Мартін Поллак: Як працює машина пропаганди

11
21 квітня 2014

Мартін Поллак – один із найбільших моторів промоції України та українських культур у Європі та зокрема німецькомовному просторі.

Поллак - славіст та історик, спеціалізується на східноєвропейській історії. До 1998 року працював редактором журналу "Spiegel".

З 2012 по 2014 рік був куратором програми "Транзит" на Ляйпцизькому книжковому ярмарку, що наводила окремий фокус на літератури України, Білорусі та Польщі.

Мартін Поллак у квітні 2014 року приїхав до Києва на фестиваль "Книжковий Арсенал", де відбулася презентація українського перекладу його книжки "Мрець у бункері".

І поки роман "Мрець у бункері" ще читається, "Українська правда. Життя" скористалася нагодою поговорити з Мартіном Поллаком про його особистий досвід Євромайдану та "занурення в Україну".

- Історія останніх 4 місяців витягнула Україну з анонімності. Ця "біла пляма" на карті Європи набула контурів, смислу. Виявилося, що тут теж щось відбувається. Чи могли би ви трохи розповісти про цей процес перетворення України з "білої плями" на сюжет новин і аналітики.

- Насправді Україна знову з’явилася на карті Європи, і останні події спровокувала сплеск медійного інтересу до України. Але ми не знаємо, чи цей сплеск не мине так само швидко, як і почався.

Сучасна журналістика має дуже жорстку природу, і ми не знаємо, чи завтра цей фокус не перекинеться на іншу країну – незалежно від того, чи в Україні все заспокоїться, чи таки продовжуватимуться складні процеси.

Ми три роки поспіль робили програму "Транзит", нам вдалося на дуже невеликий відсоток інформації про Україну пронести в Німеччину. Увага була помірна.

Але цього року, внаслідок політичних подій і сплеску медійної уваги, сталося так, що українських письменників почали брати штурмом. Мені регулярно телефонували журналісти та питали, чи є українські письменники, що говорять німецькою і можуть щось коментувати.

Це мені нагадало історію, що трапилась у Руанді в таборі біженців, куди якось приїхав журналіст і голосно питав у біженців, чи є серед них згвалтовані жінки, що говорять англійською.

Ми зараз маємо прекрасну нагоду більше дізнатися про Україну, одну з найбільших країн Європи, заповнити дефіцити знання про цю країну. Але треба стежити, щоб ми не стали таким журналістом, і щоби ми не стали точково шукати окремі висловлювання, які нам пасують.

- Чи має Україна достатньо матеріалу для заповнення цих лакун? Чи маємо ми, що дати?

- Це питання того, наскільки глибоко ми, тобто Захід, хочемо зазирнути.

Якщо потреба в знанні та інформації про Україну посередня, то інформації не бракує. Є просто чудесна пропагандистська машина – ми знаємо, з якої країни. Ця машина постійно постачає інформацію про Україну. І якщо ти не хочеш зазирати далі, то можеш спокійно цим вдовольнитися.

З іншого боку, отримати об’єктивну інформацію про Україну дуже і дуже важко. Ми бачимо, наскільки вперто західні медіа відтворюють стереотипи та кліше про Україну. І тому це перетворюється на вічний замкнений в коло двигун.

І тому отримання глибокої інформації – це головний виклик сьогодення.

Я можу до цього розказати про дискусію дуже високого рівня, що відбулася в Берліні на початку квітня.

У ній брав участь колишній єврокомісар Німеччини, тобто це політик дуже високого рівня, котрий точно має доступ до всієї необхідної інформації – якщо має таке бажання, звісно.

І от він, маючи все це, послідовно відтворював якісь основні пункти путінської пропаганди. Він відтворював усі загальні місця про "фашизм", "фашистів в українському уряді", "антисемітизм", "заборону говорити російською". Його виступ звівся до того, що ми, мовляв, маємо зрозуміти Путіна, котрий просто намагається захистити своїх.

Це чудовий приклад того, як чудесно, глибоко та послідовно працює ця машина. Це може працювати в такому аж настільки абсурдному вимірі.

- Як ви особисто як людина, що тримає Україну в своєму особистому фокусі, пережили цю історію Євромайдану – навіть не знаю, чи можна тут вжити минулий час дієслова, не знаю, чи закінчилася ця історія.

- Я теж не думаю, що історія Євромайдану завершилася – це процес.

Для мене ця історія стала дуже особистою.

Моя дружина абсолютно ніяк не пов’язана з Україною. Вона в Україні бувала, але це не дуже її зачепило, вона не є великою прихильницею України. Але коли почався Євромайдан, то вона мене дуже підтримувала. Вона вважала, що це те, до чого треба прикласти зусилля.

Тепер, озираючись на події попередніх чотирьох місяців, я запитую себе, чи конче мусив я особисто кинути себе у вир цього всього. Чи мусив я вдаватися аж до стількох кроків і до, можливо, патетичних жестів. І моя відповідь самому собі – так, я мусив.

Протягом останніх кількох років я познайомився з багатьма українськими письменниками та культурними діячами. Я занурився в Україну. В цій ситуації я відчув, що не міг не зреагувати.

Для нас як європейців дуже важливо усвідомити, що ідеться не лише про Україну, а ідеться про Європу. Ідеться про нас самих. Тому активне ангажування є конче необхідним.

Переклад з німецької Нелі Ваховської

powered by lun.ua