"Хотів забути усе, що пережив": історія вчителя-захисника Ігоря Дусана, який повернувся до школи після служби

"Вчитель має світити і бути маяком, на який всі будуть рівнятися", – розмірено говорить львівський педагог Ігор Дусан.

Цьогоріч він номінант у премії Global Teacher Prize в категорії вчитель-захисник. Його педагогічна кар'єра перервалася у 2022 році, коли Ігор ухвалив рішення мобілізуватися.

Втім, вчителювання не завжди було мрією чоловіка. З дитинства хотів стати пожежником, згодом готувався бути священником, але за велінням долі пішов навчатися на педагога.

Ігор воював на гарячих ділянках лінії фронту у складі 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. Та повернувшись до цивільного життя, зіткнувся з новими викликами: довелося шукати спільну мову з учнями, вчитися чутливості та боротися з вигоранням.

"УП. Життя" вчитель розповів про реабілітацію через дитячі усмішки, пошук себе та як досвід війни допомагає виховувати нове свідоме покоління українців.

Випадкове покликання

У дитинстві Ігор мріяв стати пожежником або поліцейським. Його приваблювала уніформа, як символ відповідальності та служіння справі. З 9 класу хотів стати священником, проте під час вступу раптово подав заявку у коледж ЛНУ імені Івана Франка.

Тоді юний Ігор роздумував між педагогічним, правничим і природничим профілями. На остаточне рішення вплинула мама. Жінка підказала, що з його музичними нахилами та вмінням малювати він точно згодиться для роботи в школі.

"Я не думав, що я буду вчителем. Мій вступ став дуже спонтанним, хоча я завжди когось любив вчити, щось пояснювати. Мама сказала, що я нормально малюю і граю на акордеоні, тож у педагогічному мене будуть на руках носити. Так і подали документи випадково, скажемо.

Я вступив такий "зелений", без досвіду… не вмів толком нічого, але доля мене вела", – згадує Ігор.

Після випуску з коледжу Ігор вирішив повернутися до бажання стати священником. Планував відвідувати підготовчий курс Українського католицького університету, але згодом забрав документи, усвідомивши, що це не його покликання.

Щлях до педагогіки був все конкретнішим. У коледжі чоловік здобув базові знання для майбутньої професії, а під час навчання на бакалавраті навчився працювати з учнями початкових класів. Зокрема Ігор удосконалив свої навички з викладання англійської для дітей.

Вперше поріг школи вже як вчитель Ігор переступив під час навчання в університеті. Роботу у львівському ліцеї "Галицький" запропонувала викладачка, яка й допомогла облаштуватися у новому середовищі.

Молодий педагог заступив на декретне місце і взяв свій перший 2-й клас. Тоді став поступово впроваджувати підходи за реформою НУШ.

Проте фінансові труднощі змусили на деякий час залишити вчительське покликання і звільнитися. Ігор вирішив поїхати на заробітки за кордон, аби накопичити грошей на святкування омріяного весілля. Втім, у день запланованого від'їзду почалася повномасштабна війна.

Позивний "Вчитель"

Ранок 24 лютого 2022 року розпочався для Ігоря з паніки коханої та фрази "Вставай, почалася війна". Цей момент закарбувався у пам'яті і пізніше став тригером на службі, коли хтось з побратимів різко будив.

Ігор мобілізувався на третій тиждень повномасштабного вторгнення. Чоловік з дитинства має інвалідність, оскільки хворіє на псоріаз. Однак тоді без вагань написав відмову від звільнення, щоб захищати державу.

Чоловік каже, що його не цікавило грошове забезпечення чи посади – потрібно було якнайшвидше знайти якісну форму, берці та РПС, щоб забезпечити вихід на позиції. Спочатку Ігор мав чергування на блокпостах, а згодом приєднався до 80-ї окремої десантно-штурмової бригади та ніс службу в розвідці.

Позивний " Вчитель" зародився на полігоні, де ротний вигукнув: "Вчитель, вчитель", а Ігор за звичкою обернувся. Так нове ім'я закріпилося за ним на весь час служби. Пізніше, дізнавшись про фах чоловіка, побратими називали його ще "Тічер", "Тіч" або навіть жартівливо "Вчителька".

У складі бригади "Вчитель" воював на гарячих напрямках – Херсонський, Запорізький, Донецький та Луганський.

Рішення мобілізуватися підтримав й батько. Тато Ігоря повернувся з Польщі та пішов у ракетні війська – наразі чоловік продовжує нести службу на Харківщині.

"Ти постійно куриш, куриш і куриш…"

За час служби Ігор здобув різноманітний досвід.

"Загалом багато спогадів – і поганих, і хороших, і трагічних, і не дуже трагічних. По-різному бувало", – каже чоловік.

Серед трагічних і сірих буднів на фронті траплялися й світлі моменти, що закарбувалися у пам'яті. Ігор з теплотою згадує, як о п'ятій ранку на виїзді з прифронтового села на плече йому несподівано вилізло маленьке кошеня.

"Я завжди любив котів. На виїзді з того села чую звук, наче щось нявчить. І так через пару секунд на плече вилазить мала котяка. Вилазить і сидить. Потім спав з нами в хаті", – додав чоловік.

Втім, фронт залишив глибокі шрами. Найважчим за час служби був сум за попереднім мирним життям.

"Я сидів у кімнаті в Лимані, говорив з батьками. І я кажу: "Нас тут вбивають, я так жалію за старим життям… Мені 20 років, а я нічого не добився в тому житті, навіть не пожив – і отак просто мене можуть вбити. Так тяжко було на душі. Ти постійно куриш, куриш і куриш…" – згадує "Вчитель".

Усвідомлення можливої смерті множило смуток у десятки разів. Попри патріотизм та боротьбу за ідею, Ігорю хотілося залишитися не просто безіменним воїном, а людиною, яка зробить свій внесок в історію.

Жалю додавали розбиті ворогом школи у прифронтових містах. Перед очима стояли завалені будівлі закладів, розірвані книжки й російське сміття поруч.

"Знищені школи – це ще один сумний момент. У селі Любимівка, якщо не помиляюся, була реально велика школа на 3 поверхи з класним спортазом. Але все розбили… Таке собі відчуття", – каже Ігор.

Повернення до дитячих усмішок

Ігор демобілізувався і повернувся до Львова через сімейні обставини. У мами чоловіка різко погіршився стан здоров'я, тож "Вчитель" списався у резерв.

Втім, після короткого перепочинку повернутися до вчителювання не зміг. Перші тижні Ігор сидів вдома, замикався в собі та страждав від нічних кошмарів. Дружина ж наполягала, що треба йти до людей і шукати будь-яке заняття.

Потрібен був час, аби стабілізувати емоційний стан. Так першим етапом соціалізації стала робота на "Новій пошті". Фізична праця допомогла трохи розвантажити мізки.

"Якби я сидів у хаті, то здурів. Хотів забути все, що пережив. Через це замкнувся в собі й не виходив з тиждень. Потім пішов на пошту – від нервового збудження були різні кошмари, тому до школи ще було зарано йти", – каже чоловік.

Два місяці роботи показали, що це не та справа, якою хочеться займатися надалі. Знайшовши заміну, чоловік задумувався про повернення до ліцею, та маленька зарплатня відлякувала.

Тож Ігор, який вміє грати на акордеоні, фортепіано, гітарі та сопілці, влаштувався музикантом у ресторан. Зрештою робота була цікава й наповнювала, але неабияким тригером стали російськомовні відвідувачі, тож "Вчитель" звільнився.

Справжнім зціленням для ветерана стала робота в дитячому садку. Цю пропозицію Ігор все ж вирішив прийняти та спробувати повернулися до роботи з дітьми.

"Я перебудував свою психіку повністю. Для мене було дивним дивом, які діти емоційні, прості, щирі, класні… Вони просто вибух емоцій. Вони заряджають, заряджають і заряджають", – додає чоловік.

Ігор з усмішкою згадує дівчинку Сольку, яка підійшла і прошепотіла: "Я тебе вдома називаю "мій маленький Ігорко". Тепер вона вчиться у першому класі ліцею, де викладає Ігор, і часто махає йому рукою.

"У них була перша вчителька, яка плекала, а тут прийшов напівсолдат, і щось розповідає"

Чоловік зауважує, що у відновленні допомогла багатогранність. Гра на інструментах, малювання, вокал, написання новел, спілкування та улюблена музика посприяли у швидшій реабілітації.

"Мені потрібно було десь пів року. Але кожна психіка по-різному реагує на події. У кожного, напевно, свій шлях відновлення. Але мені допомогло те, що підтримувало в цивільному житті раніше", – каже чоловік.

Коли Ігор врешті наважився повернутися до вчителювання, зіткнувся з упередженнями. В одну приватну школу його не взяли на роботу, попри наявний досвід та навички. Вчитель припускає, що адміністрація злякалася статусу ветерана.

Натомість у рідному ліцеї "Галицький" педагога підтримали та запропонували посаду педагога-організатора. У перші два місяці навантаження вчителю зменшили. Чоловікові допомагала завучка з виховної роботи, яка могла вислухати і дати слушну пораду.

"Це такий патронат і наставництво. Людина, яка з тобою буде багато говорити, допомагає теж. Наприклад, у нас була ситуація в школі, де на перерві хлопці заходили у туалет і, дуркуючи, тупотіли ногами під ритм гімну України. Я трішки жорстко відреагував до них. Не бажав комусь зла, просто були емоції, з якими в той період було важко впоратися", – згадує чоловік.

Згодом Ігор отримав класне керівництво – спершу учні п'ятого класу відчували його внутрішню напруженість і навіть зізнавалися, що трохи побоювалися ветерана. "Вчитель" каже, що на це вплинула його беземоційність та структурована армійська система.

"Я не виражав емоцій. Залишилося з армії, що все має бути чітко. Їх це трохи напружувало, тому що вони прийшли із початкової школи. Там у них була перша вчителька, яка любила, плекала, а тут прийшов напівсолдат, і почав щось розказувати. Тому спочатку мало відкривалися, але вже зараз звикли", – пояснює Ігор.

До військового досвіду вчителя діти ставилися по-різному – дехто запитував про місця служби, транспорт, умови, їжу. Хтось навпаки мовчав, бо було незручно говорити.

Ігор Дусан не приховує: після служби змінилися цінності й орієнтири, тож довелося боротися із синдромом самозванця та самокритичністю. Слова колеги, учителя року 2021 Артура Пройдакова, про те, що свій досвід треба цінувати і доносити до людей, змінили його ставлення до себе.

"У мене є така штука, що себе знецінюю. Хтось хвалить, а я кажу, що перестаньте. Але потім зрозумів, що досвід кожної людини безцінний. Ти маєш ділитися ним і визнавати себе самого. Хто тебе може визнати, як не ти сам? Чи оцінити тебе, як не ти сам? Ти сам мусиш знати собі ціну, і ні в якому разі не приховувати те, що ти можеш. Такий дуже складний баланс", – говорить вчитель.

"Проведи цей урок, як перший, останній і єдиний у твоєму житті"

У кабінеті Ігоря на стіні багацько декору – різні навчальні матеріали, сертифікати, дипломи й табличка з написом "Дорогий Вчителю, проведи цей урок, як перший, останній і єдиний у твоєму житті". Цю фразу він побачив у місцевого священника перед богослужінням.

Згодом вирішив, що таке налаштування корисне й для викладання, адже педагог певною мірою стає наставником для вихованців.

Сьогодні Ігор Дусан вимогливий, тримає дисципліну, але керується принципом, що вчитель має бути розуміючим. Він переконаний, що педагог – це в першу чергу патріот, відповідальний за кожне слово.

"Вчитель має бути патріотом і відповідальним за свої дії. Має розуміти, що будь-яка його фраза чи слово можуть змінити долю дитини. І ще вчитель має бути прикладом – світочем, який не гасне", – роздумує чоловік.

Втім, робота вчителя в Україні – це виклик. Через низьку зарплату Ігор має дві роботи, та після основного навантаження в школі до дев'ятої вечора працює репетитором з англійської мови. Педагог каже, що часто приходить виснаження, а бажання звільнитися все частіше виринає у голові.

"Моральне вигорання є, і сили точно не знайдеш у дітях, бо вони їх забирають. Загострюються певні проблеми – було таке, що я кожен рік хотів звільнятися. Воно все накопичується і ти думаєш, що нікудишній класний керівник та поганий вчитель. Ці речі збивають з пантелику. А діти відчувають, що ти вже не так реагуєш, що у тебе не той погляд…

Проблема у тому, що пекар бачить результат своєї роботи за годину, а вчитель – ні. Так, учні можуть вивчити формулу чи правило, але основний вклад буде видно років за 10", – додає Ігор.

Залишатися у тонусі чоловіку допомагають домашні улюбленці та міцний сон. Звісно, радощів додають й літні канікули. Проте у школі Ігоря перш за все тримає місія – патріотичне вихованні молоді.

"Ще до війни мені казали: "Дурний! Чого пішов працювати у школу? Що ти там робиш? Треба на життя заробляти". Але не всі розуміють, що у людини є цінності. Я отримав диплом і хотів спробувати працювати за спеціальністю. Так, було і є тяжко, але я досі тут. І зараз ми робимо гарні проєкти для формування національної свідомості учнів", – стверджує вчитель.

Нові першокласники

Минулого року Ігор вдруге подався на Освітню премію Львова – спроба стала тріумфальною. Спершу пройшов мотиваційний етап, для якого знімав спеціальний ролик. Потім конкурсна частина – чоловік за 30 хвилин підготував урок на основі випадкового зображення.

Ігор миттєво зорієнтувався, обрав тему "Символи" та отримав максимальні 200 балів від журі. Згодом презентував освітню ідею, яка посіла перше місце. Педагог запропонував навчання для вчителів зі створення дидактичних матеріалів для дітей з особливими освітніми потребами. Наразі цей проєкт вдалося реалізувати.

Попереду на Ігоря чекають кардинальні зміни. З вересня він переходить працювати в іншу школу, де матиме п'ять перших класів англійської мови. Вчитель вирішив влаштуватися в ліцей ближче до дому, аби бути поруч з дружиною – пара чекає на первістка.

"Дивно мені це говорити, я себе ще не бачу татом. Класним керівником так, але тато – для мене шок. Мрію про світле майбутнє держави і що моя дитини буде рости в мирі. І хочу на наступний рік потрапити у ТОП-50 Global Teacher Prize. Буду знову подаватися на загальний відбір", – посміхаючись каже вчитель.

Як ветеранам повернутися до цивільної роботи? Пояснює психолог

Повернутися до цивільної професії після служби може бути складно. Для того, щоб цей шлях був комфортним як для ветерана, так і керівництва, важливо враховувати психологічні аспекти адаптації.

Психолог, ветеран, PhD та старший викладач кафедри філософії КПІ імені Ігоря Сікорського Олексій Карачинський у коментарі "УП. Життя" пояснив, що після звільнення з війська найперше потрібно відновити базові ресурси. Зокрема сон, фізичний стан, емоційну стабільність і здатність витримувати навантаження та спілкування.

Слід розрізняти поняття адаптації (пристосування до нових умов) та інтеграції (повне включення в суспільство). У бійців цей процес подвійний: спочатку вони інтегрувалися у військове життя, а тепер мають пройти цей шлях у зворотному напрямку.

За словами психолога Олексія Карачинського, середній термін первинної адаптації після служби становить від 2 тижнів до 45 днів. Варто відпочити, набратися сили, і лише потім починати пошук роботи.

Після повернення до професії, слід спостерігати за самопочуттям протягом 3 місяців. Це допоможе зрозуміти, чи відповідає діяльність внутрішньому стану.

Якщо відчуваєте вигорання або невідповідність новим цінностям, варто змінювати сферу. Якщо такої змоги немає через фінансові обставини, можна не спішити, зважаючи на власний ресурс.

"Коли ми говоримо про внутрішній чинник, найголовніше – це відчуття, що людина відновилась. Входячи в роботу, бажано не вимагати від себе надрезультатів, а дати можливість повільно повертатися в робочий режим", – зазначає Олексій Карачинський.

Експерт наголошує, що не варто чекати завершення умовного адаптаційного періоду, якщо є потреба в підтримці. Краще звернутися до психолога одразу.

Що робити з тривогою чи роздратуванням під час роботи?

Робоче середовище може викликати стрес. Психолог пояснює, що тривожність виникає через невизначеність і очікування загрози. У такому випадку керівник має надати працівнику максимальну впевненість у завданнях і графіку.

Дратівливість натомість потребує аналізу об'єкта, що викликає цей стан. Якщо ви зрозуміли, що це через втому, зробіть паузу. Якщо надокучили некоректні питання, тимчасово відмежуйтеся.

Коли людина гнівається, зазвичай широко розкриває плечі та піднімає підборіддя. Щоб зняти напруженість, варто поставити ноги ширше й уявити, що від куприка росте хвіст. Спробуйте піджати його так, як це робить собака – переведення скульптури тіла на більш нейтральну допоможе втримати емоції.

Як колектив може посприяти у інтеграції ветерана?

Позитивний зворотній зв'язок відіграє у цьому процесі особливу роль. Коли є результат, схвалений керівництвом, у ветерана поступово відновлюється робоча впевненість. Глобальні завдання на початковому етапі можуть викликати сумніви у власних силах.

"Весь бойовий досвід важливо інтегрувати в роботу. Керівник має зрозуміти, як навички, які людина отримала у війську, можуть трансформуватись в цивільному середовищі", – додає психолог.

Крім того, роботодавець повинен дати ветерану прозоре розуміння вимог без подвійних трактувань. Підвищить ефективність ментор, який допоможе ветерану увійти в колектив.

"Бажано створити ветерану зону відповідальності за ті чи інші завдання. Це потрібно для того, щоб людина могла безпосередньо відчувати результат своєї роботи. Окресліть таку дорожню карту, що компанія очікує через місяць, а які результати умовно через пів року", – наголошує Олексій Карачинський.

Дар'я Маркова, "Українська правда. Життя"