали, бачили тіла росіян, складених на купу. Вони просто валялися посеред вулиці, а навколо них – діти ганяють на великах", – здригається він.

Виглядає це точно як в постапокаліптичних фільмах:

"Після тих всіх мук люди були схожі на доісторичних істот. Вони ходили в туалет там же, де й жили. Ми бачили настільки тотальну антисанітарію, що я не знаю, як люди вижили. Ми заходили в квартири, де люди безвилазно сиділи по 5 місяців".

Олексій Масло, керівник волонтерської організації "Інтернаціональний легіон допомоги"

Росіяни – як сарана, нищать усе

Тікаючи з Харківщини, росіяни намагалися знищити все, що їм не вдалося захопити.

Коли Олексій з командою вперше потрапив до сірої зони, був вражений: хоч ворог стояв тут три місяці, усе було ціле – наші військові працювали, як ювеліри, точно по цілях. Натомість коли українці почали тіснити окупанта і повертати території, росіяни бомбили все без розбору. Є села, від яких залишились тільки уламки стін, які на пів метра стирчать над землею.

"Село Руські Тишки неподалік кордону. У місцевій школі ми забирали на евакуацію паралізовану літню жінку, коли це ще була сіра зона. Там усе було новеньке, все ціле. Окупанти перетворили її на "гуманітарний центр", видавали місцевим трохи їжі, – пригадує волонтер. – А коли виходили звідти, уявіть, зняли пластикові вікна і вивезли на тракторі на причепах. А потім – замінували будівлю, знаючи, що люди можуть прийти за їжею".

Пізніше вони забирали на евакуацію 60 жінок з психоневрологічного інтернату в селі Липці. Поверталися через Руські Тишки: від новенької школи залишилася тільки згадка. Вони як сарана, каже Олексій, знищують все, що бачать.

Читайте також: Мріє відбудувати дім: історія 14-річного хлопця, який став зіркою кліпу Imagine Dragons

30 тисяч врятованих

До повномасштабного вторгнення Олексій Масло був дизайнером, проектував одяг для різних брендів. 13 років прожив у Києві, а за два дні до великої війни приїхав до Харкова, де жила мама. І вже другий рік волонтерить тут.

Його організація привезла в Україну 150 реанімаційних карет, зокрема, і для реанімації дітей – дорогі машини по 60-70 тисяч євро. Їх придбали і передали партнери з нідерландського фонду Stitching Zeilen Van Vrijheid (The Sails of Freedom Foundation). Купують авто для військових, для пошукових команд, які викопують тіла і доставляють рідним, щоб була можливість нормально поховати близьких.

Допомагають не лише на Харківщині, а й на донецькому, луганському, запорізькому і херсонському напрямках.

"Для ЗСУ ми передали 20 авто. Лікарням, у прифронтову зону, у шпиталі – 100 тон медицини, 200 тон їжі на деокуповані території. Днями передали Купʼянській громаді 20 велосипедів, щоб вони могли добиратися до роботи", – розказав Олексій.

Та, певне, головний напрямок роботи – порятунок тисяч людей, які тікали від війни у пошуках нового дому.

У перші дні і тижні війни Олексій допомагав іншим харківʼянам. Прокидався о 6 ранку і вивозив людей з Північної Салтівки, яку тоді нещадно бомбили, до більш безпечних районів. Таксі, пригадує, коштувало по 5 тисяч гривень. А маломобільним людям украй була потрібна допомога. Паралельно розвозив гуманітарку.

На 73-й день війни з командою провели першу евакуацію за межами Харкова. З того часу у спільних місіях з іншими волонтерськими організаціями Харкова допомогли переправити у безпечне місце близько 30 тисяч людей, зокрема 3 тисячі – маломобільних. Над цим працювали близько 60 волонтерів.

"Першим був мій батько, – розказує Олексій. – Він водій екстренної служби швидкої допомоги. 72 дні провів в окупації. А коли росіяни почали відходити, то обстрілювали і цивільних. Батько потрапив під обстріл і був поранений – 7 уламків отримав у руки й ноги. Ми забрали його у військових медиків".

Наступного дня волонтери з чотирьох організацій вісьмома машинами поїхали до сірої зони, за останній український блокпост, до Руських Тишок. Лише кілометр – до позиції ворогів, які обстрілювали групу. Туди везли гуманітарну допомогу, а назад – людей, які хотіли виїжджати. Вивезли 100 селян.

Після того почали працювати масштабно:

"Ми дізналися, що на Печенізькій дамбі існує гуманітарний коридор. Почали співпрацю з чеським фондом, який допомагав людям вибратися з окупованих територій. Вони займалися евакуацією з Маріуполя, Херсонщини, Запорізької області. Цей фонд оплачував дорогу у місцевих перевізників, а вони вивозили людей до останнього блокпосту – і там платили викуп за кожну вивезену людину".

Евакуація цивільних із Харківщини

500$ за свободу

Ціна свободи, каже Олексій, коливалася залежно від настрою росіян на блокпосту, чи був там командир тощо. Зрідка, коли був великий потік, могли й безкоштовно когось випустити, але в середньому "такса" була 500 доларів за людину.

"Дітей також викуповували, – розказує Олексій. – Фонд платив. Але пізніше перевізників, які з ним працювали, здали місцевій колабораційній "владі". Їм поставили "смотрящого" і ціни підскочили. Фонд після цього почав домовлятися з таксистами".

Близько третини евакуйованих волонтерами – діти. Окупанти випускали переважно їх і жінок. Часто забирали у людей машини на своєму блокпості, змушуючи іти пішки 4 кілометри.

Евакуація через дамбу – це прохід через шлюз і маленький місточок. З обох боків працювали снайпери. Головне – не спровокувати росіян. Один з волонтерів їхньої команди перейшов шлюз – і його одразу схопили в полон. Визволити вдалося тільки через півтора місяця.

Військові теж допомагали волонтерам: тягали сумки, транспортували малорухливих людей. Людей евакуйовували до Харкова, де влаштували гуманітарний центр: з ними працювали психологи, ДСНС, годували. Хто потребував прихистку, не міг поїхати до родичів, – селили в гуртожитках чи в небайдужих харківʼян. Благодійні фонди проводили інформаційну роботу щодо прихистку в Європі.

Привозили лежачих людей – і просто кидали на дамбі

"Ми направляли людей з особливими потребами в хоспіси, лікарні та інші медичні заклади, – розповідає Олексій. – Ніколи нам не відмовляла з прихистком маломобільних людей 18 харківська лікарня. Потім розподілом займалася волонтерська організація "Волонтерз.68", яка працює суто з маломобільними людьми: вони підхоплювали людей у Харкові і шукали прихисток на постійну основу".

Таких, за словами волонтера, було дуже багато:

"На дамбу родичі чи сусіди привозили лежачих людей і просто кидали там. Конкретний приклад: нам передали бабусю, яку кинули родичі; на ній лежав папірець – з датою народження, прізвищем та імʼям".

Волонтер розповідає, як у Купʼянську, приїжджаючи за заявкою від родичів, знаходили тіла: опалення не було і люди просто замерзали у своїх ліжках.

"Ми також їздили з кваліфікованими лікарями – і вони нам казали, де людина переживе евакуацію, а де ні. Було багато людей, які б померли у нас на ношах. У них була рідина в легенях, запущено все. Коли евакуйований помирає на ношах, це великі проблеми для волонтерів, бо волонтери не мають юридичного захисту, на жаль. І ми не можемо забирати таких людей. Якщо вони самотні і без супроводу", – розказав Олексій.

Евакуація через дамбу відбувалася по понеділках і середах. За день проходило більше тисячі людей. Тут же були і ті, хто просто приїхав за необхідним – приміром, поміняти олію на щось. Але після кількох випадків, коли люди намагалися передати заборонене, СБУ закрила проїзд на дамбу будь-якому іншому транспорту, крім евакуаційного.

"Люди переходили і здавали позиції росіян, а ми передавали інформацію військовим. Якось ми на наші волонтерські рації спіймали ворожий сигнал – чули все, що вони говорять на тій стороні дамби, коли піднімають дрон, коли готують обстріл, – згадує волонтер. – Ми щільно співпрацювали з СБУ. Якось зловили агента-наводчика, який шукав способи потрапити до Харкова".

Вони працювали під постійними обстрілами. Росіяни, знаючи про евакуацію, спеціально починали гатити з градів по волонтерах. Вони хапали дітей, стрибали в окопи, лягали зверху на них. Їхні машини – усі в дірках. Але була потужна мотивація до роботи:

"Ми зустрічали евакуйованих – і вони плакали. Одна жінка плакала всю дорогу, не могла повірити, що вона у вільній Україні. Весь час перепитувала "чи це Україна, чи це Україна?". Я їй показував українську символіку, розмовляв українською. Вона розповідала жахи, які там відбувалися. І це мотивувало бути там з 7 ранку і чекати на цих людей. Розуміли, що цим людям ніхто, крім нас, не допоможе".

Коли Олексій з командою вперше потрапив до сірої зони, був вражений

Чому евакуйовуються не всі

Утім, далеко не всі хочуть евакуйовуватися – навіть із найбільш гарячих точок.

"Якщо людина провела під обстрілами рік, то в неї стається психічний розлад – вона не хоче виїжджати. Вона вже просто не розуміє, як це – повернутися до нормального життя. Я був влітку минулого року за Бахмутом в селі. Там жила одна-єдина жінка, у неї над хатою кожні 15 хвилин пролітає гвинтокрил і скидає бомби. А вона не хоче виїжджати", – переповідає волонтер.

Інколи людей в машини доводилося запихати силою. Олексій розповідає про випадок в селі Цупівка: росіяни розбомбили будинок літнього чоловіка, він сам – осліп, мав серйозну кровотечу. Хотів на місці покінчити життя самогубством, заколоти себе у груди. Його дуже важко було вмовити поїхати в Харків.

"Ще два тижні тому, я знаю, у підвалі у Бахмуті сиділо 8 людей з дітьми. Вони їх ховали, брехали, що дітей уже вивезли, – каже керівник "Інтернаціонального легіону допомоги". – Це вже наслідки психічних розладів, які потрібно професійно лікувати. Ці люди відчувають безпеку там, бо вони в групі. І бояться її покинути. Там свої правила, свої закони. Вони віддалилися від норм. Переважно це люди низького соціального становища. Це реально велика проблема. І їм, буває, все одно, хто буде возити їжу чи воду".

Роботи, як і проблем, ще багато

Фактично, на Печенізькій дамбі було налагоджено протокол евакуації для всіх служб. Здобутий досвід – колосальний. І цим потрібно користуватися.

Їхня команда втратила кількох побратимів. Богдан Скляренко пішов служити до лав НБУ, загинув під Бахмутом.

Зовсім нещодавно загинув волонтер Євген Санін: поїхав на евакуацію, потрапив під обстріл. Місяць за його життя боролися, але дива не сталося, він не вижив.

На лікування, а потім на похорон – збирали самі. Родини Євгена і Богдана нічого не отримала від держави.

"Ми не розуміємо, – каже Олексій, – чому всі волонтери не захищені законом. В законі йде мова лише про тих, хто допомагає в Луганській і Донецькій області, а про Харківську – нічого".

Команда Олексія продовжує працювати. Зокрема, і завдяки донатам від тих, кому вони допомогли врятуватися.

Та можливість допомагати іншим є далеко не у всіх – тут би собі дати раду. Жителі сотень сіл і містечок з деокупованої частини Харківщини досі не можуть повернутися до стабільності, до звичного життя. І їм – потрібна наша допомога.

***

На сайті "Прихисток" небайдужі українці можуть запропонувати житло для переселенців, розмістивши відповідне оголошення. Тож ВПО можуть знайти тимчасовий прихисток у будь-якому регіоні України чи за кордоном, на кілька днів чи на довший період. Система фільтрів допоможе легко підібрати варіант, який відповідає вашим критеріям, і швидко зв’язатися з власником. Сайт працює 40 мовами.

Це повністю волонтерська ініціатива. Її у перший день повномасштабного вторгнення запустила народний депутат України Галина Янченко. Пізніше програма "Прихисток" отримала державну підтримку. Власники житла, які прихистили переселенців, отримують компенсацію від держави на сплату комунальних послуг.

Роксана Касумова, спеціально для "УП. Життя"