"Там на зірочці – Кирило". Історія матері, яка пережила полон та загибель сина-військового

Олена Марченко – з Маріуполя. Вона – мама двох воїнів "Азову". Її старший син Кирило загинув, вона не бачила його тіла і так з ним і не простилася. Молодший, Микола, – продовжує захищати Україну.

Під час блокади Маріуполя вона поховала свою маму просто на подвірʼї. А намагаючись виїхати – потрапила в полон, де разом із чоловіком провела понад пів року.

"Ти розумієш, що жила мирно, а зараз ідеш – і не можеш виправити плечі. Весь час чогось боїшся", – каже жінка.

Читачі "Української правди. Життя" – перші, кому Олена переповідає цей кошмар наяву.

"Те, що з нами сталося – це дуже страшно"

В Маріуполь сім'я переїхала зі Сніжного у 2002 році: закривалися шахти, роботи не було, життя практично зупинилося – місто помирало.

"Переїхали через дітей, щоб дати їм майбутнє. В Маріуполі все було добре у нас: ми працювали, діти навчалися Ми робоча родина. Все життя працювали, як і наші батьки. І ми жили добре: було, де жити і як", – говорить Олена.

Старший син – Кирило – народився у 1991 році. Молодший – Микола – через 1 рік і 4 місяці.

"Кирило змалечку був дуже самостійним, з ним ніколи не треба було сидіти, робити уроки. Він сам займався і вчився без трійок. Дуже любив футбол, йому подобалося стояти на воротах. Після школи вступив до інституту туристичного бізнесу в Донецьку, після закінчення – почав працювати в турфірмі в Маріуполі. Молодший спершу закінчив механіко-металургійний технікум, а згодом здобув і вищу освіту за спеціальністю право", – розповідає мама.

Обидва сини були футбольними ультрас. З цього, каже жінка, усе і почалося:

"Коли у 2014-му почалася війна, вони подали документи до "Азову". У нас із батьком не питали, просто поставили перед фактом. Нам не залишалося нічого, як підтримати їх, хоч було дуже страшно – адже це війна, на якій вбивають".

Батькам про війну вони розповідали дуже мало, берегли їх. Лише повторювали: "Все нормально, все в порядку".

Коли почалася Широкинська операція, вони зникли зі звʼязку. Мама вже потім по радіо дізналася, що "Азов" пішов в контрнаступ, який тоді врятував Маріуполь від обстрілів:

"Ми в Маріуполі жили в мікрорайоні Східний, це просто окраїна міста, спальний район. Поряд з нами – блокпост, і обстріли постійні. Але після тієї операції ворога вдалося витіснити в нижчу точку і по нас вони вже не могли стріляти. Саме ж Широкине знищено повністю, людей переселили – кого до Маріуполя, кого ще кудись".

З того часу з дітьми вони не проводили багато часу разом. Але коли була можливість, сини обовʼязково на вихідні приїздили на обід: сідали, ділилися кожен своїм, що в кого. 

"Я їх попросила, щоб вони мені писали хоч трішечки. Це була моя умова. Якщо немає змоги говорити, то просто – одне слово. І так і було, я до цього звикла, – каже Олена. – Але те, що сталося з нами потім – це дуже страшно".

Тіла тижнями лежали у дворах

24 лютого сини умовляли її виїхати з Маріуполя. Кирило тоді сказав: ще є потяг до Львова, давайте. Та вона відмовилася – і дуже потім про це шкодувала.

"З нами жила моя мама. Їй було 78, вона хворіла. Сказала, нікуди не поїде. А я не могла її покинути, – розказала Олена. – Взагалі, я думала, що все мине. З 2014 року – стріляють і стріляють. Гадала, кілька днів постріляють і припиниться. І ми не поїхали нікуди, хоч діти наполягали".

26 лютого друг старшого сина перевіз їх зі Східного мікрорайону ближче до центру. Думали, там буде краще, але насправді – потрапили просто в пекло:

"Згоріли всі будинки, наш останній залишився. Після 15 березня почалися такі обстріли, що я вже не витримувала, це неможливо було витерпіти. До того ж ми переживали це не в підвалах, а нагорі, у квартирі. Мамі було дуже погано, я колола їй знеболювальне. Якось виглянула з балкона – стоїть наш танк. Я кажу: хлопці, як обстановка? А вони так подивилися і питають – що ви тут робите? Вам би треба було виїхати або в підвалі сидіти".

Тільки коли загорілася квартира просто під ними, вони все ж спустилися до підвалу.

"У мами віднялися ноги – вона просто волочилася, – згадує Олена, – Люди допомогли її спустити. Навколо пожежа, сильне задимлення. Що встигли, те і взяли".

Будинок горів ще добу. Вигорів повністю. Дим пробивався і до підвалу, але зрештою, на щастя, вивітрився.

У підвалі вони провели 6 днів, з 22 до 28 березня. На двір, навіть коли обстріли хоч трохи стихали, Олена не виходила, постійно була поруч із мамою – саджала її на стільчик поближче до виходу, щоб вона дихала.

Чоловік під обстрілами ходив по воду і по дрова. Коли обстріли ненадовго припинялися, люди на вогнищі у дворі намагались приготувати хоч якусь їжу, закипʼятити воду на чай. Усі ділилися, хто чим мав.

Старенька мама їла дуже мало, їй з кожним днем ставало гірше. Вона бідкалася, що як у війну народилася, так у війну і помре.

"26 березня в будинок зайшла русня. Вони відкрили двері в підвал, і деякі люди почали просто вішатися на них з криками "дорогенькі, як ми вас чекали". Для нас з чоловіком це був шок…Але в цьому будинку нас ніхто не знав, не знали, що наші сини в "Азові" – і це нас врятувало", – говорить Олена Марченко.

28 березня вони піднялися нагору, у те, що залишилося від вигорілої квартири: стіни полопалися, ламінат вздувся, все в сажі. Але у порівнянні з сусідськими – не найгірший варіант.

А наступного дня – Оленина мама померла.

"Я не знала, що робити, – говорить вона. – Русня казала, що всі трупи – хто вмирає, кого вбивають – виносьте на подвірʼя, ми будемо забирати і ховати їх у братських могилах. Але ж про це й мови не могло бути, я хотіла маму потім перепоховати. Чоловік пішов, попросив допомоги, викопали яму просто за будинком. Там маму і поховали. А люди виносили своїх рідних просто в килимах або в ряднині. І там, де ми готували їжу, вони лежали просто тижнями, стирчали ноги. Я не розуміла, як так можна".

"Бережи мати!": син прощався із батьками

Того ж дня, 29 березня 2022 року, загинув її син Кирило. Тоді вони цього не знали – дізналися лише коли після пережитих мук повернулися на підконтрольну Україні територію.

Востаннє вони бачилися 5 березня:

"Він приїхав, привіз нам продукти. Потім ще повернувся з ліками, павербанком. Маму якраз 5 березня паралізувало. В мене була істерика і я кажу: "Що робити, синок?". А він був такий спокійний. І це останній раз, 5 березня, ми його бачили і чули. Більше звʼязку не було. І те, що він повертався не один раз, він, мабуть, прощався з нами. Коли йшов, то сказав батькові: "Бережи мати!". Він ніколи мене так не називав. Завжди – матусею…" – плаче мама.

На початку квітня Олена сильно захворіла: близько тижня трималася температура під 40. Вона нічого не їла, лікуватися було нічим – виживала тільки на воді. Тоді вирішили виїжджати з Маріуполя. Вдалося звʼязатися і поговорити телефоном з молодшим сином:

"Ми говорили більше години, але про Кирила він мені тоді нічого не сказав. Я розпитувала, коли востаннє вони виходили на звʼязок, що він розказував. Але Коля просто говорив: "Мамо, все нормально". Він знав, що я хворію і не хотів мене ранити, щоб я могла доїхати на підконтрольну територію. Але ми нікуди не доїхали…".

Спершу вони дісталися Мангуша, звідти – з перевізником на Бердянськ. Однак – на одному з блокпостів їх забрали в полон.

"Вони відновили в телефоні всі програми, які я видалила, усі світлини з дітьми. Побачили фото з синами у формі, – розповідає жінка. – І тоді ж на блокпосту вони сказали мені – один ваш син загинув. Я, звісно, дуже плакала. Я не боялася, що нас затримали – мені було просто все одно. Була виснажена температурою, Маріуполем, усім".

Коли їх привезли в колонію, Олена сказала чоловіку: це – неправда, вони не можуть знати. Кирило – живий. І вони щодня молилися за нього, за живого.

Вісім місяців знущань

Їх помістили в 77 колонію особливого режиму в тимчасово окупованому Бердянську. Забрали усі гроші, усі речі, телефони, дозволили залишити тільки фото онучки, яке Олена зняла зі стіни квартири.

"Фізично нас не чіпали, ні мене, ні чоловіка. А ось психологічно – катували, знущалися дуже сильно, – здригається Олена. – Казали, що ми виховали двох терористів, що "Азов" в Росії прирівнюється до терористичної організації. І що ми будемо осуджені за їхніми законами. Що ми будемо сидіти".

І водночас – шантажували молодшого сина: вимагали гроші за викуп батьків. Коли син сказав, що гроші збере, то почали вимагати, щоб він їх сам і привіз, а не якийсь посередник. Тоді стало зрозуміло, що справа не у грошах:

"Нас знімали на камеру, змушували просити сина, щоб він нас забрав звідти. Я відмовлялася, але ФСБ-шники погрожували зброєю, погрожували розлучити з чоловіком. І ми казали зрештою те, що змушували. Потім син мені говорив: "Я знаю, мам, що ти не хотіла цього казати. Тебе примушували". Він весь час займався нашим обміном, але швидко не виходило. Я весь час боялася, щоб він не зробив якихось необдуманих кроків, не приїхав – бо це дорога в один кінець".

Пізніше він розповідав мамі, що пережив, коли дізнався про їхнє увʼязнення, як не міг спокійно служити, як отримував відео з батьками, на яких фізично боляче було дивитися:

"Я після Маріуполя схудла на 15 кілограм. Це було щось. Але він потім казав: "Мам, усе буде нормально", а я йому – нормально вже не буде, як же може бути нормально?".

"Там на зірочці – Кирило. Стоїть, дивиться на нас"

Обмін зривався багато разів. Звільнили їх аж наприкінці осені: на підконтрольну Україні територію вони потрапили тільки 26 листопада. Спочатку – до Запоріжжя, в звідти їх забрав до Києва лікар-прикордонник, який віз на лікування поранених хлопців. Він і повідомив страшну звістку:

"Коли ми приїхали в Київ, він обійняв мене і каже: "У вашій родині горе, але вам треба жити. Вам є для кого жити". Я тоді все зрозуміла. Те, чого я так сильно боялося, виявилося правдою. Кирила немає. І не знаю, чи колись взагалі побачу його тіло". 

Кирило Марченко загинув під час виконання важливого бойового завдання. Його група з 6 людей мала замінувати дорогу, щоб ворог не пройшов швидко. Їм не дали це зробити – групу накрили авіаударом.

"Він був старшим, йшов першим. Я розмовляла з хлопцем, який був на позиції з Кирилом в Маріуполі. Він сказав, що шостий, який ішов останнім, трохи відстав – і залишився живим. Він зараз в полоні, я його дуже чекаю. Може, він мені розповість ще щось, – переповідає Олена. – Там була воронка – 8 метрів… За словами хлопця, знайшли тільки фрагмент одного тіла, загиблого впізнали за тату. Мені сказали точну локацію, де це сталося, але від цього не легше. Я дуже чекаю на деокупацію Маріуполя!".

21 січня 2022 року в Кирила був День народження. Уся сімʼя зібралася в Маріуполі. Усі були живі:

"Є відео, де моя онучка танцює з моїм сином. І я кажу, що ніхто не знав, що буде через місяць. А тепер є тільки "після".

Я переживаю, що я ніколи не знайду сина Кирила. Це підкошує. Молодший каже – у тебе ж є я. І я обіцяю йому старатися бути сильною… Кирило зараз часто сниться Колі. А мені жодного разу не снився".

Маленька донечка Миколи Мія – чи не єдина їхня розрада.

"Це наш вогник, який нас витягує. З нею забуваєш про все, всі інші думки йдуть на задній план, – розповідає бабуся. – Вона теж часто згадує Кирила. Коли не хоче їсти, я кажу – давай за маму, за тата, а вона – ні, за Кирила. А якось помила її, кажу лягай, а вона стоїть боса, у вікно дивиться і говорить: "Бабусе, там на зірочці – Кирило. Дивиться на нас".

Молодший син продовжує службу:

"Я його прошу, кажу, що я, не дай Боже, буду робити? Ти потрібен доньці, ти нам потрібен. А він відповідає: "Мамо, я не можу піти. З якою совістю я піду?". Отак і живемо, наче на пороховій бочці".

"Памʼять – єдине, що мають родини військових"

З Оленою працювали психологи: індивідуальні заняття, арт-терапія, групова терапія.

"Я перестала постійно плакати, – говорить вона. – Чоловік тримався, але згодом теж почав плакати. Ми ще на антидепресантах з ним. Бо не могли спати, нічого".

В Києві Олена не знаходить собі місця. Каже, почувається, як у повітрі, наче відгороджується від життя:

"Мені нічого не хочеться. Мені потрібен Маріуполь! Я переживаю, що ми не зможемо знайти маму. Ми її поховали, але ж вони рили теплотрасу і викопали її".

Вони почуваються нормально лише в колі інших родин "Азову". Тут всі один одного розуміють, тут у всіх спільне горе і спільні проблеми. Частину з яких, на жаль, підкидає і влада: обіцяли цього року побудувати Національне військове меморіальне кладовище, але будівництво так і не почалося. Прах багатьох Героїв досі не похований, урни стоять просто вдома у батьків або у крематоріях, на тимчасовому зберіганні.

"Обіцяють військове кладовище і не роблять, – у розпачі говорить Олена Марченко. – Є відповідний законопроект, але він не підписаний. Спочатку планували на Лисій горі, потім у Биківні… Дуже сумно від цього всього. Наші хлопці не вагалися, знаючи, що вони там залишаться, тримали Маріуполь, щоб дати час підготуватися на інших територіях. А тут ,щоб зробити підпис, ми чекаємо рік".

А ще вона дуже надіється, що дозволять урочисто ховати загиблих військових, тіло яких так і не знайшли:

"Нам психолог сказав, що треба обрати місце, куди ми зможемо приходити. Чоловік посадив дубки, ростуть у нас у вазонах… Та було б краще, якби це місце було на військовому кладовищі, між хлопцями, між побратимами. Але…

Ми всі дуже пригнічені, нас ображає таке ставлення. Начебто ж наш Президент каже, що нікого не забудуть і всіх будуть вшановувати. Найкраща підтримка держави – це памʼять. Памʼять – це єдине, що мають родини військових".

***

На сайті "Прихисток" небайдужі українці можуть запропонувати житло для переселенців, розмістивши відповідне оголошення. Тож ВПО можуть знайти тимчасовий прихисток у будь-якому регіоні України чи за кордоном, на кілька днів чи на довший період. Система фільтрів допоможе легко підібрати варіант, який відповідає вашим критеріям, і швидко зв’язатися з власником. Сайт працює 40 мовами.

Це повністю волонтерська ініціатива. Її у перший день повномасштабного вторгнення запустила народний депутат України Галина Янченко. Пізніше програма "Прихисток" отримала державну підтримку. Власники житла, які прихистили переселенців, отримують компенсацію від держави на сплату комунальних послуг.

Роксана Касумова, спеціально для "УП. Життя"