"Він на своєму земному шляху зробив усе. І навіть більше". Пам’яті журналіста, медіадизайнера та військового Руслана Рудукана
Руслан Рудукан пройшов шлях від журналістики до дизайну і верстки друкованих видань. У 2000-х він працював у газетах "Прес-Центр" і "Вечірні Черкаси", співпрацював із виданням "Будівництво і реконструкція", а згодом долучився до роботи над відомчими журналами "Вісник ДАІ" та "Столична міліція".
Поза роботою захоплювався японською філософією та кодексом самураїв, любив рок-н-рол, грав на гітарі й губній гармоніці, багато читав і не уявляв свого життя без котів.
Із перших днів повномасштабного вторгнення Руслан волонтерив і допомагав військовим. Але підтримки з тилу йому було замало – попри серйозні проблеми зі здоров'я, він мріяв долучитися до війська. Восени 2024 року це нарешті стало можливим, хоча й за особливої умови: Руслан мав дати розписку про особисту відповідальність за власне здоров'я.
30 серпня 2026 року його життя обірвала ворожа керована авіаційна бомба поблизу Зарічного Запорізької області.
Людина з власною позицією
Руслан Рудукан народився 1 квітня 1979 року в Умані. Уже в шість років його спіткала тяжка втрата – померла мама.
Та згодом доля подарувала йому ще одну материнську любов. Батько одружився вдруге, і Руслан знову зростав у повній, люблячій родині. Тато був військовим льотчиком, любов до родини була його найбільшою життєвою цінністю.
"Руслан був надзвичайно щирою, доброю та товариською людиною. Про таких кажуть: "Віддасть останню сорочку". Він завжди вмів гуртувати навколо себе людей, був душею компанії, мав багато друзів, які цінували його за відкритість, щирість і готовність завжди прийти на допомогу", – зазначає сестра Інна Рудукан.
Дитинство та юність Руслана минули в уманському мікрорайоні "ДОСи" – абревіатура від "дома офицерского состава" ("будинки офіцерського складу", – ред.). Ангари, капоніри – військові фортифікаційні споруди – і льотне поле аеродрому були розташовані одразу за його будинком.
"Коли Руслан уже став повнолітнім, у нього у "ДОСах" залишилася від батька кімната у комунальній квартирі, де ми завжди збиралися, смажили картоплю, відкривали банки з тушонкою, пили горілку, пиво, співали пісень.
Руслан дуже рано подорослішав і на нашому тлі видавався набагато старшим, розсудливішим. Але в душі все одно залишався п'ятнадцятирічним хлопцем, який виріс на аеродромі", – розповідає друг, військовий Ефім Харук.
Руслан здобув вищу освіту на фізико-математичному факультеті Уманського педагогічного університету імені Павла Тичини. Однак своє життя вирішив пов'язати з журналістикою. Ще зі студентських років почав працювати журналістом у місцевому виданні "Хроніка".
"Саме жага до справедливості, прагнення докопатися до істини та переконання, що кожна людина має право на правду і свободу слова, привели його у цю професію, якій він присвятив понад 20 років свого життя.
Руслан був людиною з власною позицією, яку ніколи не боявся відкрито висловлювати і відстоювати. Не мирився з несправедливістю, не боявся порушувати незручні теми та ставити гострі запитання. За свою принциповість нерідко доводилося платити високу ціну – стикатися з погрозами, тиском і перешкодами з боку представників влади. Але це не змушувало його мовчати чи відмовлятися від своїх переконань", – зазначає сестра.
Особливе місце у Руслановій журналістській діяльності посідала історія рідної Умані. Він захоплювався минулим міста, досліджував старовинні будівлі, архітектурну спадщину, підземелля та маловідомі історичні факти.
"Він умів помічати те, повз що інші проходили, не замислюючись, і відкривати читачам невідомі сторінки історії. Його дослідження та напрацювання й досі використовують науковці та історики у своїх роботах.
Мені здається, журналістика була природним продовженням його характеру. Руслан ніколи не задовольнявся поверховими відповідями. Якщо якась тема його зацікавлювала, він неодмінно прагнув дійти до самої суті, розібратися у найменших деталях, знайти правду й донести її до людей. Він не просто писав про події – намагався зрозуміти їх, осмислити й показати те, що часто залишалося поза увагою інших", – додає сестра.
Пішки містом, із записником і фотоапаратом
У 2000-х Руслан публікувався у черкаській газеті "Прес-Центр", де писав про життя регіону; співпрацював із виданням "Будівництво і реконструкція". Великою професійною пригодою у Руслановому житті була робота у газеті "Вечірні Черкаси". Офісом там слугував готельний номер із чотирма столами, одним факсом та шафою.
"Руслан надзвичайно прискіпливо збирав інформацію, обходячи місто пішки з фотоапаратом, ручкою та записником у руках. Комп'ютера ще не було, навіть друкарської машинки не було. Новини писалися від руки й передавалися на Черкаси факсом. Телефонні лінії у той час були настільки неякісними, що передача новин займала години.
Трохи згодом з'явився комп'ютер, але шлях передачі новин був ще далеким від сучасного. Електронна пошта тоді – це людина з дискетою і конвертом із надрукованими фотографіями рано-вранці на автовокзалі, щоб передати це автобусом "Умань-Черкаси". Саме тоді ми почали товаришувати", – розповідає колега та подруга Софія Кримська.
У той час ранок Руслана починався з походу у міську та районну адміністрації, у лікарню, де фіксували звернення і могли бути цікаві для журналіста випадки, у міліцію, пожежну частину, комунальні служби, у пологовий будинок.
"До речі, право першого фото породіль із малюками належало винятково Руслану, адже фото друкували в газеті. І все це пішки по місту у будь-яку пору року і погоду. А потім ще напиши каліграфічно і спробуй додзвонитися факсом у центральний офіс", – додає вона.
Як пригадує колега, редакція "Вечірки" в Умані була таким собі пунктом збору кореспондентів кількох газет, де можна було погрітися, випити чаю і домовитися, хто по які новини піде, адже встигнути в усі точки було майже нереально.
"На той момент в Умані "Вечірні Черкаси" були однією з тих газет, які могли друкувати інформацію максимально об'єктивно, не озираючись на думку міської чи районної влади. І Руслан це робив максимально об'єктивно, не додаючи крикливих заголовків та не пересмикуючи факти для ефектності чи епатажу. Це вже почалося значно пізніше, коли Руслан пішов з редакції", – зазначає Софія Кримська.
Колега також пригадує одну подію – як вона каже, фактично місцевий "Майдан", провокаторами якого поза власною волею вони стали з Русланом.
"З Умані виводили війська повітряних сил, літаки переміщували в інше місце базування, аеродром законсервовували, а по факту знищували, адже місцеві швидко знаходили застосунок усьому, що погано лежить. І ці події збіглися з укрупненнями уманських ринків.
Кількість приватних підприємців, які займалися роздрібною торгівлею, різко зросла, а місць, де можна було б облаштувати точки продажів, бракувало. І бракувало настільки, що центральні вулиці у так звані базарні дні перетворювалися на суцільні ряди з кофтами, штанами, взуттям, іграшками, овочами, фруктами, м'ясом і молоком уперемішку", – пригадує Софія Кримська.
І ось хтось із них запитав у голови підприємницької організації, чи не планують базар на території аеродрому. "За два дні у центрі Умані, між адміністрацією та Леніним, стояв кількатисячний натовп проти чергового "сьомого кілометра". І дарма міський голова виправдовувався – люди не розходилися кілька днів", – додає Софія Кримська.
На початку 2000-х Руслан також працював у редакції відомчих журналів, був дизайнером і верстальником "Вісника ДАІ" і "Столичної міліції".
"Там ми і познайомилися. Редакція була невелика: керівництво в окремому кабінеті, секретарка, головна і єдина бухгалтерка та Руслан. Ми одразу здружилися.
У перший день, коли я прийшла на співбесіду, він побачив, що я нервую, і вирішив розрядити обстановку. Просто повернув голову і каже: "Хочеш, розкажу анекдот!". Але щойно почав, як мене запросили до кабінету директора. Скільки я потім не питала, чим же закінчився анекдот, він його так і не згадав", – розповідає подруга, журналістка Юлія Недопитанська.
Вона пригадує, що Руслан постійно ходив у чорному одязі, шкіряному піджаку.
"Але настільки світлу людину ще пошукати треба. Він завжди був веселий, завжди сміявся. Якось я жартома спитала, чи він не першого квітня народився, що має такий характер. Виявилося – саме у цей день! Проте, незважаючи на таку легкість і комунікабельність, Руслан був дуже відповідальним. Талановита творча людина. Він з легкістю опановував нові технічні виклики, пропонував вдалі дизайнерські ідеї", – додає подруга.
Суворість самураїв і свобода рок-н-ролу
У Руслановому світі поєднувалися речі, які на перший погляд здаються далекими одна від одної.
Він захоплювався всім, що було пов'язаним з кодексом самураїв, надихався образом воїна, японською філософією, творами, пов'язаними з військовою стратегією та психологією.
"Розвивав у собі певне бачення світу, і, як і його кумири, вважав, що має власний шлях – шлях самурая. Особливе ставлення у нього завжди було до військових. Він виріс у сім'ї військового, тому вважав (певним чином небезпідставно), що добре їх розуміє, і задовго до початку війни у 2014-му розмірковував, що якби певні обставини склались інакше, він також зробив би кар'єру військового", – розповідає друг Сергій Сук.
Руслан шаленів від рок-н-ролу, гітари, губної гармоніки та субкультури американських шістдесятих минулого століття. Ще з університетських часів виступав на концертах, брав участь у фестивалях у різних куточках України.
"Разом із собою у моє життя Руслан приніс цілий репертуар пісень, створених частково у співавторстві з доволі відомим уманським самородком "Інсультом". Уся наша компанія, а згодом і всі Черкаси співали його пісень разом із улюбленими, відомими широкому загалу хітами, причому в репертуарі було дуже багато пісень українських виконавців, і ми їх співали, так би мовити, до того, як це стало "мейнстрімом"", – додає Сергій Сук.
У той час Руслан мав довге волосся, носив "фєнєчки" на зап'ястках, джинси та фірмові чоботи "казаки".
Його кумиром був Елвіс Преслі. "Він знав усі його пісні напам'ять і міг годинами їх нам виконувати", – розповідає Ефім Харук.
Ще однією пристрастю Руслана була зброя. "Коли вийшов Закон України про те, що журналісти можуть для захисту володіти травматичною зброєю, він загорівся цією ідеєю. Ще й до цього він таскав зі собою пневматичний пістолет, який стріляв кульками за допомогою газового тиску з балону", – каже Ефім.
Завжди у Руслана були цікаві ножі, частину з них від радо дарував.
"Протягом останніх років у його арсеналі улюбленим був малайський вигнутий ніж керамбіт, з яким він тренувався за книжкахи та відеоуроками й ніколи не розлучався. Особливі емоції у нього викликала і вогнепальна зброя.
Допоки він офіційно був журналістом, носив травматичний револьвер, який з'явився ще за часів його журналістської діяльності в Умані. Він спеціалізувався тоді на гучних розслідуваннях місцевого штибу і небезпідставно вважав, що може бути об'єктом прискіпливої уваги осіб, щодо яких збирає інформацію. Проте закону він ніколи не порушував, попри всю свою любов до зброї. Це, мабуть, природно випливало взагалі з його захоплення всім військовим", – каже Сергій Сук.
Також Руслан дуже любив читати. Коли був час – ковтав книжки одну за одною.
"І якщо багато в чому наші смаки збігалися, то у нього були у фаворі особливі жанри. Це японська література, література з бойових мистецтв. Особливим етапом захоплення була епоха "С.Т.А.Л.К.Е.Р.". Усе почалося з однойменної відеоігри (він полюбляв відеоігри, особливо в нульові роки), а переросло у книжкову епопею та фетишизм, пов'язаний зі світом "С.Т.А.Л.К.Е.Р.", – додає друг.
У Руслана була кличка – "Мурз", "Мурзік", "Мурзілка". Хоч він сам достеменно не пам'ятав, як вона з'явилася, ймовірно, була пов'язана саме з його любов'ю до котиків, особливо рудих.
"Хоча одного разу це не завадило йому завести ручного білого щура, який прожив усе своє життя з Мурзіком, навіть коли у того вже з'явились власні пухнасті котики", – додає Сергій Сук.
Розписка за власне життя
Із перших днів повномасштабного вторгнення Руслан відчайдушно допомагав військовим, віддаючи частину своїх заробітків на потребу армії. Мав багато волонтерської роботи, був "за свого" у багатьох військових підрозділах.
Як і військові, одягався винятково у стилі "мілітарі" – хоч раніше мав довге волосся та носив "казаки". І постійно марив долучитися до збройного спротиву, хоч мав серйозні проблеми зі здоров'ям, які не дозволяли навіть мріяти пройти ВЛК.
"Декілька разів йому вдалося нелегально побувати біля лінії бойових зіткнень, але не заради гострих відчуттів, а на прохання знайомих командирів на свій страх і ризик. Русланова діяльність на той час полягала у наданні поліграфічних та фотопослуг, і особовому складу у військах потрібно було заводити "справи" на кожного бійця, а вивести їх з бойових позицій за відсутності ротації не було можливості.
Ось Руслан і запропонував свої послуги: хлопці завозили його разом з усім обладнанням на командно-спостережний пункт, де він декілька днів безкоштовно фотографував військовослужбовців та друкував їм бланки, робив копії документів. Так він допоміг навіть не десяткам, а сотням та навіть тисячам солдатів та офіцерів", – каже Сергій Сук.
Однак далі повернувся до Умані, зібрав речі й по кілька разів на тиждень ходив до чергової військової частини, а ввечері повертався додому.
"Знову відмова. Я готовий, 300-й. Ніхто мене не хоче", – говорив він, показуючи на ноги.
Сестра зазначає, що у Руслана справді були серйозні проблеми зі здоров'ям, операція була неможливою. Зрештою восени 2024 року його таки взяли до війська. Але тільки за умови, що він напише розписку про особисту відповідальність за своє здоров'я.
"Таким був мій брат. Одвічно впертий. Якщо він вирішив, що має бути там, де найважче, – його вже ніщо не могло зупинити. І ця впертість проявлялася не лише у бажанні піти на війну. Пізніше ми неодноразово намагалися переконати його перевестися до військової частини подалі від бойових дій. Ми хвилювалися за нього, хотіли вберегти, повернути до більш безпечних умов. Але він відмовлявся. Не тому, що не боявся смерті. А тому, що не хотів залишати своїх хлопців.
Для нього побратими стали людьми, за яких він відчував відповідальність. І залишити їх означало би піти проти самого себе. Руслан не був людиною гучних слів. Його вчинки завжди говорили більше", – ділиться сестра.
У війську Руслан служив оператором безпілотних літальних апаратів 2-го інженерно-саперного відділення інженерно-саперного взводу мотопіхотного батальйону 153 окремої механізованої бригади, мав позивний "Єнот".
"За словами його командира, Руслана цікавило все, він до всього прагнув долучитись, усьому навчитись, бути там, де найскладніше. Бути в усьому корисним. І навіть на війні його весела вдача та неординарність проявились у тому, що, на відміну від інших бійців, Мурзік завів собі як ручну тварину звичайну свійську козу, і не дозволив її з'їсти, а прилаштував у якихось місцевих господарів, коли не зміг узяти з собою", – каже Сергій Сук.
Іноді Руслан ділився з рідними тим, що переживав.
"Пам'ятаю, як говорив про Мирноград. Саме там, за його словами, йому вперше стало по-справжньому страшно. Він називав ситуацію, з якої їм довелося виходити, "смертельним кільцем". А потім, уже після пережитого, казав: "Та вже не страшно", – і сміявся. Ось таким він був. Навіть про найстрашніше міг говорити з усмішкою. Можливо, так намагався заспокоїти нас. А можливо, у такий спосіб сам навчився жити поруч із небезпекою", – каже сестра.
Руслан писав, що більше не уявляє себе у цивільному житті.
"Мала! Я приїду, і кому я там з больною башкою нада? Ми сапери. Роботи буде багато. А поки що ми тут. На позиції!", – говорив сестрі.
Вона додає, що Руслан розумів, що навіть після завершення війни попереду буде багато роботи.
"Усвідомлював, що українську землю ще довго доведеться очищати від мін і вибухонебезпечних предметів. І бачив себе саме у цій справі", – каже сестра.
30 серпня 2026 року Руслан загинув під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Зарічне Запорізької області. Його життя обірвала ворожа КАБ.
"Я часто думаю про нього. Про його неймовірну впертість, велике й добре серце, його сміх. Про те, що він був єдиною людиною, з якою я могла поділитися абсолютно всім. Та що вже приховувати: я й досі йому пишу. Розповідаю про те, що відбувається у моєму житті, ділюся новинами, думками, ніби він і досі поруч. Часто думаю й про те, скільки всього ми ще могли б зробити разом", – каже сестра.
У неї разом із Русланом було чимало планів: створити громадську організацію, писати книги, працювати над змінами до законодавства, втілювати ідеї, які, на їхню думку, могли б змінити життя людей на краще.
"Ми багато про це говорили, мріяли, планували. І так боляче усвідомлювати, що тепер усе це доведеться робити без нього. Але є одне його особливе бажання, яке я обов'язково втілю в життя у нашій громаді. Поки що не хочу розкривати всіх подробиць. Прийде час, і я неодмінно про це розповім", – додає сестра.
Вона також каже, що знає: Руслан прожив своє життя так, як вважав правильним. Не зрадив себе, своїх переконань, своїх побратимів.
7 вересня 2026 року Руслана поховали на кладовищі "Софіївська Слобідка" в Умані.
"Коли востаннє дивилася на нього там, у холодному морзі, я думала про одне: він пишався б собою. І я пишаюся ним. Він на своєму земному шляху зробив усе. І навіть більше", – додає Інна Рудукан.
Текст створений у межах проєкту Recвієм – платформи пам'яті журналістів та журналісток, які загинули внаслідок повномасштабної війни росії проти України. Проєкт створений Премією імені Георгія Ґонґадзе та Українським ПЕН у партнерстві з Інститутом Масової Інформації та Національним фондом демократії (NED) та Sushko Foundation.
