З активною роботою й допомогою побратимам поєднує реабілітацію й 21-річний вінничанин Роман Городенський. Говоримо з ним телефоном, поки ветеран чекає на дружину Вікторію. Роман одразу просить згадати про воїнів, які досі перебувають у полоні: "Двох моїх побратимів привезли мертвими пару днів тому. Не забувайте тих людей і тих хлопців, які наразі досі у полоні. Їм важко, вони там гинуть!". За кілька годин до розмови Роман Городенський виписався з лікарні, де переніс уже 20-ту операцію і згодом готується до встановлення сучасного зручного протезу руки. Верхню й нижню кінцівки Роман втратив під час бойового завдання в Маріуполі навесні 2022. Був тоді у складі морської піхоти, в якій служив із 18 років – одразу після закінчення Одеського професійного ліцею морського транспорту. Слова "морський піхотинець" з дитинства були для майбутнього бійця магічними й означали "непереможний".
"Це була мрія мого дідуся, але він не зміг її здійснити через катаракту. У нашому селі було два морських піхотинці – їх всі боялися. Я вступив до морської піхоти 2020 – хотів довести комусь і самому собі, що пройшов це випробування. Згодом потрапив до підрозділу розвідки 36 бригади. Хотів вийти з армії не просто так, ніби протирав штани, а щось розуміти, знати", – розповідає Роман.
Згадує, що поранення отримав під час масованої атаки росіян. Разом із побратимами перебували на позиції біля заводу Ілліча, на перехресті Металургів і Бойка. Щоби подавити вогонь противника, Роман стріляв із кулемета. У 5 метрах від його позиції розірвався снаряд. Тоді боєць втратив ногу, також уламки поранили різні частини тіла й спричинили численні переломи руки.
"Мене врятували побратими – зобов'язаний їм життям – витягли, несли з півтора кілометра. І все це було під обстрілами – арта крила, авіація – важко було. Пригадую, як потрапили в зону евакуації, куди могла під'їхати наша машина – далі вже не пам'ятаю нічого. Прокинувся в одному з підвалів", – згадує боєць.
Через численні поранення у Романа почався сепсис. У такому стані він, разом з іншими бійцями, змінював дислокації та проривався на праву сторону комбінату, на який вже зайшов ворог.
12 квітня 2022 року Роман потрапив у полон. Деталей не розповідає – але із коментарів відомо, що місяць полону для бійця був дуже складним.
"Перев'язку мені за весь період зробили один раз і тим же самим бинтом – тільки перевернули іншою стороною. Знеболювальні теж давали один раз – коли відрізали руку, бо сепсис пішов вже вдруге. Руку не зашивали. Нога була відкрита весь час, і так само плече. Зашили вже в нас, коли я повернувся, тоді ж зробили чистку. І вже після 18-ї операції я сів на крісло колісне", – згадує Роман.
З полону він повернувся у вазі 62 кілограми – після звичних 103. Пропонуючи бійця на обмін, вороги перемовлялись, що жити йому залишилося кілька днів."Думаю, вони вирішили хоч когось за мене обміняти встигнути, бо помру у них в полоні", – каже Роман. Пригадує, що найперше, що зробив після обміну – попросив знеболювальне й набрав матір – заспокоїв і попросив подзвонити дівчині. Згадка про родину й кохану – це те, що допомагало триматись.
"Постійно намагався з сім'єю жартувати, і зараз жартую. Думаю, тільки цим витягнув свою родину і самого себе. У полоні мені допомагало те, що пообіцяв на той момент майбутній дружині та батькам, що все буде добре. Обіцянка мене гризла – і я зобов'язаний був повернутися", – каже Роман.
З Вікторією, з якою зустрічався впродовж 5 років, спершу побоювався говорити про подальші стосунки.
"На той момент я був виснажений, мав зараження, без руки, без ноги. Сказав їй по телефону, що вона ще молода, красива – нехай найде когось. А потім, як я стану на ножки, вчеплю ручку, якщо хоче – ми з нею зустрінемося. Після цього вона сказала, що їде в лікарню і розіб'є мені «кабіну». Зрозумів, що маю робити пропозицію. Подзвонив своєму товаришу, скинув гроші – він оббігав пів Одеси за каблучкою і за квітами", – посміхається ветеран.
Пригадує, що вручив нареченій каблучку під час першої зустрічі в лікарні.
"Приїхали батьки, рідні, а Віка нічого не знала. Перша група моїх рідних стала в палаті до вікна, запустили мою дружину, а тоді друга група зачинила двері. Ми її взяли в кільце, що в неї уже на той момент не було вибору сказати «ні»", – посміхається боєць.
Розповідає, що за цей рік подружжя мало складні етапи, але стосунки мотивували й допомагали долати труднощі.
"Уже після лікарні був такий період, що я запив на тиждень. І дружина допомогла, разом із мамою. Витягнули мене. А потім вже сам переосмислив, що треба щось робити. Тому що вийдуть мої хлопці, спитають: що ти робив, поки нас не було? Я почав чіплятись за реабілітацію, щоби швидше стати на ноги, відновитися. Опіка, коли опікувалися мною, переросла в те, щоби я допомагав як чоловік і син", – каже Роман.
Зараз багато спілкується з побратимами, найперше радить – приводити в норму себе, а стосунки будуть.
"Зробити сильним себе, а потім дівчата самі потягнуться. Тому що воїни – герої. Це та людина, яка була готова віддати своє життя за Україну. І дівчата на таких вчепляться, по-любому", – каже ветеран.
Зараз він долучився до допомоги побратимам у співпраці з Центром складного ендопротезування В'ячеслава Запорожця. Також лікар готує суперсучасний протез і для самого Романа. На відміну від попереднього, біонічний протез має 16 датчиків, більш функціональний і комфортний.
"Ця рука, яку я зараз роблю, – дорожча, і треба пережити ще три операції. Але набагато більший функціонал – можеш виконувати пару рухів одразу, працювати пальцями, є рухливість плечового суглоба. Фішка в тому, що не ти підлаштовуєшся під руку, а вчиш її – фантомними болями та м'язами, а датчики зчитують імпульси, запам’ятовують рух", – каже Роман.
Розповідає, що зараз йому ставлять титановий імплант для можливості встановлення протеза, який профінансує проєкт "Серце Азовсталі". Згадує, що допомогу вони пропонували давно, але спершу Роман відмовився, бо вже мав протез, тож вирішив "не забирати чиюсь руку". Тоді протезування верхньої й нижньої кінцівки Романові зробили у США за програмою Rewind Soldiers of Ukraine. Там ветеран вирішив допомагати в реабілітації побратимам і відкрити свій благодійний фонд. Спершу займався волонтерською діяльністю – Роман відправляв військовим цільову допомогу, яку збирали благодійники зі США. Тепер допомагає бійцям із пораненнями й ампутаціями у співпраці з хірургом Запорожцем. Найбільше благодійників знаходять в Європі й Америці – "українцям і так є на що збирати", каже Роман. Неоціненною називає допомогу Рікарда Бранемарка, шведського хірурга, який нещодавно приїхав в Україну.
"Ми перші в Україні, хто має право офіційно робити операції з кісткової інтеграції. Зараз Рікард оперує нашого друга – без двох рук, без одної ноги. Це перша людина буде в Україні з біонічним протезом на передпліччі", – каже Роман Городенський.
Ділиться, що в час реабілітації бійцям необхідна підтримка побратимів, тих, хто може зрозуміти й пояснити шлях виходу з кризових моментів. Перший етап складності настає в шпиталі.
"Воїн приїжджає і думає, що ось і все – я вже нікому не потрібний. Тут дуже важко не здатися, не опустити руки. На цьому етапі найлегше спілкуватися з таким, як ти. З людиною, яка трішки вже це пройшла, отримала протез. Вона розуміє, як пояснити, що не треба покладати рук, що все буде добре – вчеплять руку і ногу без питань. Під час реабілітації у хірурга Запорожця, з яким співпрацюємо, хлопці з пораненнями знаходяться в одному місці, спілкуються один з одним. У когось нема ноги, у когось руки, у когось двох рук. Вони розуміють один одного і навіть шуткують – у нас дуже багато чорного гумору", – каже Роман.
Описує другий кризовий етап як розчарування у своїй потрібності, сумніви в майбутньому. "Коли ти лежиш один і думаєш, що раніше служив, був потрібен, а тепер є страх, що залишився один", – пояснює боєць. Додає, що в ефективній реабілітації допомагають плани на майбутнє, пошуки нової професії. Романа мотивує бажання допомагати таким же воїнам, як сам.
"Це дуже круто, тому що можеш підказати хлопцям, які не знають нічого: як зробити групу інвалідності, отримати посвідчення ветерана, хто допоможе з протезуванням", – перелічує ветеран.
Наголошує, що важлива також робота з суспільством, яке не звикло до ветеранів з ампутаціями.
"Бути готовими до таких, як я, інші хлопці й дівчата. Не відвертатися, не дивитися в сторону, або ніби з жалістю. В Америці, коли я йду в українській формі, з українськими прапорами, люди підходять і дякують за службу. Це те, чого б хотілося мати від нашого суспільства, повага – не соромитись, а підійти та сказати «дякую» за те, що хлопці й дівчата робили", – ділиться ветеран.
Розповідає, що сам неодноразово помічав, як від ветеранів з протезами на вулиці відходять якнайдалі. Наголошує, що іноді бажання "не заважати", може бути недоречним, адже людина з протезом може оступитись і не втриматись.
"Часто це помічаю, коли йду по вулиці влітку – шорти, протез і на місці руки немає нічого. Багато людей або соромляться, або таке відчуття, що минають мене. Обходять другою стороною. Не розумію, у чому проблема. Якщо це бажання не заважати, то бувають різні випадки. Буває, що протез незручний, може вигнутись – і якщо всі люди проходитимуть стороною, то не буде кому допомогти", – пояснює Роман.
Наголошує, що постійно пропонувати допомогу людям з ампутацією теж не варто – якщо вони її потребуватимуть, то самі звернутися.
"Жалість в очах – це найгірше. Не треба мене жаліти, я такий, який і був, і все буде нормально, я відновлюся. А якщо потрібна буде допомога – попрошу і буду за неї вдячний", – каже Роман Городенський.
Додає, що зараз вже кермує автівкою. Це дозволяє простіше діставатись до власної квартири в Ірпені, яку подружжя отримало від проєкту "Серце Азовсталі" за програмою "Вдома". Після весілля Роман і Вікторія жили у родичів і знайомих.
"Скитались, як гості. Хотіли дуже окреме житло. Дуже вдячні за такий подарунок «Серцю Азовсталі», Рінату Ахметову. Я подав документи, почали менеджери мені дзвонити, просити деякі документи. Через деякий час запросили, щоби відкрити рахунок. За кілька днів у нотаріуса вже оформлювали папери. Ключі від квартири нам вручили через місяць, бо там робився ремонт. Була зйомка, коли всі роз’їхались – ми з дружиною сидимо на кухні, не знаємо, що робити. І ще десь місяць не вірилося, що це наше, приїжджали, як на якусь знімну квартиру", – згадує Роман.
Ділиться, що власне житло стало додатковою мотивацією ставати на ноги, будувати родинний затишок.
"Квартира – це одне з головного в сімейних відносинах і подальшому житті. Ти маєш хоч якусь впевненість у завтра, не прийде хазяйка, не вижене. Тепер можна серйозно думати про дітей", – говорить "на посмішці" Роман.
Більше часу у справах він зараз проводить у Києві, але квартира в Ірпені вже стала справжнім "своїм" місцем для відновлення й побудови нових планів – туди хочеться повертатись.
Нагадаємо, раніше ми вже розповідали, як захисники Маріуполя проходять реабілітацію та змінюють фах. Історії Юрія Сайка та Дениса Ковтихи –
за посиланням.
