Вистава, що стала голосом України за кордоном:

– Я опинилася на театральному кастингу наприкінці 2022 року. Дуже сумнівалася, чи йти, адже не є професійною акторкою, але донька Варвара буквально випхала мене спробувати свої сили. Я була першою у черзі й одразу познайомилася з режисеркою Мартою Ґорніцькою. Вона надзвичайно близько перейнялася нашою трагедією: на початку повномасштабного вторгнення залишила все в Берліні, приїхала до Польщі та волонтерила на вокзалі, а згодом вирішила створити виставу.

Коли мене прийняли, готового сценарію ще не було – ми писали його разом. Сідали в коло, трималися за руки, плакали й розповідали одна одній власні історії. Потім Марта з командою втілювали це на папері. Такий підхід був неймовірно чесним та справжнім. Коли дізналася, що вистава починатиметься зі "Щедрика", це вразило до сліз. Уявіть: європейський театр, європейське фінансування, і ми годину говоримо про свій біль – про дитинство під час війни, про насильство, яке чинять російські окупанти.

Спочатку це була моя особиста терапія. Ти приходиш у коло своїх – поруч українські дівчата та польські акторки, які тебе підтримують. Ти репетируєш три місяці й думаєш: "Нарешті – моя безпечна бульбашка, де можна відірватися від новин". А вже після прем'єри у Варшаві, куди з'їхалися європейські імпресаріо, нас почали запрошувати по всьому світу – від Страсбурга до Авіньйона. Три роки ми каталися Європою, і цей час я не забуду ніколи.

– У нас часто запитують після вистав, чи не набридло це робити, що мене щиро дивує. Як може набриднути розповідати про те, що коїться у твоїй країні? Це не набридне ніколи! Навіть коли війна закінчиться, я ще внукам своїм розповідатиму ці історії.

Я відчуваю, що не маю права казати "я втомилася" чи "я вигоріла". Люди, які захищають Україну на фронті, не мають права втомитися, то яке право маю я, виходячи на сцену десь у Парижі? Перед виходом я щоразу відкривала стрічку новин з України – там завжди є від чого жахнутися, і це миттєво повертає розуміння, навіщо ти тут. Реакція публіки завжди була дуже гострою. Майже в усіх залах люди плакали. Після вистав глядачі залишалися, аби продовжити діалог уже не мовою мистецтва, а наживо. Питали, як допомогти; ми давали реквізити українських фондів. Це був живий і дуже важливий процес.

– У дитинстві я займалася в театральному гуртку в Мелітополі під керівництвом Бориса Івановича Туменка. Це була людина, яка прищепила мені любов до театру на все життя. Мені потім роками снилося, що я знову виходжу на сцену.

Перший рік у Варшаві я дуже всього боялася. Це постійні сумніви: чи правильно я роблю, чи варто взагалі кудись подаватися, адже це інша країна й інша мова. Стан був доволі пригнічений. І коли донька побачила оголошення про кастинг для жінок без театральної освіти, вона сказала: "Мамо, йди спробуй. Зроби це для нових емоцій".

І це рішення дійсно врятувало мій психічний стан. Моя історія з виставою "Матері" вже добігає кінця, але вона відчинила для мене нові двері. Зараз репетирую у двох нових проєктах тут, у Варшаві – в студії "Мала сцена" та Teatr Razem. Тож осінь буде насиченою.

– Відвертого спротиву я не бачила ніколи. Були країни, які приймали нас дуже тепло, наприклад, Німеччина, де ми часто грали й де завжди були повні зали, або країни Півдня (Іспанія, Італія). У Ризі українська діаспора взагалі влаштувала нам після вистави справжні вечорниці з борщем і салом. Були країни з більш стриманою аудиторією, гадаю, через їхній менталітет, як-от Швеція чи Австрія, але навіть там ми отримували захоплені рецензії у пресі наступного дня.

Інколи, звісно, приходили думки на кшталт: "Ми їздимо третій рік, а практичної допомоги чи зброї від цього не більшає!". Ніби б'єшся головою об стіну. Але польська режисерка Мая Клечевська сказала мені дуже важливі слова: "Світлано, ви робите величезну справу. Треба їздити й говорити, бо це пряма боротьба з російською пропагандою та дезінформацією".

І це правда. Коли ми наводимо зі сцени факти й цифри, чимало іноземців уперше дізнаються про реальні масштаби російських воєнних злочинів. Багато пересічних європейців досі живуть у своєму інформаційному вакуумі, і наше завдання – постійно нагадувати їм про дійсність.

– Моя сестра зараз живе в Іспанії, і за цей час ми бачилися лише декілька разів, коли випадала така нагода під час моїх гастролей чи поїздок. З рідними в Україні ми постійно на телефонному. Нас тримає спільна мрія – зібратися знову всією великою родиною за одним столом. Ця надія не дає зламатися нікому з нас.

Я родом з невеличкого болгарського села на березі Азовського моря в Запорізькій області. Там будинок, який побудував мій дід, в якому я мріяла зустріти старість – бавити онуків, пити з подругами місцеве вино… Я розумію, що цю мрію у мене забрали, бо навіть після завершення окупації не впевнена, що від будинку щось залишиться, тому я її відпустила. Це важко, але так сталося. Треба вчитися жити майбутнім, але запах степової трави, смак шовковиці й запах морської солі – все це залишиться зі мною назавжди.

– Все життя я працювала на музичних, розважальних радіостанціях – хіт-паради, ранкові шоу – легкий вайб. А коли приїхала до Варшави, одразу потрапила у формат розмовного, серйозного радіо. Замість зірок шоубізнесу до мене в ефір почали приходити дипломати, політики, волонтери. Спочатку було важко перебудуватися на такий рівень відповідальності, але згодом на радіо запустили ранкове мовлення, і я повернулася у свою стихію.

Наш ранок – це мікс серйозних тем та емоційної підтримки, де головне завдання – допомагати інформаційно українцям у Польщі, а також розповідати слухачам в Україні про те, як живе наша громада тут. Щоранку ми приймаємо по декілька гостей: від послів до культурних дипломатів та режисерів. Це тримає в тонусі й дає відчуття, що ти перебуваєш у центрі важливих процесів.

– Найголовніше – це руйнувати стереотипи та висвітлювати реальне життя українців за кордоном. Зараз у медіа часто порушують теми непорозумінь чи ксенофобії. На радіо ми показуємо інший, масштабний бік: скільки українці в Польщі роблять для своєї країни, як вони волонтерять, засновують бізнеси, донатять і допомагають армії.

Українці за кордоном – це не просто люди, які виїхали від війни. Це потужна спільнота. У нас немає жодного ефіру чи приватної розмови, де бодай за 10 хвилин мова не зайшла б про Україну, про допомогу, про захисників на фронті.

– Я, наприклад, цього зв'язку й не втрачала! Ми – українці, де б не були. Можливо, у Польщі це відчувати дещо легше, адже тут вирує колосальне українське культурне життя. Я купую квитки на концерти українських виконавців, ходжу на вистави українських театрів, які приїжджають на гастролі. У Варшаві нарешті відкрилася чудова українська книгарня, де мені вже відкладають літературні новинки. Є можливість читати рідною мовою, слухати свою музику, ходити на свої події. Запиту на українське тут дуже багато.

Моя старша донька Варвара теж тримається українського середовища. Вона навчається у Варшавському університеті на україністиці, мріє писати книжки, працює з українським словом. Молодший син займається у футбольній академії ФК "Шахтар" – для мене було важливо залишити йому українськомовне оточення та тренерів, щоб він зростав серед своїх. Зв'язок з Україною – це не так географія, як щоденний вибір, твої дії. Ми продовжуємо жити своєю країною, працювати для неї та нагадувати про неї світові щодня.

Читайте попередні матеріали спецпроєкту "You + Ukraine" про те, як у Берліні працює галерея українського мистецтва, а також про те, як українська поезія та проза представляють Україну в Європі.