"Він умів бачити те, повз що інші проходять". Пам'яті фотокореспондента, оператора, митця, солдата Максима Шварцмана

Максим Шварцман умів дивитися на світ інакше. Він знімав відео, фотографував, малював, писав прозу, грав на гітарі, цікавився історією – і все це опанував самотужки, спираючись на природне чуття краси й форми.

Максим був чуйним батьком, люблячим чоловіком, вірним другом і побратимом. Він мріяв знімати кіно й написати книгу про збирача історій, купити в селі будинок із верандою, де вечорами можна було б сидіти за столом всією родиною. Жодна з цих мрій не здійснилася за його життя.

15 липня 2023 року Максим Шварцман загинув під Бахмутом. Йому було 35 років.

З Каланчака в Чернівці

Максим народився 17 жовтня 1987 року в селищі Каланчак на Херсонщині. Батьки розлучилися, коли він був ще дитиною. Максим залишився з мамою і вітчимом у Каланчаку, а батько повернувся до Одеси. Щоліта він їздив до тата, гуляв старовинними вуличками, купався в морі.

Після школи Шварцман вступив до Одеського національного університету – спочатку на географічний факультет, а потім на історичний. Коли Максим навчався на четвертому курсі, його мама захворіла на рак і померла. Її смерть дуже вплинула на Максима – щось наче надломилося. Він так і не склав останнього іспиту, не отримав диплома. Пішов працювати: кур'єром, кухарем в їдальні.

"Він був розумніший за багатьох людей із вищою освітою, – каже його дружина Марина. – Людина виняткової гідності. Я таких більше не знаю".

До Чернівців Шварцман потрапив у 2009 році через перші серйозні стосунки. Хоча вони й не склалися, вирішив залишатися на Буковині. Тут знайшов себе в журналістиці, зустрів кохання всього свого життя та виховував дітей.

Втім, любов до українського Півдня він пронесе крізь усе своє життя. Дружині Марині возитиме з Кланчацьких степів полин, а також набиратиме у пляшку морської води.

Оператор, який бачив сенси

Ще перебуваючи в Одесі, Максим підпрацьовував, де міг. На телебачення він прийшов без спеціальної освіти. Перша посада – оператор на телерадіокомпанії ТВА. Сам навчився знімати, освоїв художню відеозйомку. Далі працював практично у всіх медіа регіону: ТРК "Буковина" (згодом Суспільне – ред.), "Чернівецький Промінь", інформаційне агентство АСС. Умів так виставити освітлення, що навіть звичайна кімната перетворювалася на кадр із фільму.

Керівниця агентства АСС Оксана Данилюк розповіла в коментарі інформаційній службі НСЖУ, що Максим був надзвичайно доброзичливим й відкритим, але водночас – скромним, небагатослівним і далеким від будь-якої публічності.

"Він міг показати свої фотографії друзям під час корпоративної зустрічі, однак організовувати виставки чи публікувати роботи в інтернеті – це було зовсім не в його характері. У нього навіть сторінки у Facebook не було", – додала колега.

Коли Максим фотографував дружину Марину, то вмикав діафільми на стіні, щоб був правильний фон. Він цінував природну красу, надавав своїм світлинам концептуальної глибини. Так само вибагливо ставився і до відеозйомки: дбав про правильне світло й побудову кадру.

Також Максим малював – збереглося кілька його картин. Він навчився грати на гітарі. Розпочав роботу над фантастичною повістю, яка так і залишилася незакінченою. На фронті написав одне оповідання під назвою "Не про війну" і надіслав дружині.

"Він не показував публічно нічого, поки не вважав його готовим", – каже вона.

"Я кохаю тебе, і можеш тепер ненавидіти мене все життя"

Максим і Марина познайомилися у 2010 році на телебаченні – відеооператор і журналістка працювали разом на ТВА. Все почалося зі спільних зйомок і робочих буднів. Спочатку дружили, спілкувалися як колеги. Одного спекотного липневого дня він надіслав їй смс: "Несила більше терпіти. Я кохаю тебе, і можеш тепер ненавидіти мене все життя".

Марина відповіла не одразу – спочатку поїхала у відпустку. Через кілька місяців вони почали зустрічатися. Розписалися без пишних урочистостей: він – у косусі та джинсах, вона – в довгій спідниці. Через двадцять днів повінчалися. Букет для нареченої Максим замотав у крафтовий папір, виготовлений із газети, яку вони робили разом.

За десять років подружнього життя вони майже не розлучалися. Разом ростили двійко дітей – доньку Софію і сина Адама. Жили скромно, але не скаржилися.

"Він казав: якщо я не можу забезпечити тобі достойний рівень, то маю допомагати. І він справді допомагав – прав білизну руками, коли в нас не було пральної машинки, сидів із немовлям, поки я працювала", – згадує Марина.

Коли Максим почав заробляти на комерційних проєктах, чергувалися з дружиною, змінювали одне одного в догляді за меншим сином, підтримували. На вихідних разом дивилися кіно. Часом – кожен своє, але головне, що поруч.

"Для мене було важливо, щоб ми були разом на всі свята: дитячі дні народження, наші. Переважно ми все готували, сідали за стіл – торт, святкові шапочки. Навіть коли відпочивали з друзями, хотіли додому, хотіли бути лише вдвох", – каже жінка.

Подружжя мріяло про власний будиночок із садочком і барбекю. У Максима по батьківській лінії є єврейське коріння, тому в 2015 році вони виїхали в Ізраїль. Там Шварцмани прожили сім місяців: Марина гляділа дітей, Максим спочатку працював на автоскладі, а потім – у типографії. Але, за словами дружини, він там згасав. Тому повернулися до Чернівців, де чоловік отримав друге дихання.

Він любив море, але щасливим був у Чернівцях

Максим любив Чернівці так, як люблять щось рідне – не тому, що народився тут, а тому, що обрав. Саме в цьому місті він став по-справжньому щасливим. Шварцман знав кожен провулок, фасад, прохід між дворами. Годинами водив Софію й Адама вуличками старого міста, розповідав про архітектурні стилі будівель старого міста.

"Дітям цього зараз дуже бракує. Коли ми з донечкою йдемо вулицею, вона раптом зупиняється й каже: "Там є будинок, з якого видно статую та серце. Нам тато показував, там є прохід". Тобто моя дитина пам'ятає, куди вони ходили", – каже Марина.

Він любив парки Федьковича й Шиллера, де катався з дітьми на санках. Влітку водив їх на річку, до дамби. Ці прогулянки, увага до деталей, до того, як влаштований світ навколо, лягли в основу незакінченої повісті, яку Максим писав ще до повномасштабної війни. Її головний герой – збирач історій, що схожий на гриба. Він ходить містом і колекціонує спогади про нього, щоб зберегти пам'ять про місто й цінності, які зникають.

Коли Марина читала текст, вона впізнала їхню першу квартиру, в якій жили до весілля, вікно з видом на двір, де навпроти часто сидів чоловік і грав на акордеоні.

"Людина, з якою я міг йти в вогонь і воду"

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Максим, не роздумуючи, пішов добровольцем у військкомат.

"Мені здається, що його вразила окупація Каланчака. У Максима ще була робоча техніка вдома – він повернув її та в перший же день пішов до військкомату. Згодом прийшов додому й каже: "Ну все, я беру речі та йду служити в піхоту". А нам із дітьми сказав їхати до родичів у Польщу", – пригадала дружина.

Після довгих дискусій Марина з дітьми поїхали до своєї сестри за кордон. Погостювали там кілька місяців, а в травні повернулися додому.

Шварцман не шукав обхідних шляхів, ніколи не просив перевести на легшу посаду, хоча варіанти були.

Максим потрапив до 107-ї окремої бригади ТРО, 92-й батальйон. Спочатку воював на Харківському напрямку, де по десять днів не було зв'язку. Щоб зателефонувати коханій Марині, викопав "Старлінк" із-під снігу. Потім був Бахмут. З того періоду Марина згадує одну історію.

"У Максима був день народження. Він про це – ні пари з вуст. Але так збіглося, що до них приїхав священик-волонтер і привіз вафельний торт. Чоловік телефонує мені й каже: "Уявляєш, я їм торт. Ніхто не знає, що в мене день народження, але я їм торт". Він радів цьому, як дитина", – згадує Марина.

Побратим Максима Юрій Фештрига познайомився з ним у військкоматі. В перший день служби їх поставили разом на варту в місцевій аеропорт:

"Він мій однодумець. Людина, з якою я міг йти в вогонь і воду. Начитаний, ерудований, з потужним внутрішнім стрижнем. Пригадую, якось ми йшли по Харкову звичайною вулицею, нічого особливого, а він мені розказує про сталінський ампір, потім підходить до погруддя в дворику і починає розповідати, хто це, яка вага цієї людини в історії. Диву даєшся, як це все вміщалося в одній голові".

Максим і Юрій мали однакові мистецькі вподобання, обоє любили артхаусне кіно, літературу, музику.

Ще один побратим Максима Андрій Дашкевич написав, що навряд чи йому доведеться зустріти в житті ще коли-небудь таку людину:

"Цвіт нації, інтелігенція Чернівців. Як його дратувало, коли навколо хтось жалівся, що щось не так або щось не додали. Він брав і робив, робив якісно. Макс – лев. Він був небагатослівним, та коли починав говорити, всі повертали голови й починали прислухатись. Це була дійсно мудра не по своїх роках людина з добрим серцем, яка багато в чому розумілася".

Листи зі Слобожанщини

У жовтні 2022 року Максим перебував на Харківщині. Звідти написав дружині щемливі листи, які вона перечитує досі.

У них розповідав про побут у війську: мишей, що погризли батончик, про хропіння побратимів, схожих на тюленів у спальниках. І про головне, адресоване Марині і дітям у листах:

"Скучаю найбільше за вами й нашими простими, але безцінними радощами: прогулянками, розмовами, хатніми справами. Здається, якби я зараз опинився вдома, то більше би не нервувався через дурниці й не хвилювався марно".

"Якби мені не пощастило – ти не хвилюйся. Можливо, це і є моє призначення. Хотілося б іншого, але хто знає, як складеться нитка долі. Лиш попрошу про дещо. Не хочу, щоб діти бачили порожню моторошну оболонку. Я бачив свою маму, і цей образ надовго перекреслив усі решта спогади про неї".

"Якщо тобі трапиться достойний чоловік, що буде добрий до наших дітей, будь із ним. Я хочу, щоб ти була щаслива. Старайся брати від життя максимум приємного, бо є люди, що обмежують себе в ім'я ілюзій, які їм, довірливим, хтось наплів. То все обман. І найбагатша людина – з моральним компасом і стрижнем. Тому можеш обійтись без душпастирів всякого різного толку".

Навіть смертельно поранений, він переживав за інших побратимів

У травні 2023 року Максим на десять днів приїхав в єдину відпустку. Рідним про це нічого не сказав, хотів зробити сюрприз. Зустрів Марину й сина Адама біля ресторану з букетом квітів. Потім разом підготували сюрприз для Софії.

"Донька була вдома. Я її набрала й кажу: "Доця, я йду ще трохи пройдуся з Адамом, замовлю піцу на доставку". Ми взяли з собою піцу, і Макс подзвонив у двері. Вона подивилася (а він ще в кепці й так спеціально ховається), відкрила двері. А то тато. Для неї це, звичайно, сльози".

Коли Максим був у відпустці, то не хотів нікуди йти, просив рідних побути вдома, разом. Купив собі оселедець, якогось солодкого і все. Більше нічого не хотів.

Шварцмани придивлялися до будиночка в селі Рідківці, що поруч із Чернівцями. Уже майже вирішили купувати. Але потім батальйон Максима перевели під Бахмут, і він сказав: "Давай ти на мене почекаєш".

15 липня 2023 року він пішов на завдання. Побратим Юрій Фештрига, який був поруч у той день, розповів, як все відбувалося. Каже, що тоді загинуло кілька людей. Одному пощастило врятуватися, і він чув, як важкопоранений Максим запитував, де ще один побратим, Іван, який на той момент загинув.

"От така людина була, розумієте, – каже Юрій. – Оце відчуття плеча було не тільки щодо мене, а до всіх побратимів. Тому що навіть смертельно поранений, він переживав за інших більше, ніж за себе".

Ввечері того ж дня Марині зателефонувала дружина Івана та сказала, що їхніх чоловіків більше немає. Тіла не могли забрати два тижні, оскільки на позиції зайшли росіяни.

"Він мені наснився в нашій квартирі. Заходить у формі з ванної, підходить до мене, і ми починаємо обійматися, кохатися. Єдине, що він каже: "Ти нічого не відчуваєш". Я кажу: "Я все відчуваю". Я просто прокинулася щаслива".

Далі була важка процедура опізнання тіла. Марина зайшла в морг і побачила той самий целофановий пакет. Коли його відкрили, запищав наручний годинник.

Похорони чоловіка Марина пам'ятає, наче уві сні. За її словами, людина в стані шоку здатна лише виконувати інструкції. Жінці сказали: "Прийдіть у суботу на одинадцяту годину на Годилівське кладовище, там буде похорон". Вона так і зробила.

Поховали Максима 29 липня 2023 року в Чернівцях.

Заборонив дітям бути на похороні

Марина не взяла на похорон дітей, тому що про це за життя просив її чоловік.

Приїхали спільні друзі подружжя й повели їх у парк. Софія сказала: "Я думаю, що тато хотів, щоб так було. Він би не хотів, щоб було якось інакше".

"З Адамом було складніше, він постійно каже: "А коли я піду до тата? От ти кажеш, що він у мене в серці, а я його не бачу й хочу обійняти. А де він?", – розповіла жінка.

Марина каже, що коли Максим загинув, то всі її втрати до цього стали несуттєвими. Її часто запитують про пам'ятування загиблих, і вона не завжди знає, що відповісти.

"Для мене, напевно, було б правильним, щоб було до кого звернутися, якщо потрібна допомога. Таких людей в мене небагато, але вони є: близькі, друзі. Це важливо відчувати. І насправді – дозволити сім'ям загиблих жити далі.

Я іноді думаю, чи хочу, щоб мене представляли на заходах як вдову військового, чи просто як журналістку й письменницю. Бо нас публічно одягнули в чорні хустки, наче заборонивши життя після".

Життя після втрати

Марина каже, що усвідомила втрату лише тоді, коли їй привезли коробку з-під патронів разом із речами Максима. У ній лежали документи, телефон та її книжка – роман "Різдвяний граф", який жінка написала до війни й надіслала чоловіку під час служби. Всередині було їхнє сімейне фото.

"Я зрозуміла, він повернувся. Це вже все", – каже жінка.

За словами жінки, етапи горювання йдуть поступово. Спочатку ти все ж надієшся, шукаєш будь-яку інформацію по чатах, хапаєшся за надію: "А раптом живий, у полоні". А потім – впізнання, похорон.

Наступний етап – коли починаєш ходити у військкомат. Навіть момент, коли вже виплачують допомогу, теж треба пережити. Спочатку ти плачеш, тобі боляче – кожен по-своєму це переживає.

"Коли хтось пропонує інтерв'ю про Макса – фільм, матеріал, – зазвичай я погоджуюсь, тому що хочу, аби його пам'ятали", – каже Марина.

Донька Максима дуже важко переживає втрату – лише зараз почала говорити про батька, про те, як їй сумно. А до того, коли Марина плакала, вона просто виходила з кімнати чи робила вигляд, ніби не чує.

Коли ж дівчинка почала малювати, трішки відкрилася, то запитала Марину: "А як тато малював? А як тато хотів...". Так потроху, разом із психологом, вони дістають картини, спогади, переживання з голівоньки донечки.

Максим дуже часто приходить до Марини у снах, особливо, коли їй важко чи потрібна порада. Жінка каже, що чоловік наснився їй перед іспитом, і вона склала теорія з першого разу.

"Коли хворіла від виснаження й уві сні падала, він мене підхопив і обійняв. Тоді я прокинулась із теплим, спокійним відчуттям", – додає вона.

Марина вважає що людям, які пережили втрату, треба рухатися й відволікатися. Потрібно дозволити собі бути й жити, просто працювати, робити свою улюблену справу.

За словами Марини, людина має прийняти, що пережитий біль стає частиною її життя й ніколи повністю не зникне. Він може стихнути, але згодом повернутися з новою силою. Жінка намагається зберігати спогади про життя з Максимом і знаходити радість в маленьких речах, адже впевнена, що саме цього для неї й дітей хотів Максим.

У листопаді 2025 року в Чернівцях презентували короткометражний фільм "Будучність України" за сценарієм Максима Шварцмана. А нещодавно вийшла друком збірка творів Максима Шварцмана під назвою "Не про війну". До неї ввійшли незавершена повість Максима, його оповідання, листи, а також спогади дружини про нього.

Текст створений у межах проєкту RECвієм – платформи пам'яті журналістів та медіафахівців, які загинули внаслідок повномасштабної війни Росії проти України.