Пам'яті телевізійника Андрія Загоруйка: від "Київських історій" до позицій під Бахмутом
Андрій Загоруйко довгий час жив своїми документальними проєктами, але із початком повномасштабної війни відмовився від них, щоби стати на захист України. Раніше брат Віталій привів Андрія у документалістику – бачив, що роботи вчителем математики для його особистості замало.
Телебачення, де Андрій сформувався як автор, режисер і ведучий історичних проєктів, дало йому той простір, якого він прагнув.
Розповідаємо, історію Андрія Загоруйка – від "Київських історій" до позицій під Бахмутом.
З Донецька – до Києва
Андрій виріс у селі на Донеччині. У світ телебачення його – випускника математичного факультету Донецького державного університету та учителя інформатики і математики – привів брат Віталій.
Це було у 2004 році. Тоді Віталій вже був телевізійником і йому кортіло створювати історичні проєкти. До одного з них він залучив брата. Так на продакшн-студії "Фінфорт ТВ" розпочалась телевізійна кар'єра Андрія. Спочатку – як монтажера. Поступово кількість завдань розширювалась – створення сценаріїв, пошук тем та журналістські виїзди.
"Я би не сказав, що це був якийсь різкий перелом у його житті, – згадує Віталій. – Він завжди хотів рости. Був начитаним, цікавився різними речами: політикою, історією, постійно купував нові книжки, розвивався інтелектуально. Не зациклювався лише на комп'ютерних кнопках. У нього завжди були оригінальні думки, нестандартні ідеї. Він був не просто монтажером, а співтворцем".
Коли у 2006 році старший брат переїхав до Києва, Андрій теж потягнувся за ним: хотів бачити більше, ніж дозволяли масштаби Донецька. Разом брати переходили з каналу на канал, створюючи нові історичні проєкти. Андрій у них уже був режисером.
У 2007 році документальний цикл фільмів про другу світову війну "Ціна перемоги", який брати створили разом із журналістом Сергієм Братішко, отримав премію "Золоте перо" як найкраща пізнавальна програма.
З 2006 по 2009 роки Андрій та Віталій працювали на телеканалі "Тоніс", з 2009-го по 2012-й – на телеканалі "Сіті", а далі – на телеканалі "Київ", де разом створювали проєкт "Київські історії".
Київські історії
Із початком російсько-української війни у 2014 році Віталій пішов у добровольчий батальйон. Від батьків це рішення брати старанно приховували.
"Андрій навіть напівнатяку не зробив – щоби не хвилювати", – згадує Віталій.
Тоді здавалось, що це – ненадовго, хоча що і як буде до кінця ніхто не розумів.
Проєкт "Київські історії" брат залишив на Андрія:
"Спитав: можеш мене місяць підстрахувати? Візьми проєкт на себе, мені треба, щоб мене ніхто не смикав, і щоб проєкт продовжив жити далі, а там буде видно".
Андрій погодився і взяв на себе усе: монтаж, пошук тем, комунікацію з героями, сценарії, виїзди. Щотижневий проєкт не зупинився.
За місяць Віталій зрозумів, що на телебачення не повернеться – нічого важливішого за те, що відбувається на полі бою він не бачив. Тож заїхав до Києва і повідомив каналу, що звільняється.
"З Андрієм попередньо поговорив. Знав, що йому теж хотілось би далі рости, тож є отака можливість. Мені хотілося, щоб проєктом займалась людина відповідальна, не байдужа до цієї роботи", – згадує Віталій
Андрій знову відповів: "Звісно". Керівництво каналу такий перехід підтримало. Так він став керівником проєкту – з безліччю додаткових обов'язків, але й з відчуттям, що це його справа.
Від роботи Андрій отримував величезне задоволення. Любив знаходити людей із неочевидними біографіями: прикордонника, який у 1944-му виселяв кримських татар; артилериста часів фінської війни, який потрапив у полон, відсидів у радянському таборі – і знову пішов на фронт. Тішився, коли вдавалося "розкрити" людину в розмові майже до кінця.
"Йому подобалося спілкування з людьми, пошук тем, дослідження, – каже брат. – Мені здається, у нього більше душа лежала до сценаріїв, журналістської роботи".
Андрій був дуже добрим, але водночас – вимогливим як до програми, так і до колег. Відчувалось, що дуже залюблений у Київ та його історію.
"До нас на ефір він періодично приходив з рубрикою про Київ, і завжди до цього готувався дуже скрупульозно, – згадує ведуча Ілона Довгань. – Напрасована сорочка, червона жилетка, іронічний погляд, дуже цікаві факти про місто. Стриманий і з таким витонченим почуттям гумору, що не завжди одразу розумієш: чи він дійсно жартує, чи ні".
Андрій жив роботою. Поза нею мав замкнуте життя: книги, іноді – музей чи прогулянка. Обов'язково – футбол, каже брат. Вболівав так, що був ходячою енциклопедією світового футболу: міг пригадати в якому матчі, хто, коли і з якого положення забив особливо яскравий гол. Любив солодке і смачненьке. Андрій був атеїстом, але з приязню ставився до християнства.
Особистим не ділився ні з ким, навіть з братом.
"У цю шкарлупку він не пускав нікого", – згадує Віталій.
Мандрував небагато. Хіба за рік до повномасштабного вторгнення з братом та його родиною поїхав у Карпати. Хоча й не дуже охоче – переживав, що заважатиме.
"Коли приїхали до Львова, він був трохи шокований тим, яке це красиве місто, – розповідає Віталій. – Потім ми їхали в гори, а він знову втупився в свій футбол у телефоні. Аж раптом десь в районі Яремче піднімає очі від екрана, дивиться навкруги, а там вже краса така. І чую, як він собі шепоче: "Бог ти мій, з одного світу – в інший".
Брат тоді з нього жартував: відірвись від телефону і подивись по сторонах, бо за футболом тобі світу не видно.
"Так він хоч щось встиг побачити перед самою війною", – каже Віталій.
2022-й: хороша людина іде на війну
На початку повномасштабного вторгнення Андрій був у Києві. Обстріли, черги в магазинах, перший шок цивільного мирного міста. Але Андрій не панікував, як згадує брат, ходив "як тигр по кімнаті" туди-сюди, поки не сказав собі: "Треба щось робити".
Він пішов до війська – з Віталієм вони воювали у різних підрозділах, але зв'язок намагались підтримувати постійно. За словами брата, Андрій не виглядав "військовим" – ні фізично, ні за звичками, але швидко став професіоналом.
Піхотинцем Андрій брав участь у звільненні Київщини. Потім – став оператором ПЗРК і вже у складі зенітно-ракетного взводу вирушив на Донеччину влітку 2022 року.
"Він був дуже хорошим побратимом, – згадує Роман на псевдо "Зазон". – Вмів долати страх. Трохи замкнутий, але і не кожен з ним міг на його рівні спілкуватися – така грамотна і цікава людина. Та якщо його вже розвести на розмову, то можна було заслухатись, стільки він різного розповідав, особливо по історії".
Брат теж зауважив, що у той період Андрій став воїном, навіть у листуванні з'явилася інша тональність – серйозна, фахова.
"Він став військовим, – каже брат. – Відчувалося, що вже фахівець у цій справі. Питання були дуже професійні, по темі".
"Зазон" додає, що працював колишній телевізійник дуже грамотно. Заходив на позиції разом із піхотою – кілька днів на позиціях, потім ротація, відпочинок і знову вперед. До знищення окупантів підходив методично та рішуче. У проміжках знімав військові будні – збирав матеріал для документального фільму.
Так тривало чотири з гаком місяці: з липня по початок листопада.
3 листопада, коли його група готувалась виходити з позиції районі селища Спірне під Бахмутом, росіяни помітили їх з дрона і накрили мінометним вогнем. Половина групи загинула, половина – отримала поранення.
"Андрій, ховаючись від обстрілу, зробив помилку – поліз до підбитої МТЛБ, – розповідає його брат. – Пряме влучання 120-міліметрової міни, всередині ще й боєкомплект – почалося горіння. Там вигоріло все вщент. Автомат із номером знайшли поруч".
Родина спочатку отримала сповіщення про те, що Андрій зник безвісти. Потім ДНК-експертиза підтвердила його загибель.
Прощання із Андрієм Загоруйко відбулось 21 лютого 2023 року у Києві.
Євгенія Мазур, спеціально для УП.Життя
Текст створений у межах проєкту Recвієм – платформи пам'яті журналістів та журналісток, які загинули внаслідок війни Росії проти України. Проєкт створений Премією імені Георгія Ґонґадзе та Українським ПЕН у партнерстві з Інститутом Масової Інформації та Національним фондом демократії (NED) та Sushko Foundation.