Відстрілювалися до останнього патрона. Пам’яті оператора та військовослужбовця Олексія Андреєва
Маріуполець Олексій Андреєв був із тих операторів, які вміють відчувати і показувати людей. Щоб обіграти його крупні плани, журналісти переписували сюжети – тому що це було таке відео, яке доносило до глядача дуже багато. Усе його життя – хай і змінене війною – було максимально далеким від військової справи. Воно було про творчість та любов до родини, тварин, музики та своєї професії…
До лав захисників України Олексій долучився у перший день повномасштабного вторгнення. Хоча це рішення ухвалив для себе набагато раніше – ще під час перших страшних обстрілів Маріуполя у 2015 році.
Він загинув у бою під Бахмутом 29 листопада 2023 року.
Дві щасливі родини
Долучившись до сил оборони, Олексій узяв собі псевдо "Коваль" – на честь мами. Це було її дівоче прізвище. Вірив, що воно стане його оберегом.
"Мама була головною жінкою в його житті", – без тіні ревнощів констатує дружина Наталя Ікім.
З батьками Олексій мав особливі, дуже теплі стосунки. Підтримували його у всьому. Але їхня з мамою взаємна любов завжди була особливо ніжною. Щоразу при зустрічі обіймались так, ніби не бачились роками.
Конфлікт із батьками, каже дружина, в нього стався лише раз – коли почалося російське вторгнення у 2014 році. Тоді глибоко патріотичний Олексій протистояв проросійськи налаштованим родичам та друзям. Лише щоб зайвий раз не хвилювати вже хвору маму, він не пішов до війська на початку війни, коли її ще називали АТО.
Мати дуже хвилювалася, коли він їздив знімати в зону бойових дій. Одного разу знімальна група Олексія потрапила під обстріл – і дізнавшись про це, мама розхвилювалася так, що буквально злягла. Але нікому нічого не сказала – не хотіла хвилювати родину напередодні Нового року, щоб не зіпсувати свят. За кілька днів її госпіталізували й вона померла у лікарні від інфаркту. За рік Олексій втратив і батька. Обидві ці втрати стали для нього горем, з якого Наталя ледь витягла чоловіка.
"Вони показали мені, якою має бути родина – дуже теплою і сповненою любові, – ділиться вона. – Вони накривали нас цією любов'ю. Мене інакше ніж донькою не називали".
Наталя з Олексієм познайомилися в Київському національному університеті культури і мистецтв на курсі режисури кіно і телебачення. Їхню групу майстер Олександр Столяров жартома називав "групою Наташ" – із 20 студентів 16 були Наталями.
Рокер-добряк одразу справив на майбутню дружину враження – вона любила нестандартних особистостей. Спочатку просто дружили, але після того, як Наталя розлучилась, а Олексій розійшовся зі своєю нареченою – зблизилися. На 4 курсі вони вирішили почати нове життя разом у Києві.
"Я справді була щасливою жінкою. У мене вже був невдалий досвід. Я знаю, яким нестерпним може бути родинне життя. Тому я завжди усвідомлювала, наскільки щаслива, – каже Наталя. – З ним було дуже комфортно. Завжди. З ним неможливо було посваритися – він просто на це не йшов. Був дуже ніжним. Хоча і мав усередині оцей міцний стержень".
Найкращим вихідним для обох був день, коли можна просто лежати обійнявшись і дивитись якийсь історичний фільм. І в цій маленькій бульбашці щастя їм більше ніхто не був потрібен.
Кілька років парі довелося жити на два міста. Наталя мусила повернутися в рідні Чернівці, щоб доглядати батьків. Олексій залишився в Маріуполі доглядати своїх батьків. У 2017 році після смерті батька він зрештою переїхав до дружини на Буковину.
Олексій беріг кохану – навіть перебуваючи у зоні бойових дій, більше переймався повітряною тривогою в Чернівцях, ніж поточними загрозами.
"У нього якась мулька завжди була з приводу теплих шкарпеток. Він купував їх для мене у якійсь неймовірній кількості", – каже Наталя.
Коли Олексій пояснював дружині своє рішення йти на війну, він обійняв її і сказав: "Дурненька, я ж іду захищати насамперед тебе".
"Новини – це ж не твоє". Операторська справа
Першим операторський талант Олексія помітив майстер їхньої групи Олександр Столяров. Він запропонував йому та Наталі роботу в своїй продакшн-студії "Общее дело №". Нюансам майстерності вже на практиці його вчив друг по операторській майстерні Анатолій Хіміч.
"Він умів бачити людей. І вмів не просто вчасно піддивитись емоції, а й зафіксувати їх. У нього були шикарні крупні плани", – каже Наталя.
Продукт, який вони створювали на продакшені, транслювався і на київських каналах, і на російських – на початку 2000-х росіяни вже почали активно використовувати таланти українських медійників для заповнення власного ефіру.
Коли студія закрилась, Олексій і Наталя переїхали до Маріуполя. Там вона працювала режисеркою на "Маріупольському телебаченні", а Олексій спочатку влаштувався у пресцентр "Азовмашу", потім – оператором на ТВ7. І після цього вже перейшов працювати оператором на каналі "Сигма".
"Він пішов працювати оператором новин. Я дуже здивувалася. Сказала: "Це взагалі не твоє". Взагалі він хотів знімати саме документалку, у нього була мрія зняти повний метр. Він знімав постановки. Мені здалося, що перший час у нього були кадри не новинні, – каже Наталя. – Але потім він наловчився. І сказав, що йому подобається знімати новини – тому що так він завжди в курсі подій".
Він був із тих операторів, за роботу з якими журналісти б’ються – тому що він завжди зніме якісно та професійно. І навіть у найбанальнішому "паркетному" заході зможе побачити щось цікаве, каже друг та колега Макс Грабовський:
"У мене часто бувало так, що я текст сюжету писав під його відео. Тому що коли віддивляєшся відзнятий ним матеріал, розумієш: "Ага, ці кадри точно треба дати. Якось у текст я це впишу".
Окрім своєї основної роботи на телеканалі, Олексій із натхненням робив авторську програму "Щасливий білетик", в якій був одночасно телеоператором та режисером. Дуже любив цей проєкт, який дозволяв показувати думки маріупольців, з якими журналіст спілкувався у трамваї.
Навіть на війні операторський хист давався взнаки – він помічав чимало того, що має бути зафіксованим. Казав дружині "Тут так багато матеріалу". Однак із міркувань безпеки багато знімати не міг. Хіба котів – ще одну його велику любов.
Тваринами він переймався завжди. Під час роботи оператором міг детально і красиво кадрувати маріупольських котів.
Носив у гаманці вусик їхнього з дружиною кота Мурзіка. Якось знайшов його вдома – і взяв собі як талісман цей котячий подарунок.
Мав надзвичайні стосунки з котом Кузею. Кузя жив із ними у Маріуполі й був, без перебільшення, другом. Разом із ним Олексій пройшов крізь втрату батьків і перший масований обстріл міста у 2015 році. Коли раз Кузя випав з балкону і загубився, Олексій шукав його скрізь. Коли Кузя знайшовся – це було свято.
Кузю Олексій забрав із собою, коли разом із дружиною остаточно переїхав до Чернівців. Навесні 2023 року старенький Кузя дуже захворів – лежав у кріслі і вже не міг встати.
"Скоро має Олексій приїхати у відпустку. Я тебе дуже прошу: дочекайся його", – переконувала кота Наталя.
Олексій саме їхав на лікування до Чернівців після поранення. І кіт дочекався – щойно його друг ступив на поріг, встав і пішов його зустрічати через усю квартиру:
"Кузя так на руках у нього і помер. Через день. Олексій його поклав у коробку, написав на ній "Тут лежить Кузя, найкращий кіт з Маріуполя". І поховав за територією церкви на сусідній вулиці".
На війні він дуже хвилювався за тварин, які потерпають від обстрілів, і намагався їм допомогти. Навіть мишкам, які бігали на позиціях – завжди залишав їм щось поїсти і не дозволяв побратимам їх чіпати.
Якось, коли підрозділ уже дислокувався на Донеччині, заступився за вівчарку маленької дівчинки, на яку нагримав один із хлопців – собака його дратував.
"Олексій став між ними і каже: "Ану йди до мене, зі мною так поговори, як ти на беззахисну тварину нападаєш". То далі цей хлопець вже обходив їх стороною", – розповідає побратим Андрій.
"Щоранку – нова мелодія". Творчість
"Він узагалі був не вояка, – каже дружина. – Дуже тонка, дуже творча натура. Він і музику писав, і вірші, і прозу".
Щоранку прокидався, маючи в голові нову мелодію. Всі лейтмотиви записував у нотатник.
Уже беручи участь у бойових діях, він створював музику для фільму, який планувала знімати Наталя:
"Там мав бути епізод, де герой повертається у звільнений Маріуполь. Олексій створив для нього мелодію і награв мені її. Із цієї мелодії я зрозуміла, що він капець як сумує за Маріуполем, і йому було б дуже боляче приїхати туди знову".
Потребу Олексія у творчості поділяли побратими – на одному з місць дислокації йому спеціально виділили окрему кімнату, щоб він міг створювати музику.
"У нього був планшет. На планшеті він спеціально скачав програмку-клавішник. Навушники вдів, у тій кімнаті сховався і займався творчістю, щоб ми не заважали", – розповідає Андрій.
Ще одним проявом його творчої натури стала майстерня з лазерного гравіювання по дереву, яку вони відкрили разом із дружиною після переїду до Чернівців. Ескізи виробів малювали вдвох, конструюванням займався Олексій. Його першим виробом став маленький тризуб, який він повісив на ключі. Далі роботи ставали дедалі складнішими – від сувенірів і настінних годинників до фотозон і дверних полотен.
Війна
Ще після переїзду з Маріуполя Олексій знав, що Росія зважиться на повномасштабне вторгнення. Попереджав дружину, що в цьому випадку піде до війська. Тоді вона всерйоз це не сприймала і вірила, що в будь-якому разі зможе вплинути на його рішення.
Однак, коли на світанку 24 лютого йому зателефонував друг із Маріуполя Влад Зубенко і сказав: "Льоха, почалося! Ну що, йдемо?", Олексій просто поставив її перед фактом, що долучиться до війська. Жодні вмовляння та аргументи Наталі не могли вплинути на його рішення.
Єдине, що вдалося – переконала вступити до Територіальної оборони. Чомусь тоді задавалося, що так служба буде безпечнішою і в зону бойових дій він не потрапить.
Після завершення курсу підготовки, у листопаді 2022 року, підрозділ Олексія направили на підсилення українського кордону в Харківській області. У квітні він отримав серйозне поранення – позиції підрозділу обстріляли два російські танки. Після короткої відпустки, толком не завершивши лікування, повернувся в підрозділ. Казав, що він – командир відділення і несе відповідальність за своїх хлопців.
Невдовзі підрозділ перевели до Бахмута. 25 листопада 2023 року його група, всього вісім людей, заступила на одну з позицій під Богданівкою. Дуже швидко зв’язок із цією позицією зник: росіяни пішли на штурм, зав’язався запеклий бій.
"Вони огризалися і відстрілювалися до останнього патрона, – розповідає один із побратимів. – Однак що там було – достеменно невідомо. Всі інші позиції ми чули. Конкретно з їхньою – зв'язок зник. Припускаю, що їх заглушили".
Останнім із позиції Олексія, за словами його ротного, було повідомлення про те, що в них завершуються набої.
Із листопада всі восьмеро захисників вважалися зниклими безвісти. Родичі бійців об'єдналися у пошуках інформації про них: розпитували побратимів, щодня моніторили російські пабліки, які поширюють дані про полонених та полеглих українських захисників.
"Ми говорили з командиром, він казав, що бачив через коптер із тепловізором, що в районі цієї позиції шістьох осіб взяли в полон, – розповідає Наталя. – Припускаємо, що двоє загинули одразу".
Майже за рік проба підтвердила збіг з ДНК одного з тіл, які вдалося повернути з Росії. В жовтні 2024 року Наталю запросили у Київ на впізнання. Олексій став другим членом групи, загибель якого підтвердилася. Доля інших шести, які, ймовірно могли опинитись у полоні, досі невідома.
У 2025 році Олексій Андреєв посмертно був удостоєний почесної відзнаки "За заслуги перед Буковиною". Дружина Наталя Ікім і друг та колега Макс Грабовський планують опублікувати пісні, створені Олексієм, щоб зберегти музику, яка наповнювала його кожного дня.
Текст у рамках проєкту RECвієм – платформи пам’яті журналістів та журналісток, які загинули внаслідок повномасштабної війни росії проти України, – створений Премією імені Георгія Ґонґадзе та Українським ПЕН у партнерстві з Інститутом Масової Інформації та Національним фондом демократії (NED).
