Успіх у спорті — це 50/50 роботи тренера та спортсмена

8 лютого 2022

Тренер, який підтримує, стимулює, коли опускаються руки, зацікавлює, ставить цілі перед спортсменом, пояснює, як їх досягати, працює з технікою виконання і з помилками в разі програшу, а також плаче від щастя після виграшу, — ось ідеальний тренер, на думку наших героїв, паралімпійців.

Кажуть, що є обдаровані люди, які можуть досягти мети у спорті самостійно. Але з тренером, який знає, як все зробити правильно, це станеться значно швидше. А головне — підтримка тренера допоможе спортсмену втриматися на лідерській позиції.

Привернути увагу суспільства до ролі тренерів у житті спортсменів вирішив міжнародний благодійний фонд Parimatch Foundation.

Саме для цього була створена ініціатива "Тренер № 1" — нагадування всім нам про те, наскільки важлива професія вчителя фізичної культури і тренера.

"Учитель фізичної культури — це перший тренер для дитини, який може надихнути на досягнення, регулярну активність і здоровий спосіб життя, — каже президент міжнародного благодійного фонду Parimatch Foundation Катерина Білоруська. — На жаль, у наших реаліях тренерам приділяють вкрай мало уваги. Через це страждають як діти, так і вчителі: перші не можуть досягти тих висот, на які могли розраховувати, а другі не отримують належного визнання в суспільстві й гідної заробітної плати від держави. Але саме тренер для багатьох маленьких спортсменів — це, перш за все, наставник, учитель, друг, родина. Вони заслуговують на велику увагу й підтримку".

Атлетка серед спортсменів з ураженнями опорно-рухового апарату Зоя Овсій, фехтувальник-паралімпієць Антон Дацко і дефлімпієць Дмитро Мажаєв поділилися своїми історіями про роль тренера в їхніх перемогах  та важливість тренерської підтримки.

 

Зоя Овсій,

атлетка, член збірної команди України з легкої атлетики серед спортсменів з ураженнями опорно-рухового апарату

 

З дитинства у мене був інтерес до спорту. Я дивилася по телевізору бокс і все про спорт. А коли випустилася з інтернату, то потрапила на реабілітацію людей з інвалідністю. Там мене помітили і запропонували займатися спортом.

У мене не було вибору, куди йти після інтернату, тому я погодилася, хоча й не знала нічого про паралімпійський рух. Десь чула про це, але чіткого уявлення не було.

Я приїхала на зустріч із тренерами, мені одразу призначили тренування, посадили в човен. І так все почалося. А коли човен, на жаль, зняли з олімпійського виду через те, що немає конкуренції, Марина Максимова запропонувала спробувати легку атлетику. Відтоді я атлетка.

У мене два основних тренери — Руслан Юрійович і Марина Олексіївна. І скоріше вони мене вибрали, ніж я їх. Вони мене завжди підтримують, кажуть, що у мене все вийде, щоб я не поспішала, не метушилася. Саме вони показали мені перспективу й пояснили, що все можливо.

Тренери подарували мені велике, світле, красиве життя. Тому що те, що я бачила і де жила до того, як зв'язала життя зі спортом, — це жах. Я пішла звідти. І добре.

А ще тренери навчили мене стриманості, витримки, дисципліни. Я цілеспрямована і можу досягти чогось, але важливо, щоб під боком був хтось, хто скаже на вухо: "Все добре, вперед!".

Кожен мій старт був по-особливому важливий: медалі, Чемпіонат світу, Паралімпійські ігри, змагання в Україні. Я завжди борюся із собою. Якщо були помилки в процесі, ми завжди проговорювали їх із тренерами.

Метою було поїхати на Паралімпійські ігри і взяти медаль. І мені вдалося. Звичайно, завдяки тренерам. Розумієте, робота тренера безцінна. Вона не продається за жодні гроші. Це — колосальна праця. Це — наше спільне життя. Після перемог ми разом плачемо.

Як і в будь-якого спортсмена, у мене були моменти, коли опускалися руки і здавалося, що нічого не вийде. Без падінь не буває спортсменів. Неважливо — чи то паралімпійський вид спорту, чи то легка атлетика, чи то підняття штанги, чи то боротьба.

У такий момент роль тренера надважлива. Мої наставники говорили зі мною, допомагали долати труднощі й рухатися далі. Низький їм уклін.



Антон Дацко,

фехтувальник на візку, заслужений майстер спорту України, багаторазовий призер, переможець Чемпіонатів та Кубків України, Європи та світу


Моїм першим тренером став учитель фізкультури в училищі-інтернаті в Самборі (Львівська область), до якого я вступив після школи.
Учитель займався важкою атлетикою і привчив мене до спорту. Мені дуже подобалися заняття, тому я швидко відчув позитивний результат. Я відчував, що вони для мене життєво необхідні!

Після закінчення училища трапився черговий щасливий випадок: на спартакіаді Львівщини я познайомився з Андрієм Колесниковим, тренером із фехтування. Відразу ж погодився спробувати, оскільки на той час нічим регулярно не займався. Із 2011 року моїм тренером стала його дружина Світлана, і з нею я працюю дотепер.У 16 років я впав із дерева і зламав хребет. Відтоді пересуваюся на візку. У лікарні під час відновлення реабілітолог сказав, що найкраща реабілітація — це спорт. Завдяки йому я почав шукати можливість тренуватися.

У фехтуванні є кілька видів зброї, на яких проводять змагання: рапіра, шпага і шабля. У кожної зброї є свої нюанси.

Оскільки мої тренери рапіристи, а в паралімпійському фехтуванні можна брати участь у декількох видах програми, то Андрій Віталійович домовлявся з іншими тренерами про допомогу. Кожен тренер по-своєму унікальний і може дати тобі щось важливе. Я вдячний кожному, хто займався зі мною! Наприклад, до Паралімпійських ігор мене підготував Володимир Христик.

Мої тренери — професіонали своєї справи. Мені пощастило працювати з ними, і я багато чому навчився — і в спорті, і в повсякденному житті. Наприклад, Андрій Віталійович вчив мене фехтування, показував, що і як робити, заохочував приходити на тренування.

А головне — ми багато спілкувалися. День у день, із року в рік я набирався досвіду, ставав майстерним — і все вдавалося. А тому, що все вдавалося, мені ще більше подобалося займатися спортом. У цьому й полягає співпраця тренера та учня.

У спорті все зрозуміло. Мета — стати кращим і докласти всіх можливих зусиль, щоб стати чемпіоном. А робота тренера — піклуватися про спортсмена, сказати про помилку, підказувати, як правильно. Це дуже скрупульозна робота.

Звичайно, є обдаровані люди, які можуть досягти мети самостійно. Та коли є тренер, який знає, як все правильно зробити, то це станеться значно швидше. І головне — підтримка тренера допоможе спортсмену утриматися на лідерській позиції.

Успіх у спорті — це 50/50 роботи тренера та спортсмена. Бувало так, що тренер давав мені вправу, і на той момент мені вона здавалась якоюсь марною. Але через деякий час приходило розуміння, що він хотів донести. "Ось воно що, тепер все стало на свої місця", — думав я.

Коли я починав у 2003 році, то слова тренера про Паралімпійські ігри сприймав як щось фантастичне, адже прийшов у спорт заради реабілітації. Однак уже в 2011 році в Катанії (Італія) став дворазовим чемпіоном світу на рапірі та шаблі.

Було ще багато перемог. Однак коли в 2014 я став паралімпійським чемпіоном — це був суцільний тріумф. Кожен спортсмен прагне до цього.

Завдання тренера — підготувати спортсмена до майбутніх труднощів, тоді на змаганнях усе буде дуже легко.

 

Дмитро Мажаєв,

член національної дефлімпійської збірної команди України з лижних гонок

Свого часу на моє рішення стати спортсменом вплинув батько. Ми разом дивилися спортивні змагання по телевізору. Так тато звернув мою увагу на заняття спортом.

Потім я пішов у спеціалізовану спортивну школу.

Фактично, протягом життя у мене було три тренери: вчитель в школі — Олександр Могиленко, потім Сергій Харченко і Анна Глухих. Усі тренери зіграли велику роль у моєму житті. Наприклад, Анна Юріївна вчила мене техніки лижного спорту, якими мають бути фізичні навантаження, а якими — правильні тренування.

Перемога, якою я пишаюся, сталася на Дефлімпіаді 2019 року. Саме Анна Юріївна запевняла мене, що я зможу, що отримаю нагороди. Так я зрозумів, що мені це потрібно.

Крім усього іншого, тренерка мене виховувала. Вона вчила мене самостійно приймати рішення, не звертати уваги на чужі поради, а прислухатися до тренера. Мовляв, не треба думати про погане і хвилюватися. Зрештою, така підтримка дала свій результат.

"Тренер № 1" — проект, в основі якого лежить важливий інсайт: головний провідник дитини до здорового способу життя — це вчитель фізкультури або тренер. Саме ця людина може прищепити дитині любов до спорту або навпаки — стати причиною ненависті до будь-яких фізичних навантажень і всього, що з ними пов'язано. Головна мета ініціативи Parimatch Foundation — нагадати суспільству про те, що проблема недооціненості тренерів все ще існує, і в одному зі своїх проектів — Нова фізична культура — фонд пропонує шляхи її вирішення.

"Найменше, що ми можемо зробити для наших тренерів, — це дати увагу й підтримку. Саме тренери допомагають українським спортсменам і спортсменкам долати фізичні та моральні труднощі, діставати обладнання, екіпіровку для змагань, переживають за них, як за власних дітей.

Так, наприклад, нещодавно в Україні нарешті з'явився офіційний День тренера! Це маленький, але важливий крок для визнання заслуг наших професіоналів. І таких кроків має бути багато", — Катерина Білоруська, президент Parimatch Foundation.

Далі в спецпроекті читайте інші історії спортсменів про їхніх тренерів на шляху до переможних п'єдесталів.