Тепло серед хаосу. Пам'яті журналіста й оператора П'єра Закжевські
У його техніці завжди панує ідеальний лад; він здатен зірватись на завдання за 10 хвилин практично з будь-якої точки світу.
"Я ірландець, у цьому моя сила", – сміється П'єр Закжевські й цим сміхом заражає людей від Камбоджі до Києва.
П'єр Закжевські, оператор Fox News, загинув 14 березня 2022 року під час артилерійського обстрілу російських військ у селі Горенка, що на Київщині, разом з українською журналісткою Олександрою Кувшиновою. Їхній автомобіль потрапив під вогонь, коли вони разом працювали над репортажем.
"Реквієм" розповідає історію П'єра – у спогадах людей, які любили його і працювали з ним.
"Менш"
Журналістка Йонат Фрилінг не пам'ятає точного моменту знайомства з П'єром Закжевські – здається, це було в Ізраїлі, десь у 2005 чи 2006 році, у її перші дні роботи на Fox News. Усі запитують її: "Ти вже знайома з П'єром?" – і коли Йонат нарешті знайомиться з ним, то розуміє, що спричиняло ці запитання.
П'єра неможливо не помітити: високий, з кучерявим волоссям і пишними вусами, але насамперед – із широкою усмішкою і якоюсь неймовірно світлою хвилею тепла, яке від нього виходить.
П'єр – уже досвідчений оператор, а вона – ще молода продюсерка. П'єр навчає її всього, що знає сам, а знає він багато. Навіть згодом, уже працюючи серед повномасштабного вторгнення в Україні, маючи роки досвіду, Йонат усе одно вчитиметься в нього щодня. П'єр – талановитий, відданий своїй справі й закоханий у роботу. За п'ятнадцять років вони працюють разом п'ять або й більше разів у різних медійних проєктах.
***
10 вересня 2021 року – звичайний робочий день журналіста Fox News Трея Їнгста. А ще його день народження, який він проводить у гарячій точці.
Коли П'єр дізнається про це, він наполягає, щоб вони з Треєм сіли разом пообідати після завдання.
"Мусимо відсвяткувати", – каже він і не приймає заперечень. Він хоче, щоб цей день для Трея був особливим.
"Я не надавав цьому значення – звичайний день у полі, – але він прагнув відзначати важливе для інших людей, робити з буденності пам'ять. У нього я навчився завжди пересилати фото коханим людям і апдейтити їх – де я, що в мене і чи я живий", – згадує Трей.
Інший спогад Трея – Афганістан. Там усі носять традиційний місцевий одяг, який шиють у кравців. П'єр розповідав, що колись теж замовляв собі такий костюм у Кабулі.
Трей відмахнувся: "Не потрібно, це ж зайве". Але П'єр наполягав: "Ні, ти маєш це зробити. Це частина досвіду".
Трей із П'єром пішли до кравця разом. Він спостерігав, як Трею знімають мірки, як вибирають тканину.
"Хай буде на згадку", – усміхався Закжевські.
"І тепер цей костюм для мене – не просто одяг, а пам'ять про людину, яка вміла створювати тепло навіть посеред хаосу", – згадує Трей.
***
Журналісти постійно опиняються поруч із людьми в їхні найгірші моменти – під час терактів, катастроф, обстрілів. Зазвичай після цього усі просто рухаються далі. Але П'єр має рідкісну здатність не залишати своїх героїв. Він записує їхні контакти, телефонує, допомагає, якщо може: знаходить ліки, житло, їжу або просто розповідає їхню історію іншим медіа. Він торкається людських доль усюди, куди приїжджає.
У кожній країні команда працює з місцевими продюсерами, перекладачами, водіями – без них жоден сюжет неможливий. І П'єр завжди пам'ятає про це. В Афганістані він не раз допомагав людям, з якими колись працював: евакуйовував, шукав для них медичну допомогу. Навіть у відпустках завжди знаходив спосіб, якщо хтось потребував допомоги.
П'єр має свою особливу систему роботи з технікою – як усі оператори, що нікому не дозволяють торкатися камери. У нього все розкладено по коробках, кабелі змотані у специфічний спосіб. Чіпати це означає порушити лад.
Йонат ніколи не чує, щоб П'єр говорив про страх. Можливо, він його відчуває, але ніколи не показує. Він занурений у свої історії, завжди готується ретельно – робить дослідження, хоче розуміти, як показати подію найчесніше. Він не просто оператор – монтажер, продюсер, друг, дослідник одночасно. І має особливу здатність бачити добро навіть у найтемніших місцях.
Коли вони знімають війни, більшість журналістів насамперед звертаються до цифр – скільки впало ракет? Скільки загиблих?
П'єр в усьому бачить людей. Його погляд, щирий і теплий, викликає довіру скрізь, від Кабулу до Києва.
Особливо любить дітей – уміє їх розсмішити, скорчивши кумедне обличчя. Їм подобається його кучеряве волосся й вуса.
"В ідиші є слово "менш", – каже Йонат. – Воно означає людину з добрим серцем. І П'єр саме такий. Був саме таким".
Мішель і П'єр
"Я закохалася в нього з першої миті. У нього був запах дороги, пилу й шкіри. Я зловила себе на тому, що нишком вдихала запах його мотоциклетної куртки – шкіряної зовні, з денімом і хутром усередині", – каже Мішель, дружина П'єра. І сміється.
Мішель знайомиться зі своїм майбутнім чоловіком у 1993 році. Тоді вона співпрацює з благодійною організацією, а П'єр щойно повертається з Афганістану.
Вони обоє оператори. У Мішель така ж камера, як у нього. П'єр розповідає про Афганістан, який стає його країною серця – місцем, де він почав свій шлях журналіста Fox News у 1987 році. Там він лишається і після виходу американців, щоб вивезти з країни понад тисячу чотириста людей.
"Він рятував життя, ризикуючи власним, – згадує Мішель. – І це було дуже в його стилі".
П'єр любить гори, лід і висоту. Підіймається на Еверест, але не сходить на вершину – повертається з маршруту, дізнавшись про чергову трагедію – щоб допомогти тим, хто його потребував.
"Він не міг залишити людину на півдорозі, навіть якщо сам був за крок до своєї мрії", – пояснює Мішель.
Вони разом знімають не лише війни – від Боснії до Іраку, від Лівану до України. П'єр знімає самі серця катастроф і революцій, але водночас – весілля, саміти, похорони. Він із тих, хто може розсмішити Далай-Ламу, запитавши, чи любить Лама пиво "Ґіннес".
"Я досі пам'ятаю, як Лама легенько штовхнув його ногою, – сміється Мішель. – Навіть Мати Тереза його обожнювала".
Сила П'єра – у людяності. Він легко міг підійти до солдата в Афганістані й сказати: "Слухай, я ірландець. Вип'ємо чаю?".
І це працювало.
"Суперсила П'єра була в тому, що він умів розтопити лід будь-де. Його мама, французька католичка, казала: "Він не святий". Але він – гуманіст, шукач правди, який ненавидить несправедливість", – згадує Мішель.
Весілля Мішель і П'єра відбувається аж після десяти років з часу заручин. Вони мандрують світом на мотоциклах, бувають у горах в багатьох країнах, губляться серед вулканів і людей, що виживають після воєн.
Проте коли батько П'єра, поляк, благословляє їх перед смертю, він каже Мішель: "Одружися з ним. Подбай про мого сина".
П'єр купує Мішель кельтську каблучку з орнаментом, яка гарно влізала під її моторукавиці.
Вони обоє не вірять в організовану релігію – лише в людську душу й перевтілення.
"Ми знали, що зустрічалися вже не раз і ще зустрінемося", – переконана Мішель.
Вони беруть потрохи з кожної традиції, через які проходять їхні життя: буддизм, індуїзм, анімізм (віра в те, що все в природі – люди, тварини, рослини, предмети, явища (річки, гори) – має душу або духа, тобто є одухотвореним – ред.).
У них немає дітей – вони надто часто в гарячих точках. Але є хрещені діти, діти друзів і навіть чужі діти, яким вони оплачують навчання.
"П'єр не залишав людей без майбутнього, якщо міг допомогти, – каже Мішель. – Це було його природою".
П'єр любив фуа-гра, паштетну печінку, яку робила мама Мішель – а ще борщ і равликів. Завжди наповнював холодильник її улюбленими продуктами, коли вона поверталась з відрядження. А вона робила так для нього.
Вони залишали одне одному записки на подушках, коли вирушали на роботу в чергову війну.
У подружжя завжди були напоготові три "тривожні рюкзаки": один у бюро, два вдома. Усе акуратно складене, кабелі змотані, камери відполіровані.
"П'єр міг виїхати на роботу за десять хвилин після дзвінка", – згадує Мішель.
П'єр жив місією – давати голос тим, хто його не має. Він гнівався через несправедливості, читав усі новини, знав кожну цифру втрат, але бачив не статистику – людей за нею.
***
Коли він загинув, для Мішель це стало шоком.
"Ми завжди знали, що такий дзвінок може статися. Але не готові, коли він приходить", – говорить дружина П'єра.
Українські військові знайшли його тіло під Ірпенем і відвезли у морг Києва.
"Я їм безмежно вдячна. Без них я б ніколи не змогла повернути його додому", – з теплом у голосі каже Мішель.
Тепер Мішель продовжує його справу. Вона створює стипендії й нагороди в пам'ять про П'єра й Сашу Кувшинову, щоб навчати молодих журналістів документувати воєнні злочини, збирати докази, розповідати правду.
"Це саме те, заради чого жив П'єр, – каже вона. – І те, заради чого живу я тепер".