Життя в ізоляції. Cьогоднішній Донецьк в розповіді волонтера Євгена Шибалова

"Будемо говорити українською, аби ви не думали, що в Донецьку всі російськомовні", – каже 33-річний волонтер "Відповідальних громадян" Женя Шибалов.

Нині він просить представляти його саме так – волонтер, хоча до війни був журналістом одного із провідних українських ЗМІ. Тепер на роботу з текстами часу нема – Женя разом із братом та ще півтора десятком однодумців розвозить гуманітарну допомогу мирним мешканцям Донецька й інших міст області.

"Ми принципово не висловлюємо своїх поглядів під час роботи", – категорично каже Женя на моє питання про нейтралітет.

"Навіть якщо бабуся, якій ти приніс допомогу, почне крити українську владу матом, ти змовчиш?" – провокую волонтера. Але Женя відповідає спокійно: "Так, бо я не можу підставити колег. Ми просто слухаємо й допомагаємо".

Такий внутрішній розпорядок "Відповідальних громадян" дозволяє їм працювати на окупованих територіях – їх, місцевих, знають, хоча й досі періодично звинувачують у шпіонажі. При цьому так робить кожна зі сторін по обидва боки лінії фронту.

"Кожен із нашої групи сидів у підвалі", – уже з усмішкою й без драматизму каже Женя.

Поки він на кілька днів опинився в Києві, ловлю його для розмови про життя в окупованому місті. Нині й себе, і своїх одномістян Женя називає Men behind the wire, "Люди за колючим дротом".

ПРО ТЕПЕРІШНЄ ЖИТТЯ В ДОНЕЦЬКУ

Великий мегаполіс має деякий запас витривалості. Були побоювання, чи переживе Донецьк зиму. Пережив. А чи переживе наступну – це вже велике питання.

Ситуація погіршується відповідно до посилення блокади міста. Поступово дорожчають та зникають навіть основні товари, продукти, якісь елементарні ліки. З одного боку, у людей усе менше грошей, з іншого – ціни піднялися, порівняно з контрольованими територіями відрізняються майже вдвічі.

До того ж, ще й багатьох товарів уже просто немає. Наприклад, деінде зникають то овочі, то якісь крупи, цукор. Декілька великих гіпермаркетів, як-от "Ашан", взагалі стоять порожні, бо вони розпродали те, що було на складах.

Останнє, із чим ми стикнулися вже перед тим, як їхали, – на великих мережевих заправках почав зникати бензин. Це прикро, бо я не розумію, як заправлятимуть тепер швидкі і пожежні машини.

У Донецьку майже завжди за цей час виникали проблеми з електрикою, газом, водою. Бо будь-який бойовий епізод, незалежно від того, чим він закінчився – це стовідсотково випадок пошкодження комунікацій.

[L]Ремонтні бригади мали змогу виїжджати туди, де щойно закінчився обстріл. Ще горить та димиться – а вже водоканал, електрики виїжджають, уже щось лагодять із того, що було пошкоджено під час обстрілу.

СКІЛЬКИ ЗАЛИШИЛОСЬ Й ХТО САМЕ

За різними даними й візуально лишається щонайменше 70% довоєнного населення. Тобто, з мільйона в самому місті десь 700 тисяч точно є. А з маленьких містечок люди взагалі виїжджали дуже мало, просто тому, що не могли собі цього дозволити.

Поїхали ті, хто мав на це гроші. "Сливки общества" – вони перші. Я вже в Києві бачив, що вони всі парковки забили своїми "Лексусами" із донецькими номерами.

Потім поїхав середній клас, далі – уже перші справжні жертви війни. Ті, у кого не лишилося роботи, житла, засобів до існування. Ті, хто останнім зусиллям зібрав якусь суму виїхати та перші місяць-два облаштуватися на новому місці. Тут уже дуже багато драматичніших історій.

А залишилися – ті, хто не може виїхати з матеріальних причин чи за станом здоров'я. Або ж ті, хто отримав психологічну травму внаслідок того, що опинився в зоні бойових дій.

Розумієте, людині військовій завжди є куди повернутися.

Людина цивільна, по-перше, нічого не обирала. Вона жила в себе вдома й опинилася на війні. По-друге, якщо вона живе в себе вдома на війні, у неї немає спокійного місця, куди вона може повернутися й відпочити. У мирного мешканця немає ротації.

Люди, які залишились в зоні бойових дій - це люди, які отримали травму. І до психологічної реабілітації багато з них не здатні усвідомлено вирішувати свою долю.

Саме тому там багато людей, які відмовляються виїжджати з бомбосховищ у якісь місця для евакуації. Вони не можуть це раціонально пояснити.

Коли "Лікарі без кордонів" завезли першу команду психологів, які спеціалізуються на роботі в гарячих точках, то вже психологи нам пояснили, що людина просто підсвідомо, іраціонально боїться залишити єдине місце, де почувається безпечно.

Вона може на свідомому рівні наводити будь-який аргумент, але в основі – ця психологічна травма, пережитий страх. Хто кілька разів пережив обстріл, особливо якщо вбило людей, які були тобі знайомі, бояться виїхати з бомбосховищ, залишити єдине місце, де ти можеш пережити найближчу ніч.

Тобто, горизонт планування майбутнього звужується: "Дожити до вечора, потім дожити до ранку".

Це єдина мета життя.

Ніхто не знає в повній мірі, скільки там людей. Ми знаємо ті бомбосховища, якими опікується наша група. Загалом їх 17, у них постійно проживає близько тисячі людей.

Ми кожного дня їх відвідуємо за певним за графіком. На щастя, уже є спеціальний проект кількох міжнародних місій саме з допомоги таким людям.

Ми власних великих ресурсів не маємо, але можемо доставляти допомогу в "red zone" – райони, прилеглі до лінії фронту, де йдуть бойові дії.

Протокол безпеки великих організацій не дає їм змоги туди їхати, але в них є, що туди везти. А в нас навпаки: протоколу безпеки немає й везти теж особливо нічого. Власне, на цьому наше співробітництво й будується.

На жаль, протокол жодної з великих організацій не дозволяє завозити в зону АТО ліки. Саме тому ліки – основне, що ми купуємо на приватні пожертви громадян. За що їм вкотре наша величезна подяка.

У Донецьку немає епідемії якоїсь однієї хвороби, від якої потрібно завозити ліки. У людей просто загострилися хронічні проблеми зі здоров'ям, але в кожного свої: у когось тиск, пішли інсульти, у когось серцеві напади.

І ще одна величезна проблема – маленькі містечка вже всередині зони АТО. Вони відрізані від основних магістралей і зараз недоступні ні для швидкої, ні для медичного обслуговування стаціонарними лікарнями.

Наприклад, є таке селище Комунар, під Макіївкою. Там зараз населення – 2,5 тисячі осіб, з них працездатного населення – кілька сотень. Усі інші – пенсіонери, інваліди й так далі.

Отже, що там відбувається зараз. Селище відрізане від транспортного сполучення, його та ще кілька найближчих обслуговує одна машина швидкої допомоги. І одна стаціонарна лікарня, до якої громадським транспортом – із двома пересадками.

Люди там усе ж таки ще якось тримаються. Вони в місцевому палаці культури самі зробили соціальну столову, самі готують, самі годують. Бабусям, дідусям, хто не міг ходити, – самі носили їжу, хто міг ходити – приходили до них, вони їх годували.

Коли ми туди приїхали з гуманітарним вантажем, вони нам розповіли, що саме за день до нашого приїзду вони поховали двох бабусь з однієї-єдиної причини – у цьому селищі була одна-єдина аптека, яку власник закрив через відсутність попиту, у людей не було грошей купувати собі ліки. У двох бабусь стався якийсь звичайний серцевий напад, який час від часу буває в людей у такому віці, і який зазвичай лікується однією пігулкою під язик.

Але її не було. І грошей на неї не було. І дві людини померли…

ПРО СИСТЕМУ ПРОПУСКІВ

Після запровадження системи перепусток було пару тижнів такої собі лотереї: "пропустять – не пропустять". Тобто на одних блокпостах ще казали, що можна поїхати-заїхати, а на інших уже не пускали. Система усталилася наприкінці січня.

Після введення цієї системи в нашій роботі змінилося принаймні те, що більше половини членів групи перепусток досі не мають. Виїзних зараз семеро із двадцяти.

З одного боку, ми говоримо про людяність, співчуття, гуманітарну катастрофу, збереження єдності. А з іншого, стикаємося з тим, що наче наша держава проти того, щоб люди підтримували між собою особисті зв'язки. Така дивна ситуація.

На жаль, саме через систему перепусток, ми поки що не займаємося евакуацією. Бо в нас немає впевненості, що людину, яку ми вивозимо, випустять за лінію розмежування.

Я не знаю щодо хабарів на блокпостах. Але я бачив на власні очі, як людей, включаючи кількох жінок із маленькими дітьми й інвалідів, просто висадили з рейсового автобусу на блокпості, тому що вони не мали перепусток. Їх змусили заповнити заяви й повернули назад, в Донецьк. І це було якраз під час активізації бойових дій перед другою Мінською угодою. Ось так це працює.

Причому, що може відповісти військова людина на всі претензії та прокльони? – "У нас наказ".

В розмовах з нашими міжнародними партнерами я поповнив свій лексикон англійської мови словом humiliation – приниження. Бо вони одразу сказали, що це приниження мільйонів людей. І це аж ніяк не працює на примирення, урегулювання конфлікту або на завершення війни.

Вони вважають, що цим рішенням українська влада продовжила війну ще принаймні на кілька місяців. Просто тому, що таке приниження своєї гідності люди відразу не пробачать. А по-друге, власне британці, у яких уже був трагічний досвід Північної Ірландії, тепер жартома називають нас "людьми за колючим дротом".

Бо в Північній Ірландії для тих, кого британська влада підозрювала в причетності до ІРА, створювалися такі подібні гетто та резервації. Цілі квартали в містах обносилися колючим дротом та блокпостами, або створювалися так звані тюремні табори.

Головна їхня відмінність від звичайної в'язниці в тому, що люди туди потрапляли без вироку, без пред'явлення звинувачень. Просто за підозрою в нелояльності до влади або в причетності до повстанського руху. І перебували там іноді по кілька років.

Якесь примирення почалося з політичного руху за визволення цих людей.

От чомусь та ситуація, у якій зараз опинилися мешканці Донбасу, британцям нагадує саме це.

Мене в цій ситуації найбільше непокоїть те, що, на жаль, так сталося, що Україна дедалі більше нагадує Росію, яка в подібних ситуаціях поводить себе так само, не надто дбаючи про життя мирних громадян, коли цього вимагають державні інтереси.

Традиційна поведінка європейської країни в цьому випадку – намагання до останнього зберегти життя мирних громадян.

У деяких бомбосховищах живуть по 6-7 людей, у яких повністю всі документи пропали під час бомбардувань. Немає жодного посвідчення особи.

Трійка найпопулярніших питань, які ставлять нам під час поїздок в обстрілювані райони: "коли закінчиться війна", "де моя пенсія", "як відновити документи".

Ми безсилі із цим допомогти. Дехто просто не встиг отримати документів – наприклад, ті хто народився за цей час. Є ще сироти, діти війни, коли батьки або померли, або, через отриману психічну травму, не здатні доглядати дітей.

Дитину віддають в притулок. У притулок, який офіційно "евакуйований" наприкінці липня – але ми допомагаємо їм, хоча їх у принципі тут не має бути.

От дві дівчинки, їх забрали в мами, бо мама сильно пила, змушувала старшу жебракувати, а меншу била: вона не могла жебракувати по стану здоров’я, бо в неї ДЦП. Забрали цих дітей у мами, поселили в притулок. У них нема жодного паперу, що посвідчує їхню особу та соціальний статус.

Система перепусток залишає всіх цих людей без шансів покинути небезпечну територію.

ІНФОРМАЦІЙНА БЛОКАДА

Це велика ілюзія, що люди там не стежать за подіями в Україні. Вони це роблять усіма доступними їм методами комунікації.

Навіть ті люди, які сприймають події в Україні з подачі російського телебачення або вже місцевого, створеного адміністрацією ДНР – перше, на що вони звертають увагу, це події в Україні, дії та заяви української влади. Не завжди вони їх обговорюють позитивно. Це очевидно, і в них для цього багато приводів.

Але між полюсами пропаганди є середина, яка зветься сувора реальність.

Головна проблема цієї війни для мирних громадян у тому, що майже вся техніка мобільна. Тобто від моменту, коли система "Град" розгорнулася, відстрілялася й поїхала, пройде десь 30 хвилин – і прилетить "відповідь".

Місцеві жителі так і орієнтуються. "Град" собі поїхав, а ми – у підвал...

Тобто, мирний мешканець бачить, що в його мікрорайон заїхала установка "Град", відстрілялась й поїхала. Але так само він бачить, що українська армія б'є у відповідь, не маючи конкретної цілі. Б'є просто по його району.

От і все. І тут телебачення може говорити все, що завгодно.

Як із ними говорити? Якщо готові допомагати – допоможіть і розкажіть про це чесно: що могли, те зробили. Нормальна людина не може не співчувати мирному жителю, який потрапив під обстріл – чий би снаряд до нього не залетів. Треба демонструвати просто людське ставлення, людське співчуття.

Коли ми розповідаємо про гуманітарні проблеми й звертаємось до людей із проханням допомогти мирним мешканцям, які залишаються там – нам надсилають допомогу всі регіони України, хоча й створюється така дуальна картинка світу, що вся країна ненавидить Донбас.

Це неправда. Останні посилки, які ми отримували для донецьких дітей та жінок, надходили з Києва, Львова, Санкт-Петербургу, Лондона, Австрії.

Пропаганда в деяких випадках корисна й необхідна. Але проблема, особливо військової пропаганди, у тому, що її головна мета – змусити тебе перестати бачити на тому боці людину. Така собі дегуманізація. Як у снайпера.

Але снайпер змушує себе бачити мішень в одній людині. А пропаганда – у мільйонах людей.

Якщо всі раптом побачать, що з обох сторін люди, стане набагато простіше.

Зрештою, звідки взялася думка, що весь Донбас хотів Путіна, Росію та ДНР?!..

Єдина підстава казати, що більшість за Путіна, Росію, ДНР і проти України – це результати так званого "референдуму", проведеного ДНР. От скажіть, чи можна вважати притомною людину, для якої дані "ЦВК ДНР", розтиражовані російським телебаченням, – це достовірне джерело інформації?

"Референдум" я бачив на власні очі. Він був зорганізований так, що жодної можливості перевірити достовірність проголошених результатів немає.

Результати останнього соцопитування, яке встигли провести навесні, показували проукраїнську більшість.

Зрештою, більшість виїхала в Україну. Головна мотивація, чому люди обирають Україну – бо тут вони є громадянами цієї країни, мають український паспорт і теоретично мають якісь права.

Коли ти виїжджаєш у Росію, ти не є громадянином Росії. А до іноземних громадян, особливо в статусі біженців, Росія ставиться так, як і належить імперії – без особливого гуманізму. Люди про це знають, не треба вважати їх дурнями.

Що б там не показував "Перший канал", українці на Донбасі завжди знали, як насправді ставляться до українців у Росії. Бо вони найчастіше там бували, користуючись безвізовим режимом.

ПРО МАЙБУТНЄ

Ті, хто все ще має роботу, чіпляється за неї всіма силами. До мене доходили чутки, що ті підприємства, що ще працюють в умовах блокади, використовують різні тіньові, корупційні схеми, щоб їхня продукція потрапляла за межі зони АТО – на російський ринок, на український ринок.

Чесно кажучи, це якраз той випадок, коли я менеджменту дорікати не можу. Вони дають людям роботу. Бодай комусь, бодай якусь.

Ми якось забуваємо, що крім сотень тисяч пенсіонерів, без роботи й без зарплати лишилися 30 тисяч працівників бюджетної сфери. Разом із тим зараз відбувається дивна річ: багато з них, хто якийсь час посидів удома, посумував, повертаються до того, чим вони вміють займатися – повертаються на роботу.

Нині майже всі вони – волонтери.

Але вони розгублені. З одного боку, вони не відчувають ані прагнення, ані потенціалу з боку ДНР вибудувати якусь систему управління, адміністрування цих територій.

З іншого боку, вони дійсно почуваються зрадженими. У них головне питання: "За що з нами так? Ми чесно працювали на цю країну за ту невеличку зарплату, яку ця країна завжди платила лікарям, учителям та іншим бюджетникам". І в ситуації повного хаосу їм навіть не сказали, що робити.

Залишили без уваги дуже багато запитань. Наприклад, прийшла вказівка "Евакуюйтеся".

Психіатрична лікарня питає: "Що робити з пацієнтами?" Їх не можна залишати без нагляду, восени у них загострення, вони соціально дезадаптовані. Жодної відповіді.

Приходить вказівка до школи чи університету: "Виїжджайте". Педагоги запитують: "Добре, на квиток ми ще нашкребемо з нашої вчительської зарплати. Чи буде нам житло чи якісь кошти, щоб його винаймати? Чи буде нова робота, принаймні, на аналогічній посаді в інших регіонах?" Знову ж таки, питання без відповіді...

Мабуть, головна проблема зараз у тому, що, скажімо так, з жодної сторони лінії фронту немає уявлення про майбутнє.

Хто перший сформулює якусь мету, що буде через два-три-п'ять років, для себе сформулює якийсь план і зможе це аргументувати, продемонструвати, що вже почав ефективний процес руху до цієї мети, – на боці того будуть симпатії цивільного населення.

Як і в будь-якому подібному конфлікті, територія залишиться не за тим, хто сильніший із військової точки зору – а за тим, кому симпатизує населення.

Зараз є велика загроза того, що якщо блокада – це не тимчасове рішення й інших немає в арсеналі української влади, то почнеться гангрена.

Якщо розмірковувати, яке майбутнє може дати Україна тим людям, які живуть на Донбасі, вийде, що, власне, варіантів зараз може бути три.

Перший. Україна може сказати: "Люди, чекайте, ми воюємо до перемоги, допоки ДНР, ЛНР і всі їхні формування не будуть знищені вщент".

Другий: "Добре, ми побачили, що ви не з нами, ми беремо курс на відокремлення цих територій".

Або третій: "Ми приймаємо політичний план реінтеграції, ми виставляємо єдину принципову умову збереження територіальної цілісності, а все інше – статус регіону, автономія, його мовні, культурні, економічні права - готові обговорювати. Це все знаходиться у просторі компромісу".

Але треба нарешті позначити якусь мету і чітко її проголосити. Просто щоб була відповідь на питання: заради чого це все?

Особисто я вірю, що ми не дурніші й не жорстокіші від тих народів, які виявилися здатними пройти шляхом національного примирення. Але, на жаль, вже не вірю, що ми мудріші та добріші, аби зробити це швидше, ніж було в інших країнах.