"Мої сини – це мій світ. Залишилася половина світу". Історії невидимого горя чоловіків, які втратили дітей на війні
"Я дізнався про смерть Івана, коли був у шпиталі. Ніколи не забуду ті сходи в лікарні, на яких я вив. Як я добрався до Києва – х*й його знає. Зубами руля погриз…"
Так ветеран Денис Гнатюк згадує найстрашніший день у своєму житті – 17 червня 2023 року. Тоді його син, 21-річний штурмовик Іван, загинув на Запорізькому напрямку.
Денис шукав розраду в алкоголі, вчився плакати та мріяв помститися. А зараз він живе заради рідних і намагається вчитися бути щасливим попри біль, що не стихає.
У суспільстві вже почали говорили про втрати дружин і матерів, але горе татів залишається невидимим, навіть табуйованим. Чоловіки досі чують, що повинні бути сильними і не плакати.
"Українська правда. Життя" поспілкувалася про втрату і "невидиме" горювання з двома чоловіками, які втратили дітей на війні. Далі – їхні історії.
Денис Гнатюк ("Ден")
Батько бійця 47-ї ОМБр Івана Гнатюка
"Він рвався на вістря самого двіжу"
Денис Гнатюк – колишній військовий Сил ТрО. Ми зустрілися в Голосіївському парку, де багато років тому чоловік гуляв зі своїми синами, коли ті були маленькими. Їх у Дениса двоє: старший Антон і молодший Іван.
Іван був 3D-скульптором, захоплювався велоспортом. Коли я прошу розповісти про нього, Денис відповідає коротко – Іван найкращий.
"У підлітковому віці він мене дуже нагадував. Емоційний, замріяний. І погляд у нього був такий відкритий та ясний. Очі сірі, як у мене", – розповідає Денис, усміхаючись.
25 лютого 2022 року обоє синів разом з батьком пішли записуватися в тероборону. Денис каже: синів спочатку не взяли, тож він з полегшенням видихнув. Але потім Іван таки долучився до війська.
"Ми з синами домовились, що хоча б хтось один має залишитися в Києві. Старший лишився, а малий пішов у розвідбат. Він займався дронами, рік літав на великих "пташках", але вони більше їздили ремонтувати той 10-й "Посейдон", ніж працювали. Йому це набридло. Він рвався на вістря самого "двіжу", отож і пішов у 47 бригаду", – згадує батько.
Чоловік розумів, що син ризикує життям, але не хотів тримати його біля себе. Та й син прагнув іти власним шляхом.
"Коли Іван з дронщиків перевівся в штурмовики, я був дуже злий. Але який сенс псувати малому війну своїм буркотінням? Все одно зробить по-своєму...
Я розумів, що все може статись. Якось мене спитали, скільки років малому. Я сказав "буде 22" і подумав про себе "якщо буде". Так він і не дожив до свого 22-го дня народження у серпні", – розповідає Ден.
Іван загинув 17 червня 2023 року на Запорізькому напрямку, коли вони з побратимами відходили після штурму. Йому був 21 рік.
"Коли вони вже далеченько відійшли від того місця, де було бойове зіткнення, прилетіла "120-ка". Це було швидко, малий нічого навіть зрозуміти не встиг. Він не мучився".
"Ніколи не забуду сходи в лікарні, на яких я вив"
Коли Денису повідомили про загибель сина, він лежав у шпиталі в Харкові.
"Ніколи не забуду ті сходи в лікарні, на яких я вив. Попросив медсестру дати якесь заспокійливе. Я тоді нічого не соображав, ще подумав "це ж мені треба на ВЛК". Але мій командир сказав: пиши рапорт на відпустку і жени до своїх. Як я добрався до Києва – х*й його знає. Поки їхав, зубами руля погриз…
Спочатку я думав: піду на FPV-дрони, буду на міномети полювати, щоб красиво до малого у Вальгаллу зайти. Але щось здоров’я здало, я вже фізично не вивожу, тому я "дембельнувся", – розповідає Денис.
Чоловік згадує: перші місяці після загибелі сина не міг плакати, хоча дуже хотілося. Дихання перехоплювало, а сліз не було, тому вчився плакати поступово.
"Коли я зовсім не вивозив, мені порадили психіатра. Бо постійно було відчуття, що грудина стиснута і дихалку перекриває. Виписали антидепресанти, стало трошки легше фізично. А потім розблокували телефон Івана, і його дівчині прийшло останнє відео, яке він записав. Воно спочатку не відправилось, а потім телефон вдома вайфай підхопив. Коли я це побачив, мене порвало на тиждень…
Інколи я слухаю музику, яку він любив, і плачу. Не скажу, що це дуже допомагає. Сльози нічого не вимивають… Алкоголь не допомагає, тільки гірше робить. І час не лікує – хіба гострий період проходить. Потім просто вчишся жити з горем", – ділиться чоловік.
"Мої сини – це мій світ. Половина світу померла"
Денис намагався бути своїм дітям другом. Навіть на службі вони з Іваном називали одне одного "друже батько", "друже син".
"Ми Іваном були дуже близькі. І його кохана стала нам як донька – ми одразу її полюбили. Зараз ми з нею постійно спілкуємося. Звісно, хотілося б, щоб вона жила далі, була щаслива, але вона теж у своєму горі. Колись я сказав їй, що ми ще погуляємо у неї на весіллі, а зараз думаю, який я дурак! Дитина могла подумати, що я її відштовхую", – розповідає Денис.
Після загибелі сина Денис мусив шукати сенс життя. І зараз це його близькі люди.
"Скільки б не було дітей, втратити сина чи доньку – це нестерпно. Хоча інколи я думаю, якби Іван був єдиним сином, було б ще гірше. Можливо, завдяки старшому сину я досі відчуваю, що залишаюся батьком. Мої сини – це мій світ. Половина світу померла. Залишилася ще одна…
Я раніше казав, що смерть Івана – це найгірше, що могло статися зі мною в житті. Але я прикусив язика, бо у неба кончене почуття гумору. У мене ще є моя дружина, старший син і його дівчина, є малого кохана, що стала як донька. Я тепер живу для них", – каже Денис.
Олександр Кісілішин ("Сармат")
Батько азовця Олексія Кісілішина
"Час іде, але моя трагедія залишається"
Олександр Кісілішин – батько бійця "Азову" та зоозахисника Олексія Кісілішина ("Лева"). Вони разом служили в "Азові" ще до повномасштабної війни. Потім Олексій демобілізувався, але 24 лютого 2022 року знову повернувся в "Азов".
Батько з сином разом захищали Маріуполь і потрапили в полон. Але повернутися додому разом не судилося.
29 липня 2022 року Олексій загинув внаслідок російського теракту в Оленівці Донецької області. Звістку про його загибель батько отримав ще у полоні. Відтоді минуло понад два роки.
Повернувшись додому, чоловік поховав сина в селі Оленівка Чернігівської області, де житиме сам і планує створити притулок для тварин.
"Час іде, але в душі у мене все, як і раніше. Моя трагедія залишається. Більшої втрати у мене вже не може бути... Кілька днів тому я ходив на Майдан Незалежності до прапорців і фотографій загиблих воїнів, де є фото Олексія. Я плакав.
Кожного разу, коли я приїжджаю в село Оленівка Чернігівської області, де похований Олексій, я приходжу до його могили, сідаю і хвилин 15-20 просто плачу. Нічого не змінюється. Мені його не вистачає. Не вистачає наших з ним суперечок, які завжди є між батьками й дітьми", – каже Олександр.
Олександр постійно думає про сина. Згадує окремі миті з його дитинства, зі спільної служби, з Маріуполя та Оленівки.
"Коли я думаю про Олексія, завжди згадую його улюблених тварин, розмови про притулок. Згадую останні дні, коли ми були разом на "Азовсталі". 11 травня 2022 року, коли я думав, що він загинув, і в мене трапилась перша в житті істерика.
Згадую відео, на якому він з товаришами жартує, що треба в Туреччину взяти маску і ласти. І як ми спали всі разом на бетонній підлозі, обійнявшись, а Олексій жартував: "Не думав, що колись буду спати в обнімку з батьком", – розповідає військовий.
Батько з сином ще на "Азовсталі" обговорювали, що можуть загинути. Обидва були готові до того, що вже не повернуться додому. Але ця готовність не полегшила біль втрати, каже Олександр.
"Депресії як такої у мене не було. Але бувають моменти суму, провини. Я докоряю собі за те, що 24 лютого не примусив його покинути Маріуполь. Він же на той момент уже не був в армії, був цивільним, але сам вирішив взяти до рук зброю. Я інколи думаю: потрібно було змусити його виїхати, щоб він вивіз маму, бабусю, дідуся з Маріуполя. Хоча я знаю, що він би все одно пішов служити. Все сталося, як сталося.
Я відчуваю провину, що вийшов з полону, а деякі мої хлопці – ні. Хоча я ж не "стучав", не просився, щоб мене випустили. Зі мною вже спілкувалися психологи, з часом мене трохи попустило, але все одно інколи звинувачую себе", – ділиться чоловік.
"Суспільство вважає, що батьки спокійніше переносять горе"
Олександр каже, що йому дуже пощастило з оточенням. І в селі, де похований син, люди прийняли його як рідного.
"Я оточив себе людьми, які мене підтримують, а всіх інших відштовхнув. Мені тільки раз у 2015 році сказали: "Як ти його відпустив на війну?" А коли я вийшов з полону, мій двоюрідний дядько з Горлівки, який живе в Києві близько 10 років, сказав: "Це Україна вбила азовців у полоні". Я одразу послав його матом і все. З такими людьми я припиняю спілкування або вношу їх у свій "список", як Ар’я Старк із "Гри Престолів", – жартує Олександр.
Але попри чутливе оточення, Олександр помічає "невидимість" свого горя. Його ранить стереотип, що батьки люблять і оплакують своїх дітей менше, ніж матері.
"Суспільство вважає, що батьки спокійніше переносять горе, ніж мами. Можливо, ми дійсно не такі емоційні на людях, але ніхто не знає, що відбувається всередині. Навіть у Telegram-каналах, присвячених азовцям, усі заходи розраховані на підтримку мам і дружин. Але я втратив сина, у мого товариша дружина загинула на "Азовсталі". Ми що не люди?
Ще є стереотип, що "чоловіки не плачуть". Чому я не можу плакати? Моя дитина загинула. Наше суспільство ще з радянських часів так побудоване, що батько має бути суворий, наче він створений тільки щоб насварити. Але я б хотів прибрати ці стереотипи.
Так, ми фізично не народжуємо дітей, бо так задумано природою. Але син був сенсом мого життя. Я все робив для нього. Він загинув, і моя душа покинула мене", – каже Олександр.
"Зараз мене тримає улюблена справа – артилерія"
У серпні 2023 року Олександр пішов з "Азову". Зараз він служить начальником артилерії в бригаді НГУ "Хартія". Військова служба допомагає йому жити після втрати й мститися за сина.
"Мене тримає улюблена справа – артилерія. Я бачу результат своєї роботи, бачу на екранах моніторів, як ми вбиваємо ворога. І я хочу втілити мрію сина – притулок для тварин.
Зараз намагаюся викупити в селі закинуті будинки та зробити паркову зону. Там поруч є ліс, де бродять косулі, олені. Я б хотів поставити для них годівнички. Собаку я взяв із притулку, але вона зараз не зі мною – живе в селі з моїми робітниками. Для мене важлива гуманність до тварин, яку пропагував мій Олексій", – ділиться батько.
Коли я запитую, що Олександр міг би сказати іншим чоловікам, які втратили своїх найближчих людей на війні, він ненадовго замовкає. Але після паузи говорить:
"Втрату нічим не замінити. У кожного свій шлях, свій пошук сенсу. Я можу тільки порадити не опускатися до горілки чи наркотиків. Це не поверне вашого сина чи доньку.
І не черствіти, не озлоблюватися на людей навколо. Хай буде злоба, але не на близьких, не на командування, яке дало якийсь наказ, а на ворога, якого потрібно знищувати.
Не всі можуть воювати, але потрібно допомагати Силам оборони. Знаходити сенс у якихось корисних справах: хоча б копійкою підтримувати армію, сітки плести, допомагати тваринам… А якщо ви військовий – вбивати ворога".
Авторка: Олена Барсукова
Ілюстраторка: Валерія Сухаренко
