Антон Санченко: У нас книжка коштує недорого. Це проблема
Антон Санченко за фахом моряк, а за фактом – першовідкривач низки феноменів сучасної української літератури. Завдяки йому письменники та, сподіваюся, видавці, переконалися в тому, що електронна та паперова книжки – не конкуренти. Це два пов’язаних між собою інструменти "розкрутки" тексту та його поширення.
"Українська правда. Життя" поспілкувалася з Антоном Санченком. Говорили про графоманів, політичну активність і вплив на індивіда на книжковий ринок
- Що письменник сьогодні може зробити для країни?
- Він може писати – що йому ще робити? Я дуже люблю перекладача Олександра Стукала, який нещодавно запитав себе, чим може допомогти українській мові. І сам же й відповів, що може тільки продовжувати робити те, що вже робить. Тобто перекладати книжки українською мовою.
- Тоді що змусило тебе ночувати під Українським домом у перші дні мітингу?
- Я можу і поштовхатися з міліціянтами біля Українського дому…
Тут я заздрю музикантам – вони можуть більше. Поети теж – вони можуть читати свою поезію перед публікою.
А що може зробити прозаїк? Робити свою справу… І не бути шароварщиком.
- Якби тобі було потрібно описати своє місце в сучасній українській літературі, то як би ти його описав?
- Молодий письменник. Я не знаю, як це краще сформулювати. За віком я мав би тусуватися зі старшими письменниками, але мені краще з молодими авторами. Це якась затримка в розвитку.
- Тебе адекватно цьому визначенню сприймають колеги?
- Так. Ми з молодими моїми колегами спілкуємося на "ти". Тобто вони мене сприймають як близького. Я їх теж сприймаю як людей мого рівня. В мене не виникає бажання когось повчати з висоти сумнівного досвіду.
Якщо людина у 18 років пише чудові вірші – чому б не сприймати її як рівного?
- У скільки років ти увійшов у літературу?
- Мені було 42 роки.
- Це доволі пізно як для сучасної української літератури. Зараз починають писати і друкуватися доволі рано.
- Українська література в цьому сенсі доволі унікальна. Для інших літератур сорокарічний прозаїк – це нормально. А в нас – запізно. Але на справді це не запізно.
Для прози необхідний життєвий досвід. Не можна весь час писати про університет і перше кохання. Тут буде велика конкуренція.
- Коли починає писати вісімнадцятирічний підліток, то його на це очевидно штовхає надмір емоцій, гормонів чи щось подібне. Для літературного дебюту після сорока років потрібен серйозний мотив. Що це був за мотив?
- Тут важко аналізувати. В мене є серія статей, така книжка-не-книжка, "Самовчитель графомана". Там я роблю спробу проаналізувати, що штовхає до писання. Я там описую, як це відбувається.
Людина починає писати. Незалежно від якості її текстів, писання приносить їй задоволення. Писати – це краще, ніж бути футбольним фанатом, збирати марки чи монети.
- Тобто тебе спонукала любов до процесу?
- Є два пафосних приклади – Стус і Довлатов. Один - в’язень, другий – табірний наглядач.
В таборі – побут, як на зоні, але більше горілки. І Довлатов почав писати, щоб зберегти в собі людину. А Стус продовжував писати на зоні, щоб вижити, вистояти.
- Перед обличчям чого ти хотів встояти і зберегти в собі людину?
- Я жив у жорсткому агресивному чоловічому світі. Коли відчуваєш, що починаєш тупіти, то хочеться зберегти проблиски інтелекту.
- Якщо я не помиляюся, то першу книжку ти написав російською мовою та видав своїм коштом.
- Не зовсім своїм коштом – і я цим пишаюся. Мені гроші на неї зібрали мої друзі-моряки, котрі ту книжку вже читали.
В мене була досить сумна життєва історія. Я саме перестав плавати, і мені зібрали грошей, щоб я знайшов собі якесь заняття, попустився і зайнявся корисними речами.
- Яка доля тієї книжки? Вона пилиться в коморі чи на балконі?
- Вона розійшлася, але повільніше, ніж собі уявляють ентузіасти та оптимісти.
- То зрештою ти би радив молодим графоманам видавати книжки своїм коштом?
- Радив би. Але треба ретельно порахувати наклад.
У видавництві часто авторів, які друкуються своїм коштом, розкручують на більші наклади. Мовляв, навіщо друкувати 500 примірників, якщо можна надрукувати 1000? Не треба вестися на розмови про більшу чи меншу собівартість примірника.
Самвидав – це неприбутковий проект, тут собівартість не має жодного значення. Має значення – кількість друзів, які надруковану книжку візьмуть і прочитають. Саме таку кількість книжок треба видавати.
Нещодавно я перечитав спогади Іллі Еренбурга. Там є показовий момент. У 1916 році Еренбург у Парижі видає збірку своїх віршів. І там видавець пропонує Еренбургу надрукувати не 100 примірників, а 200. На це Еренбург відповідає: "Ні, 200 примірників собі може дозволити хіба що Олександр Блок".
Перші книжки треба видавати.
- Навіщо? Я це пояснюю якимось побутовим фетишизмом.
- Моя перша книжка довго існувала в електронному вигляді. Після її друку вже нічого не можна змінити. Не можна поправити чи переписати. Фіксація тексту - це корисний досвід.
Після друку першої книжки людину трохи попускає. Вони починає думати про нову книжку… Або ж забуває про літературу і переходить на думки про пиво і дівчат.
До речі, багато молодих українських письменників видали дуже хороші книжки і на тому зупинилися.
 |
- Поруч із цим досвідом існують електронні книжки. Чи може електронний самвидав стати альтернативою паперовому?
- Тут виникає чинник зовнішнього незалежного оцінювання. Людині важливе визнання, а не сам факт друку.
- Як визнання можна поміряти?
- Наприклад, письменниця Аня Гераскіна приїхала до себе додому в райцентр, привезла свою книжку "Зорі в макаронах". Її земляки почитали і сказали, що книжка правильна і герой книжки Міша – правильний.
Успіх – поняття відносне. Бувають моменти, коли і 6 читачів – це успіх.
Пам’ятаю, в книжці листування Оксани Забужко з Юрієм Шевельовим був цікавий епізод. На лінгвістичну працю Шевельова, opus magnus усього життя, було всього 6 рецензій у науковій літературі. Причому, про одного з рецензентів Шевельов зрозумів, що той читав лише вступ.
Для науковця це нормально.
- Ну, наприклад, твою книжку "Нариси бурси" скачало скільки людей?
- Це я можу порахувати. Десь 500 примірників розійшлося від мене особисто. Їх користувачі пересилали один одному, але це я не можу порахувати. Паперова книжка вийшла накладом 1000 примірників.
- Якось мало. Пам’ятаю, "Сім воріт" Олени Захарченко дуже швидко досягнула 2 тисяч скачувань.
- Зараз уже 5 тисяч читачів її скачали. Але в цій книжці важила реклама, інформаційне спонсорство. В цьому особливість електронних книжок.
Паперова книжка може довго стояти на полиці та чекати на свого читача – навіть випадкового. Електронна книжка зникає, щойно про неї перестають говорити. Тут гарно допоможе "сарафанне радіо".
- За твоїми прогнозами, сьогодні в Україні можливо монетизація електронного книговидання?
- Неможлива монетизація.
Наприклад, в електронній книгарні Obreey продажі книжки Андруховича були дуже скромні. Що говорити про інших?
Хоча останнім часом у Сергія Руденка все навпаки. Його "Yanukopedia" скачало декілька десятків тисяч користувачів.
До того ж, деяка кількість людей за цю книжку таки заплатили. Вона розповсюджувалася умовно безкоштовно, і кожен читач міг заплатити автору за книжку. Заплатило небагато читачів, але щедро. Тому сума вийшла порівнювана з гонораром середнього видавництва.
Але це не замінить паперової книжки.
- Яка собівартість електронної книжки?
- Порядок – 5 тисяч гривень. Це редактора, коректура, ілюстрації, дизайн, обкладинка. Все те, що робить книжку книжкою. Віднімається тільки вартість репродукування.
- Є шанс відбити ці гроші за рахунок продажів?
- Зараз це неможливо. Єдиний вихід - шукати спонсора чи грант. Крім того, для будь-якого читача не проблема трохи заплатити та профінансувати книжку, що йому сподобалася.
- Тоді в чому проблема, що заважає електронній книжці, електронним книгарням і електронним видавцям стати повноцінним гравцем на ринку? Є ж успішний приклад Amazon… Українці що, аж так багато піратять?
- По-перше, там система електронних платежів уже склалася. Вони ходять інтернетом з карткою наперевіс і сміливо платять навіть мікроплатежі.
У нас книжка коштує недорого. Це проблема. За невеличкі покупки люди бояться платити. Бо мікроплатежів усі бояться – це може бути fishing, крадіжка номеру картки.
По-друге, є звичка все читати на шару. Важко конкурувати з тим, що безкоштовне.
- В чому глибинна першопричина?
- В нас не було можливості навчитися платити, коли з’явилися електронні бібліотеки. Ентузіасти сканували гарні книжки. Найбільш яскравий приклад – Мошков. Уся його бібліотека – це книжки, які люди самі сканували, бо вони їм сподобалися. Це теж величезна праця.
- І це формування певного канону.. .
- Так, уся бібліотека зібрана за рекомендаціями читачів. Тобто там немає поганих книжок.
Звідти й пішла звичка все брати безкоштовно.
Поклавши руку на серце, людині до кінця життя вистачить книжок, які вкрадено чи просто викладено безкоштовно.
- То може взагалі немає сенсу читати сучасну літературу?
- І ось ми дійшли до найцікавішого запитання… Є слово "новинка". Людям чомусь потрібні літературні новинки. За них треба привчати платити, бо автор теж хоче їсти.
- Які ще є проблемні сфери в сучасній українській літературі?
- Основна проблема: після 2009 року майже перестали друкувати молодих. Тобто нові імена в літературу майже перестали приходити.
- Я це пов’язую з небажанням видавців ризикувати.
- Як до кризи видавці видавали молодих? Якщо вони видавали 10 книжок молодих авторів, і одна з них спрацьовувала, вони вважали це прийнятним результатом.
Сьогодні видавці друкують відомих перевірених авторів.
Це все криза. Видавці, які займалися молоддю, не оклигали після неї.
- А інші оклигали? Як ти це бачиш?
- Книжкова палата друкує статистику. Книговидання вже перевищило докризовий рівень. Нових імен менше, а в старих імен збільшилися наклади.
- Коли говорять про проблеми українського книговидання, то часто апелюють до засилля російської літератури…
- Це не проблема. У цих книжок різні читачі.
Потрібен тест-драйв: дати читачам, які читають російську літературу, почитати книжки українською.
Насправді, російські книжки, які могли би конкурувати з сучасною українською літературою, до нас просто не потрапляють. Я маю на увазі справжню літературу, а не попкорн, який до нас іде.
Коли починаєш шукати якусь російську книжку, про вихід якої ти знаєш, то виявляється, що знайти її неможливо. Наприклад, чи є в українських книгарнях Лінор Горалік чи Людмила Уліцкая?
Вони могли би з нами конкурувати…. З "серіалами про Бєшенного" ми не конкуруємо.
- Чому в Україні так мало перекладають російської літератури?
- Це розумне використання ресурсу. Навіщо перекладати, якщо всі і так читають російською?
- А взагалі чи потрібен переклад з російської на українську?
- Класику треба перекладати – це розвиває українську мову. А поточне перекладати немає сенсу…
- Але в Росії перекладають доволі багато українських книжок, більше, ніж у нас тут перекладають з російської.
- Ну от переклали Сорокіна українською. Я не думаю, що ця книжка мала великий успіх. Навіть попри тур Сорокіна Україною. Всі, хто хотів прочитати Сорокіна, вже давно прочитали його російською.
- Ось ми впираємося в питання українського літературного білінгвізму. Окресли місце українських російськомовних авторів у сучасній українській літературі.
- Яскравим прикладом такого білінгвізму є Яна Дубинянська. В неї є книжки і українською, і російською мовою.
Попри те, що вона виграла всі можливі призи в царині російської фантастики, її ніхто там особливо не вважає своєю.
На рівні тусовки та знайомств – вона наша письменниця. Але її книжок в Україні немає – вони до нас просто не доходять. Єдиний вихід – українські переклади.
Або відомий в Росії киянин Олексій Нікітін. Він потрапив у короткий список премії Нацбест, а на Петрівці його книжок нема – завезли всього 10 екземплярів, які сам Нікітін одразу й купив.
Конкуренції між російськомовною та україномовною літературою нема. Хіба що книжки Люко Дашвар можуть конкурувати з книжками Донцової.
- Якщо уявити собі регулярного покупця сучасних українських книжок, то що буде в його споживчому кошику?
- Я такий покупець. Але я нестандартний читач, бо повністю відмовився від російської літератури – щойно переконався, що мені досить нових книжок для регулярного читання. Крім того, тепер я не ризикую отримати ляпаса від улюбленого російського письменника, який то "Уркаїну" вигадає, то ще щось.
Я купую багато перекладів, саме вони мені останнім часом до рук потрапляють. Це з професійною діяльністю пов’язано.
- Якщо судити про світову літературу винятково з українських перекладів, то матимемо доволі обмежену картину.
- Так, це буде величезна Польща…
- Середнього розміру Франція, Велика Британія та США майже не представлені…
- Я думаю, що видавці перекладають те, що буде цікаво читати читачам.
- Я не думаю, що в Україні людям цікаво читати тільки поляків.
- Ну от я із задоволенням прочитав книжку Ромена Гарі.
- Але французька література ним не обмежується.
- Класику давно всю переклали. А переклад сучасних авторів… Що, в Росії більше перекладають з французької?
Останнім часом у нас з’явилося багато скандинавістів, є арабісти. Тут важливе існування школи перекладу. Наприклад, якщо китаїстів і японістів нема – залишається перекладати через російську мову. Зате в Україні кожна культурна людина може перекласти книжку з англійської на українську.
Але загалом щось відбувається.
Головне – демонструвати свою зацікавленість. Цього року я сам у цьому переконався. Минулого року в статті про мариністів написав, що Конрад, Джек Лондон і Мелвіл обов’язково мають бути перекладені. І цього року всі вони вийшли в українському перекладі.
Видавці насправді уважно стежать за тим, що їм підказують.
- Окрім літературної діяльності в Україні письменники ведуть також навколополітичну діяльність. До тебе часто звертаються з проханням прокоментувати актуальні суспільно-політичні виклики?
- Я аполітична людина. Мене дивує, коли письменники коментують суспільно-політичні теми – вони ж у цьому не розбираються.
З усіх партій, за які я голосував, у парламент потрапила тільки одна. Та й то я був так присоромлений її діяльністю... Що й кому я можу порадити?
Так само в мене можна було би попросити прокоментувати льотні властивості літака "Мрія" - я ж не льотчик, а моряк.
- Але ж причина очевидна – в українській, російській, французькій та інших культурах є традиція письменника-інтелектуала, який реагує на виклики сучасності.
- Я не реагую на виклики сучасності. Я людина в мушлі перед екраном монітору.
- Як ти ставишся до заяв і коментарів своїх колег.
- Плююся. Шкідливі в них ідеї.
- Які ідеї для України шкідливі?
- Шкідлива ідея про дві України. Я підтримую меседж "Ні розколу України", який звучав біля Українського дому.