Leipzig forever

21
20 березня 2014

Ви з України? – діловито запитав мене таксист на вокзалі у Ляйпціґу, побачивши жовто-блакитну стрічку на валізі.

Так, – відповіла я.

Я хотів би вибачитися перед вами за наш німецький уряд. Хочу, щоб ви знали, що не всі у нас тут такі. Є і нормальні люди. У мене друг із України. Ми відстежуємо новини не по газетах, а через соціальні мережі. Він знає, кому можна вірити. Нашим газетам вірити не можна.

Як виявилося, так думають далеко не всі німці. За кілька наступних днів довелося зустріти і заангажованих в українську справу журналістів та політиків, і пропутінські листівки, які роздавали місцеві троцькісти, і різного штибу бабульок, які переконували, що у Росії нам буде краще, ніж у ЄС і навіть колишню співвітчизницю у трамваї, яка ідентифікувавши мене за стрічкою, схвильовано запитала:

Ну а Вы, я вижу, украинка совсем, вы что об этом всём думаете? Потому что мы с Донецка приехали, волнуемся. Сестра там ещё, завтра приедет.

Ну что тут скажешь? – дипломатично відповіла я. – Ужас, конечно.

И вы так считаете? На самом деле, – втішилася жіночка. – Как хорошо! Мы тоже считаем, что это полный ужас. Теперь только бы Донецк отсоединился следом за Крымом, хоть что-то бы спасли.

Я не встигла відповісти жіночці, бо промовивши останні слова, вона вийшла з трамваю. А я дивилася їй услід і думала про те, як легко в одне-єдине слово можна вмістити цілий світогляд чи навіть два протилежних світогляди.

***

Вперше я потрапила до Ляйпціґа на книжковий форум багато років тому. Як перекладачка, для ознайомлення з новинками німецької літератури. Запросила мене фундація Роберта Боша, яка опікується популяризацією німецької літератури у світі.

Такі поїздки професійних перекладачів із цілого світу щороку проводяться і досі, і дуже допомагають у перекладацькій діяльності.

Величезні простори виставкового комплексу, продумана організація заходів і самого побуту учасників, неймовірно широкий асортимент книг і способів їхньої промоції – це стандартний культурний шок усіх українців, які вперше потрапляють на європейські книжкові заходи такого рівня.

Я вже бувала на масштабних книжкових ярмарках, тому реагувала спокійніше, але не могла позбутися відчуття загубленості і усвідомлення нездійсненності того, аби присутність тут України стала чимось звичним і нормальним.

Саме тоді я познайомилася з лекторами провідних німецьких видавництв, привезла з собою чимало чудових книг, які й досі мрію перекласти, але ніяк не знайду видавців, що були б такі ласкаві подати заявку на який-небудь ґрант і видати хоч одну з них.

Тоді ж я познайомилася і зі своїми майбутніми агентами, завдяки яким вийшла у німецькому перекладі моя перша книга. А також уперше побувала у Moritzbastei, одному з найбільших нічних клубів Європи. Там під час книжкової ярмарки проходять вечірні читання, неформальні зустрічі, фуршети.

Але не лише там, проходять вони, схоже, як це відбувається під час львівського форуму видавців, і на численних інших майданчиках міста. Схоже, як у Львові на час Форуму видавців, у Ляйпціґу на час книжкової ярмарки, все місто живе цією подією. Готелі переповнені, до кнайп у центрі міста вечорами вишиковуються черги, у день закриття ярмарку на вокзалі у камері схову бракує вільних місць, і практичні німці відгороджують частину перону, садять кількох працівників вокзалу і заробляють по кілька євро на валізці – бажаючих здати валізи теж вишиковується черга.

Пригадую, як проходила тоді уздовж велетенського стенду російської делегації, зустрічала письменників, яких раніше лише читала, слухала презентації, знайомилася. Потім проходила повз стенд поляків, віталася зі знайомими колегами-перекладачами та письменниками, багатьох із яких не лише читала, а і знала особисто. І відчувала фізичний дискомфорт від того, що про Україну тут – жодної згадки.

Згодом до Львова на Форум видавців приїхав директор Ляйпцізького ярмарку Олівер Цілле і запропонував українським видавцям приїхати до Ляйпціга.

Президент ГО "Форум видавців" Олександра Коваль самовіддано зібрала кількадесят кілограмів книг і власним коштом повезла їх показувати німцям. Досі згадує про це, як про сміливий експеримент.

Минуло ще трохи часу, і мені написав Мартін Поллак, який готував промову з нагоди вручення йому в Ляйпціґу премії миру. Центральною темою своєї промови він зробив саме цю неприсутність Східної Європи, і насамперед України, у західноєвропейському культурному просторі.

Промова набула неабиякого розголосу, і кілька провідних європейських фундацій, серед яких і та ж таки незмінна фундація Роберта Боша, прийняли рішення стартувати з проектом "Транзит", аби представити Польщу, Україну та Білорусь у Ляйпціґу належним чином.

Мартін Поллак став незмінним куратором проекту, а його широка відомість у німецькомовному літературному світі щороку приваблювала до акцій численних відвідувачів та пресу.

Сприятливим був і момент старту проекту – у рік ЄВРО 2012, увага до України і без літератури була достатньо високою, а велика кількість антологій на футбольні теми, видана у німецьких перекладах, додавала ажіотажу. Нескінченні футбольні дискусії трохи втомлювали тих, хто не дуже цікавиться цим видом спорту, але незмінно збирали натовпи відвідувачів.

Саме тоді перекладачі української літератури німецькою об'єдналися в організацію "Трансліт" і почали самостійно видавати книги і популяризувати їх серед читачів, втомившись від нескінченних полемік із всезнаючими видавцями, уявлення яких про те, що потребує німецький читач, дуже часто не співпадають із бажаннями самого читача. Але таке буває з видавцями у всіх країнах.

З ініціативи "Трансліту" і їхнього незмінного партнера – невеличкого берлінського видавництва "Edition Fototapeta", уже побачили світ кілька українських антологій німецькою – "Водка для воротаря", "Мама по скайпу" і "Майдан".

Із них лише "Мама по скайпу" видана і мовою оригіналу.

Самовідданість перекладачів із української – відома риса, саме вони часто виступають не лише перекладачами, а і агентами, промоутерами, модераторами "своїх" авторів, селять їх у себе вдома, годують, відвозять на вокзал. Але часом ця самовідданість продовжує вражати. Коли я отримала від перекладачки Клаудії Дате питання по тексту о 4 ранку, то не втрималася і перепитала, чи все гаразд.

"Так, – відписала мені Клаудія, яка має двох малих дітей і роботу в іншому місті, – але спимо ми тут теж лише по кілька годин. Особливо, коли на Майдані неспокійно і очікують штурму".

Два літературних часописи незмінно супроводжували "Транзит" усі три роки. Австрійський "Kultur und Kritik", який виходить ще починаючи з 60-х р.р., що вже само по собі тягне на рекорд. І німецько-польсько-український RADAR, який виходить п'ять років, що на сучасні реалії дуже немало.

RADAR на час "Транзиту" змінював формат і презентував українські, польські та білоруські тексти у німецьких перекладах. Цього року RADAR теж не оминув головної української теми, а список українських авторів формувався під час одного з нічних чергувань на київському Майдані, де випадково зустрілися львівські редактори часопису.

Окрім літературної частини "Транзит" пропонував і "розважальну" програму – літературні слеми, літературно-музичні композиції, просто концерти.

У Ляйпціґу виступили "Собаки в космосі", "Перкалаба", "Kozak System", відома співачка Мар'яна Садовська. Крихітний театр на ринковій площі Ляйпціґа вперше за весь час свого існування побачив так багато відвідувачів.

Технічні працівники, які відповідали за звук та світло, збивалися з ніг, намагаючись достосувати скромні технічні можливості приміщення до вимогливих аудіо-візуальних перформерів із Варшави та Ґданська, до акустичного звучання фортепіано та голосу, до потужних рокових акордів "Kozak System".

Цей текст не випадково трохи схожий на звіт про виконану роботу. Справа у тому, що запланований на три роки проект "Транзит" щойно завершився, сягнувши рекордної кількості відвідувачів і зацікавлених.

Попри те, що офіційно країною-гостем цьогорічного Ляйпцізького ярмарку була Швайцарія, преса тепло називала Україну "країною-гостем серця". Мартіна Поллака за незмінну активну роботу з промоції України за кордоном давно вартувало би нагородити українськими відзнаками і преміями. Сподіваюся, так воно і буде.

Катерина Стецевич, одна із організаторок "Транзиту", українська германістка, що мешкає у Берліні, сподівається, що вдасться організувати присутність українського стенду і на наступний рік.

Хотілося б, щоб знайшлися й інші бажаючі долучитися до організації, і щоб знову не повертатися до формату, коли сирітськи блукають між стендами поодинокі українські перекладачі та автори, ласкаво запрошені німецькими організаціями.

powered by lun.ua