"Я – неправильна вдова, яка говорить про секс". Як це – будувати стосунки після втрати коханого?

Сімейне життя, прекрасний секс і плече найріднішої людини поруч – це бажання, які фотографка Ангеліна* два роки тому поховала глибоко всередині.

Їй було трохи більше за двадцять, коли на війні загинув хлопець, з яким вона мріяла бути разом назавжди. Офіційно боєць вважається зниклим безвісти, але побратими підтвердили його смерть.

Ангеліна не памʼятає, як минали перші місяці. Час злипся у вʼязку субстанцію з болю, де розчинились усі мрії та плани.

Життя дівчини перетворилося на пекло, хоч вона щосили намагалася "триматися": допомагала родинам загиблих побратимів коханого і частіше, ніж будь-коли, бачилася з друзями.

Коли від загибелі партнера не минуло й пів року, Ангеліна зіткнулася з навʼязливими залицяннями від людини, яка переконувала, що лише стосунки зцілять її зранене серце. Це почалося, коли знайомий покликав її на каву.

"Я позиціонувала це як дружнє спілкування і одразу про це попередила. Ми давно не бачилися, і було приємно поспілкуватися з ним як з людиною з минулого.

Також я хотіла підтримати знайомого, бо він повернувся після бойових дій. Щоб полегшити адаптацію в тиловому місті, вирішила по-дружньому посидіти. Але він це сприйняв по-іншому", – каже Ангеліна.

Коли дівчина відмовила, залицяльник продовжив наполягати. Його повідомлення складалися переважно з романтичних віршів і натяків.

"Він говорив тільки про стосунки і вирішив усі свої почуття до мене викладати у віршах. Закликав "жити далі", "відкрити своє серце", писав, що я "не повинна лягати у могилу разом зі своїм коханим", бо він би хотів, щоб я продовжила жити далі.

Коли я відмовила остаточно, за деякий час він написав, що побачив мене на сайтах знайомств. Мене це розізлило, і на цьому наше спілкування закінчилося. Я відчула такий біль і небажання спілкуватися з чоловіками взагалі… Не була готова до того, що мене будуть так активно підштовхувати.

Яке право він має судити про загиблого, чого б він хотів? Це я можу так думати, але коли це каже стороння людина, відчуваєш тільки злість", – ділиться дівчина.

Насправді Ангеліна міркувала про стосунки з чоловіками, але сама думка про це викликала жах і провину. Вона уявляла, як коханий повернеться, хоч і розуміла, що це неможливо.

Кожен вихід на сайти знайомств закінчувався несподіваними ремарками від знайомих: "О, а я бачив твою анкету" – і це лише поглиблювало сором і провину.

"Хотілося турботи й уваги, бо я була цього позбавлена. Хотілося відчути, що я приваблива. Але я думала: раптом вони вважають, що я забула про втрату або більше не кохаю? Це мене дуже турбувало", – каже вона.

За півтора року після загибелі коханого Ангеліна відчула, що готова знову спробувати стосунки. І почала спілкуватися лише з тими, хто розуміє слово "ні".

Кохання і стосунки після втрати – це простір, у якому немає "загальноприйнятої моралі". Хтось наважується на нові стосунки за пів року, а хтось роками не може навіть чути про таке – і ніхто не має права втручатися в цей шлях.

Але майже завжди знайдеться порадник, який або засудить за нові стосунки, або вкаже на годинник: "Коли вже заміж?" – як у випадку Ангеліни.

"УП. Життя" поспілкувалася з кількома жінками про їхній досвід близькості й любові, яка розквітала після найбільшого в житті горя.

*Імена деяких героїнь змінені з поваги до їхньої приватності.

Марина Сахарова, 38 років

Керівниця йога-студії, авторка блогу про втрату

"Портрет мого колишнього чоловіка стоїть біля ліжка, і нікого це не тригерить"

Ми з чоловіком познайомилися у 2018 році в наметовому таборі, де він був одним із організаторів, коли ми обидва були в нещасливих шлюбах. Я ніколи в житті не чула ніяких "голосів у голові", але тоді чітко всередині прозвучало: "Це твій чоловік". Я втратила голову, але ми навіть контактами не обмінялися.

Через рік ми знову випадково зустрілися на цьому ж проєкті, і все повторилось. Так тривало чотири роки, і в якийсь момент я не витримала. У 2022-му ми почали зустрічатися, розлучилися [з попередніми партнерами]. Але недовго щастя тривало. У 2023 році він отримав повістку. Я їздила до нього на навчання, жила поруч у наметі біля частини, щоб хоч якось бачитися, постійно приїжджала.

Мішка загинув у травні 2024-го, за чотири дні після останнього побачення. Так погано мені не було ніколи в житті. Я думала, що зі мною вже нічого страшнішого не станеться.

Я довго не могла зрозуміти, хто я тепер. Я хочу бути дружиною, але я не дружина, а вдова. Було дуже боляче сказати це вголос. Я дуже хотіла бути з ним до кінця наших днів. Він був моїм чоловіком до кінця своїх днів. А мені тепер що робити?

Після пів року самотнього життя я зрозуміла, що хочу когось поруч. Спочатку це був тілесний потяг. Я не шукала сексу, не могла про нього навіть думати без сліз. Але тоді, коли все хоч трошки переболіло, я сама відчула потяг… Секс для мене – прекрасна штука, щоб перезарядитися, спустити пару і розслабитися.

З новим партнером ми познайомилися на Tinder за рік з чимось [після втрати]. На той момент я вже відчувала, що хочу не просто флірту чи випадковості, а саме стосунків. Болючі моменти, які заважали мені рухатися далі, вже були проговорені, осмислені, частково пропрацьовані.

Про втрату я сказала йому одразу. Для мене це було важливо, і це частина мого особистого тесту, чи не злякається він. Мені потрібен чоловік, який тікатиме від складного, який має емоційний інтелект. Якщо у відповідь починається "давай подивимось", "давай почекаємо" – мені не підходить.

Він відреагував спокійно і не поліз мене "терапевтувати". Пізніше вже зізнався, що його це збентежило, але він вирішив подивитися, що буде далі.

Мені подобається, що [новий партнер] молодший за мене. Це зовсім інша енергія, прекрасний секс. Коли цим починаєш насолоджуватися, перестає бути страшно.

Зараз ми не говоримо про мою втрату постійно. Але якщо ця тема виникає, він не ревнує і не конкурує з мертвим. Він розуміє, що та любов була, але я обрала його. Для нього це дві різні історії. Портрет мого колишнього чоловіка стоїть біля ліжка, і нікого це не тригерить.

"Теперішні стосунки – це теж кохання, але зовсім інше"

Неможливо просто "відгорювати", викинути людину й поставити когось іншого на її місце. Це не те саме, що розійтися. З моїм першим чоловіком любов закінчилася, ми розлучилися. А з загиблим нічого не закінчувалося.

Смерть, ще й на війні, додає ідеалізації, героїзації. Ми романтизуємо полеглого, саму історію. Тригерами, які нагадують про коханого, може бути все що завгодно: пісня, запах, місце, вітер, який приклеїв волосся до губ, і ти згадала, як він колись його поправляв.

Один із найсильніших тригерів був, коли прийшла перша виплата, і мене просто розірвало. Це відчуття огиди й абсурду: за твою кохану людину прийшли гривні. Хтось порахував і визначив вартість життя людини, яка для тебе означала весь світ.

Тоді я терміново подзвонила психотерапевту. Зараз мене важко сильно втригерити, бо я багато чого пропрацювала. Крім того, у мене є терапевтична група раз на півтора-два місяці, де я можу легально злити все, що накопичилося.

Я нормально ставлюся до моментів, коли мене накриває сумом. Було б дивно, якби я не сумувала за чоловіком, якого кохала.

З теперішнім партнером ми встигли повноцінно прожити разом лише два місяці, а потім його забрали в армію.

Наші теперішні стосунки – це теж кохання, але зовсім інше. Мій загиблий чоловік був для мене вибухом наднової зірки – коханням, заради якого я була готова рівняти гори із землею. А теперішнє кохання – це як камін, біля якого добре, спокійно, безпечно.

Уже не той рівень пристрасті, але це не означає, що глибина чи якість не такі. Мені з цією людиною комфортно, у нас немає проблем у побуті, у нас прекрасна комунікація. Ми обидва любимо говорити, тому скандали чи сварки майже не можливі. У мене дві доньки – 9 і 11 років, і вони дуже добре його сприйняли.

"Соціум говорить, що думати про свій добробут і щастя після втрати – це соромно"

Неетичні [зауваження] від інших людей почалися ще на похороні, бо я не плакала, не кидалася в гроби. Це була взагалі "ліва" людина з інших похоронів, яка на мене подивилася і спитала: – Це що, дружина? – Зразу видно, що вона його не любила.

Завжди буде той, хто прийде і принесе тобі "мнєніє", яке ти не замовляв – така людська природа. Це зовсім упороті люди з недостатнім кругозором і мисленням. Але є більш делікатний момент – люди з твого оточення, які точно не бажають зла, але не знають, як саме підтримувати, тому що у нас немає культури горювання.

У мене є дуже близька подруга, в чиїй любові я впевнена на 100%. І вона, намагаючись мене втішити, казала: "Я впевнена, що в тебе точно все буде добре".

Я знаю, що вона хотіла підтримати, але в той момент, коли ти в максимально х*ровому стані, коли гостро боляче, усі ці "ти ще когось знайдеш" знецінюють твій біль і страждання. Я сказала: "Я не можу це сприймати. Вибач, але "все буде добре" – ця концепція вже не підпадає під моє життя. Бо вже не буде".

Моя подружка-вдова носить на шиї обручку поруч із хрестиком. І в церкві люди люблять робити зауваження, що не можна носити обручку – типу, душа чоловіка не упокоїться.

Я сама носила каблучки чоловіка, пів року лазила тільки в його шмотках. Мені було так добре і настільки байдуже, як це виглядає. Бо ти не можеш відпустити – навіть повірити в те, що його більше немає і ніколи не буде. А на цих речах ще є його запах. Це дуже важливий етап, в який нех*р пхати свого носа. Але люди дуже агресивно пушать, що "ти маєш відпустити".

Інша категорія – це хейт за те, що я обрала жити і ввійти в нові стосунки. Люди кажуть щось недолуге переважно тоді, коли самі мають якісь страхи або проблеми. Найчастіше, з чим я стикаюся – це пишуть інші вдови.

Хтось дійсно не може або не хоче [стосунків] – я не претендую на їхні права. Якби я до когось прийшла і доколупалася: "Жінко, перестань горювати, давай знайдемо тобі мужика" – тоді питання було б до мене.

А так це вони приходять до мене в коментарі, бо їх обурює, що я транслюю щось інше. Бо я "неправильна" вдова, яка говорить про секс. Вони вважають, що якщо я маю нові стосунки, то це крамольно, це зневага, плюндрування пам'яті, зрада і так далі.

Друга категорія – це чоловіки, які пишуть хейт. Вони думають, що не було ніякої любові, раз він помер, а ти "взяла і нового собі знайшла". Якби любов була справжня, ти б до гроба жила на могилі свого чоловіка і поливала її сльозами.

Якийсь чувак писав: "Мужики, треба писати розпорядження на дітей. Бо не встигнеш охолонути, і вже якийсь новий х*р у тебе вдома".

І третє – це деякі мами, які люблять позмагатися, чиє горе більше. Вони бувають найжорстокіші. У них головна ідея: "Дружина собі нового чоловіка знайде, а мати синочка ніколи не замінить".

Чомусь соціум говорить, що думати про свій добробут і щастя після втрати – це соромно. Мене це обурює і спонукає воювати у коментарях з хейтерами, бо так не має бути. Окрім того, що ти маєш справлятися з горем, ти отримуєш цілий пакет переживань, як робити це правильно. Ти тривожишся, щоб, не дай Боже, нікому очі не намозолити і нічиїх почуттів не образити.

Тому важливо слухати, що у тебе всередині. Це залежить не від років, днів чи місяців, а від того, наскільки у тебе є можливість працювати з втратою. Тільки ти даєш собі дозвіл. Ніхто тобі нічого не заборонить, крім тебе самої.

Анастасія Кілар, 30 років

Історикиня, фотографка, військовослужбовиця

"Поховати" себе заживо – це ідеальний сценарій для ворога"

Мій перший чоловік Микола Майорчак був для мене не просто партнером – це була близькість, довіра, спільне життя і спільні сенси. Він був моїм Всесвітом.

З початком повномасштабного вторгнення РФ він проходив службу у Львівському районному ТЦК та СП, згодом виконував бойові завдання у складі 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади "Едельвейс".

2 червня 2023 року він загинув під час виконання бойового завдання внаслідок ворожого обстрілу. Це подія, яка поділила життя на "до" і "після".

Перший час про [нові стосунки] взагалі не йшлося. Було відчуття, що це неможливо і неправильно. Перші пів року я майже не пам'ятаю. Були моменти, коли зникало відчуття сенсу і розуміння, як жити далі.

Фактично під час поховання частина мене назавжди залишилась біля нього. Ближче до року після втрати я поступово почала виходити зі своєї "нірки", в яку так ретельно сховалась від світу. Я зрозуміла, що жінка, яку я бачила в дзеркалі – це вже інша людина. І мені довелось набратися хоробрості, щоб познайомитися з нею.

Десь із квітня 2024 року я вирішила, що хочу жити далі. "Поховати" себе заживо – це ідеальний сценарій для ворога. З часом я зрозуміла: жити далі – це опір, щоб не дозволити ворогу забрати ще й мене.

У мене ніколи не було думки саме "знайти партнера". Перші досвіди після втрати були невдалими, але я ставлюсь до цього філософськи. Те, що я наважилась, уже було для мене великим кроком.

Довгий час я жила з відчуттям провини та відрази до себе. Спочатку було багато внутрішніх суперечностей: чи маю я право на нові почуття, чи це не зрада пам'яті, чи зможу я взагалі відчути щось знову і чи витримаю ще одну втрату.

[Фізична близькість] – це одна з найскладніших тем. Тіло пам'ятає. Близькість має емоційний бекграунд: іноді це біль, іноді – провина. Іноді це навіть не думки, а реакції тіла, які ти не контролюєш.

Потрібен час і дуже багато безпеки, щоб знову дозволити собі бути поруч із кимось на цьому рівні. Важливо, щоб поруч була саме "твоя людина".

З часом приходить розуміння, що любов до людини, яку ти пережила, не зникає. Нові стосунки не витісняють її. Ці почуття можуть співіснувати, і це нормально, це не заважає жити далі, але змінює те, як ти дивишся на кохання і життя загалом.

Важливо, щоб поруч була людина, з якою можна говорити про втрату відкрито, без відчуття, що це "незручно". Без цього побудувати щось справжнє дуже складно.

"Ми разом їздимо до могили мого першого чоловіка"

Зі своїм другим чоловіком я познайомилась у Tinder. Я скептично ставилась до цього застосунку, але друзі радили спробувати. Я поставилась до цього як до експерименту і вирішила користуватись ним не більше як місяць.

Мені сподобався мій чоловік, і це виявилось взаємно. Спочатку я не розглядала це спілкування як щось серйозне, але воно одразу було легким. Було відчуття, що це "моя людина". У нас багато спільних цінностей, і він вміє мене смішити, що теж дуже важливо.

Він військовий і багато років боронить нашу країну. Ми одразу проговорили мою втрату. Я відверто сказала, що кохаю свого загиблого чоловіка і ці почуття не зникнуть. Я запитала, чи йому це окей. Він відповів, що якраз не окей було б, якби я забула. Що він пишається мною і поважає мою відданість.

Зрештою, ми одружилися. Покохати вдруге – не означає, що стало легше. Але серце, яке пережило втрату, все одно здатне любити, і це справжнє чудо.

Сьогодні ми обидва військові та служимо в одному підрозділі. Втрата змусила мене ще раз переосмислити свої цінності та зрозуміти, що життя – це "тут і зараз". Не відкладати важливе і не втрачати можливість бути поруч із коханою людиною.

Замість дружини, яка чекає на повернення та іноді приїжджає побачитись, я стала жінкою, яка служить поруч зі своїм чоловіком.

Для мене дуже важливо, що чоловік підтримує мене у вшануванні пам'яті. Ми разом їздимо на роковини до могили мого першого чоловіка. Я, як і раніше, підтримую тісний зв'язок із мамою Миколи, і вона підтримує мене. Мої батьки і мій теперішній чоловік також із нею спілкуються, ми разом приїжджаємо до неї в гості.

Я дуже пишаюсь своїм коханим, нами та нашою сім'єю. Тим, що нам вдалося не лише зберегти важливі зв'язки, а й побудувати нові – чесні, сильні і дуже міцні.

"Суспільство не розуміє, що горе не має дедлайнів"

Болісні коментарі трапляються. "Час відпустити", "треба рухатись далі", "ти ще молода", "знайдеш іншого". Проблема в тому, що це знецінює досвід і ніби нав'язує "правильний" сценарій проживання горя. Але його не існує.

Суспільство не розуміє, що горе не має дедлайнів, і що нові стосунки не означають, ніби "все пройшло". Це означає, що людина навчилась жити з цим. Це складніше, ніж може здатися.

Найцінніша підтримка – коли люди поруч і не знецінюють, проявляють повагу до темпу. І ще важливо не боятись мовчання. Іноді воно підтримує більше, ніж слова.

Софія*, 24 роки

Працівниця ІТ-компанії

"Після токсичного досвіду була думка, що нормальних чоловіків більше немає"

Тема особистого життя після втрати дуже стигматизована. Ніби ти постійно "недостатньо" щось робиш: недостатньо горюєш, недостатньо пам'ятаєш.

Але в терапії мені сказали важливу річ: єдине, що може втримати тебе на плаву, – це твої цінності. І коли я почала дивитися на це через призму цінностей, а не через "правильно-неправильно", стало трохи легше.

Мій коханий хлопець Макс загинув у лютому 2023 року. Наші стосунки закінчилися на моменті "цукерково-букетного" періоду, ми були разом трохи менше року. Я пам'ятаю, як у перші тижні кричала близьким: "Немає більше такого, як він".

Спочатку мені здавалося, що після втрати Макса я втратила частину себе. Це було моє перше велике кохання, перші серйозні стосунки. Я віддавалася їм не на 100%, а, мабуть, на 120%. Мені здавалося: ніхто мене так не полюбить, і я нікого так не полюблю.

Знадобився час, щоб перестати порівнювати всіх із ним. У якийсь момент я змирилася, що ідентичного партнера не існує. І тоді спробувала спілкуватися з іншими не з очікуванням, що це має бути хтось для стосунків, а просто з цікавості. Бо є різні люди, і зустріч із ними теж може приносити в життя щось важливе.

Перші романтичні стосунки після втрати з'явилися приблизно через пів року. Але це був досвід, який я, чесно кажучи, хотіла б забути. Людина зовсім не була дотична до мого досвіду і дуже жорстко реагувала на все, що стосувалося Макса.

Коли я казала, що йду зустрітися з його братом, що для мене важливо бути з його сім'єю в день народження чи на річницю загибелі, у відповідь було або мовчання, або агресія.

Ці стосунки закінчилися саме на річницю загибелі. Я зрозуміла, що якщо не можу отримати хоча б розуміння і поваги до цієї частини мого життя, то мені такі стосунки не потрібні.

Я дуже старалася "відпустити" Макса. Так старалася, що насправді тримала ще сильніше. А потім у якийсь момент просто вирішила залишити тему кохання. Після токсичного досвіду в мене навіть була думка, що нормальних чоловіків більше немає.

"У мене довго була історія з порівнянням, бо ті стосунки обірвалися на дуже ідеалізованій ноті"

З теперішнім партнером ми працювали в одній компанії, просто спілкувалися як колеги. Коли стали ближчими, я розповіла йому про свій бекграунд. У нього самого батько воював, а через кілька місяців після початку наших стосунків загинув. Він втратив на війні майже всіх друзів дитинства.

Можливо, тому йому було зрозуміліше, що я відчуваю. Він сказав мені дуже важливу річ: "Це частина тебе. Якщо я хочу бути в стосунках, я маю її приймати".

Якщо мене накриває, особливо напередодні річниці, він ставиться до цього нормально. Якщо я кажу, що їду на зустріч, бо мені це важливо, він може просто запитати: "Тебе підвезти чи забрати?".

Я не очікую, що він буде включений у всі історії, їздитиме зі мною на всі події. Коли мене накриває, я не надто залучаю його в це. Це моє особисте, і я не хочу, щоб на нього падав тягар вирішення проблем замість мене. У нього теж є свої втрати, і я з поваги до нього стараюся не навантажувати зайвим. Але мені важливо, що є повага і розуміння.

У мене довго була історія з порівнянням, бо ті стосунки [з Максом] обірвалися на дуже ідеалізованій ноті. А коли стикаєшся з побутом і реальними стосунками, починається: "А от із ним би такого не було". Але правда в тому, що я не знаю, як би було. Я ніколи цього не дізнаюся.

Мені дуже допоміг фільм "Вічність". Це історія про жінку, яка після смерті має обрати, з ким провести вічність: із першим чоловіком, який загинув на війні, чи з чоловіком, з яким вона прожила довге життя. Для мене це було дуже терапевтично.

Я зрозуміла, якщо не знаєш, як могло би бути, то ідеалізувати це в голові – не зовсім правильно. Якщо постійно жити в минулому, воно дуже затягує. І тоді теперішній партнер змушений змагатися з ідеалізованим образом у твоїй голові. У якийсь момент мені стало від цього некомфортно. Я захотіла досліджувати те, що є зараз.

Про нові стосунки я сказала мамі Макса. У нас із нею досить близькі взаємини, ми час від часу бачимося, можемо довго говорити. Вона відповіла, що просто хоче, щоб я була щаслива.

І ще сказала мені важливу річ: нові стосунки не означають, що я перестала любити Макса. Просто ці почуття перейшли в інший вимір.

Щодо сексу й інтимності після втрати – у мене не було сильного сорому. Можливо, частково вплинули антидепресанти, які я довго приймала. Я не схильна до інтиму без емоційного зв'язку. Якщо в мене є довіра до людини, якщо я можу їй відкритися, тоді це для мене можливо.

Загалом у мене залишилися теплі спогади, бо Макс був людиною, якій я довіряла на 100%. Я досі вдячна, що моє відкриття цього світу сталося саме з ним. Це був той тип партнера, з яким, мені здається, будь-яка дівчина хотіла б починати інтимні стосунки.

"Якщо в твоє життя приходить нова людина, вона має ставитися до твого досвіду з повагою"

Перш ніж переходити до нових стосунків, треба всередині себе знайти місце для людини, яку ти втратив. Поки цього місця немає, тебе постійно розриватиме від думки: чи не означає нове кохання, що я забуваю?

Коли ти знаходиш свій спосіб пам'ятати – дати, дії, ритуали, які для тебе важливі, – стає трохи легше.

Якщо щось і можна сказати дівчатам, які зараз у точці "мене більше ніхто не полюбить" або "щастя більше не буде", то насамперед – ви не самі. Мені свого часу дуже бракувало цього розуміння. Я металася по інтернету, шукала хоч когось, хто пережив щось подібне і міг би сказати: з тобою все нормально.

Немає однієї "нормальної" реакції на ненормальні обставини. Комусь хочеться нових стосунків, комусь не хочеться взагалі – і те, і те нормально.

Дуже важливо оточити себе людьми, які за тебе, які тебе підтримують. Не підпускати до цієї теми зайвих людей, якщо відчуваєш, що з ними небезпечно. І ще важливо не знецінювати те, що відчуваєш. Будь-які твої почуття мають право бути. Але якщо в твоє життя приходить нова людина, вона має ставитися до твого досвіду з розумінням і повагою. Бо інакше, скільки б ти себе не готувала до нових стосунків, воно не буде працювати – тільки принесе ще більше болю.

Олена Барсукова, "Українська правда. Життя"