Бавимося разом-2. Ідеї ігор від українських батьків

1202
2 лютого 2016

Іноді діти пропонують ігри, іноді батьки вигадують щось, до чого активно долучаються дітлахи.

Ідей для спільного активного проведення часу батьків і дітей так багато, що про це постійно видають популярні книжки та знімають передачі.

"Українська правда. Життя" попросила кілька сімей поділитись своїми рецептами ігор для дітей різного віку і статі.

Перша добірка з такими ідеями вийшла у січні, і редакція вирішила щомісяця збирати для вас розповіді про спільні ігри з дітьми мамусь і татусів.

Тож, продовжуємо разом розважати малих бешкетників.

Веселого вам забавляння спільно з дітками :) 

Юлія Банкова, журналіст

 Маріам (6 років), Варвара (2 роки) і Меланія (9 місяців)

Коли вдома троє дітей дуже різного віку, то є кілька моментів, на які мусиш зважати, обираючи забави:

– це має бути безпечно, бо за всіма не вгледиш;

– це має потребувати якомога менше твоєї участі, бо мамі іноді теж треба зітхнути… або поїсти… або помити голову…

– це повинно бути крутіше, ніж телевізор, iPad чи телефон.

Не знаю, як з хлопцями, але з дівчатами у віці 2-6 років найкраще працюють крупи.

Гречка, рис, перловка, ячка, манка, пшоно, кукурудзяні пластівці (їх ще й можна під’їдати) – усе це насипається в різні найдрібніші посудини (в нас найкраще йдуть силіконові форми для випікання), видаються ложки і – вуаля! Мама має хвилин 20 часу.

Щоправда вільний час компенсується прибиранням кухні після такої гри, але пилосос – теж хороша для них розвага.

 

Наступне наше улюблене заняття – це "саморобки". Я їх знаходжу в журналах "Малятко", "Зернятко", "Мамине сонечко" або ж просто у книгарнях окремими виданнями.

Так ми забавлялися, майструючи новорічні іграшки, вертепи, каруселі для малої Меланки.

Старшій уже можна дати в руки ножиці, середній – клей-олівець. Корисно, цікаво і розвиває моторику.

 

Зі старшою ще любимо вигадувати казки. Ця гра зручна тим, що під час неї я паралельно можу чимось займатися.

Я починаю, а Маріам продовжує. Кожна наступна дія виходить дуже несподіваною, і часто наша казка довго не може закінчитися, бо це весело і всім смішно.

Найменшу Меланію, якій 9 місяців, наразі ніщо не розважає краще, аніж півхліба в руках, – його можна смоктати, длубати, м’яти в руках. Але варто сидіти поряд, бо це не завжди може бути безпечно.

Олесь Барліг, голова літературного клубу "99", письменник

Антоніна (7 років), Костянтин (2 роки)

Наймолодшій дитині – Костянтину два з половиною роки. Це, мабуть, надто маленький вік для особливо вигадливих ігор, тому головні його забавки – кидання іграшок та щільні обійми з мопсом.

Причому песика ці нав’язливі ніжності приваблюють не більше, ніж нас розкидані по квартирі тигрики, ведмедики і мишенята.

А от другокласниця Антоніна підходить до свого дозвілля з більшою вибагливістю.

Протягом останніх двох років Тося створює саморобні журнали і газети. Одні з них стилізують естетику "дівчукових" таблоїдів, інші – ілюстровані репортажні нариси про наших хатніх улюбленців (а окрім мопса Роми, це ще й парочка зебрових амадин Роня та Моня).

Останні розповідають про характер, звички і пригоди тварин.

 

Ці "видання" Тоня не ховає у своїй кімнаті як інтимний секрет дитячої творчості, навпаки – всі мають оцінити її роботу, бажано не один раз перечитавши у голос написані нею тексти і прокоментувати малюнки.

Можливо це якась загальна особливість для дітей – пам’ятаю, що у її віці я займався тим самим, а згодом навіть створював з альбомних аркушів журнали коміксів.

А, може, це родинна риса, бо дружина збирає власну книгу магічних формул "Марнат Ґрадір" в художній графіці, а я веду так званий "Зошит пам’яті" де вклеюю із підписами усі дрібнички, що мають для мене особливе значення.

Ще одна родинна традиція – нічні розповіді легенд. Вже не згадаю як це виникло, однак перші оповідки були зі збірки фольклорних переказів "Січова Скарбниця" за редакції Віктора Чабаненка.

Деякі з цих історій не менш моторошні, ніж жахливчики, якими всі ми полюбляли лякати один одного у дитинстві. А є такі, що розповідають про героїчні подвиги чи історії кохання.

Загалом, це строкатий коктейль із відьмами, русалками, характерниками і перевертнями, а інтерес підігріває те, що зібрані ці перекази у нашому та сусідніх регіонах, відтак трапилися поруч з нами.

Олена Ведмідь, фотограф

Андрійко (8 років), Яринка (6 років)

Коли Яринці було чотири роки, вона запропонувала:

– Давай я буду мамою, а ти – дитиною?

Так ми почали гратися в "доньки-матері" навпаки. Я капризувала, як справжня 4-річна дівчинка, вимагала цукерки замість обіду, та хотіла в подарунок всі іграшки, які бачила.

Граючи маму, Ярина не сварила мене, не кричала і не карала. Вона почала… розповідати казки. І в той момент я зрозуміла, на скільки мудра моя дитина.

Наприклад, "був собі маленькій зайчик, який весь час їв одні цукерки і в нього від цього розболівся живіт і він помер, а його мама плакала. Ти ж не хочеш, щоб у нас таке було?"…

 

Я тоді стала як укопана і слухала її з відкритим ротом.

З того часу я також намагалась вигадувати для них такі історії: "Знала я одну дівчинку, яка... Читала я про одного хлопчика, який...".

Це було для мене таким сильним уроком, що я запам’ятала його назавжди.

Взагалі, я впевнена, що дітей важко навчити чомусь, чого я не люблю сама. Діти повторюють батьків. У нас в сім’ї, наприклад, немає телевізора, ми не граємо в комп’ютерні ігри. Наш вільний час займають книги, подорожі, гості, хороша музика на вінілах, смачна кухня, гарні фільми, а також спорт. Діти в цьому живуть.

 

І якщо Андрійко з самого народження бачить, що його тато катається на сноуборді, то і він став на дошку в 4 роки, і зараз фанатіє від гір.

А Яринка катається на лижах, як я.

Основне і улюблене заняття наших дітей – читати. Андрійко за минулий рік прочитав 40 книжок, в тому числі всі частини "Гарі Поттера".

Все почалось з малечку. Ми кожен вечір читали їм на ніч казки. І зараз досі маємо цю традицію – читати дітям перед сном. Я сама з радістю спостерігаю за пригодами Мумі-троля або Пеппі Довгапанчохи.

Свіже захоплення Андрійка – це книжки Якова Перельмана з фізики та математики.

Щодо комп’ютерних ігор – тут ми з чоловіком абсолютні тирани. Ніяких ігор. Навіть типу "розвиваючих".

Ми прикладаємо всі зусилля, щоб діти хотіли та могли створювати контент, а не споживати.

Записали Андрія в комп’ютерну школу і домовились, що коли він сам напише свою гру або збере свій айпед, то зможе грати в це досхочу. Сьогодні їхня увага прикута до 3D-ручок, які їм подарували на Новий рік.

Коли є вільний час, граємо в настільні ігри. З улюблених – "Монополія", "Супер-фермер" та "Уно". Також діти люблять грати в "Мафію", коли є велика компанія. Але з "Мафією" треба бути обережно – занадто емоційна гра для нашої сім’ї!

 

А ще дуже хочеться навчити їх іграм з нашого дитинства – коли планета оберталась повільніше. Нещодавно я згадала, як ми стрибали на "резиночках", і показала це Андрію з Яринкою. А мій чоловік пару тижнів тому притягнув з київської барахолки проектор для діафільмів і пару стрічок! І діти, і ми – в повному захваті!

Насправді, мені здається, Андрію та Яринці пощастило. Вони живуть в селі і можуть користуватись всіма його перевагами – ходити до сусідів в гості, лазити по деревах, купатись у річці, кататись на великах.

Вони страшенно люблять будувати халабуди. Як і ми у дитинстві! Роблять їх зі всього, що знаходять.

Особливо "страждають" наш диван та подушки. Якось влітку Андрійко та Яринка разом зі своєю подругою Катрусею поставили намет прямо у дворі і спали там вночі.

Ще вони мріють побудувати разом із татом будиночок на дереві. І весь час марять горами та постійно збираються у похід. Навіть не розумію, чому це?)

Тетяна Огаркова, телеведуча

Даринка (7 років)

Одне з найулюбленіших занять – історії.

Вже багато років щовечора я розказую донці казку. Казка повинна бути щоразу нова, вона не має повторюватися і може бути про все на світі – про нову іграшку, чи про стару, про побачене у мультику чи прочитане – залежно від того, з чим лягаємо спати.

Нерідко Даринці не подобається мій варіант розвитку сюжету – і тоді вона перебиває і продовжує розповідати казку сама – так, як їй хочеться, із тими персонажами та враженнями, які цікаві їй.

Останнім часом почала частіше вимагати не казки, а оповіді – ми називаємо це "історії з дитинства". Це можуть бути спогади з мого дитинства, чи із її власного, але про яке вона не пам’ятає. Часто розпитує, якими були іграшки в моєму дитинстві, яка була школа, ігри та друзі.

Фото kate hiscock/flickr.com

Тато придумав ще одну розвагу – разом складаємо історію, коли перший учасник придумує перше речення, а наступний має продовжити історію наступним реченням. Третій вигадує третє речення – і далі знову по колу, аж поки історія не вичерпає сама себе.

Одне із наших правил виховання – не заважати їй самій знаходити собі заняття.

Даринка з малого дитинства звикла себе розважати.

За допомогою планшета вона може зняти власний "мультик" з іграшкою в головній ролі (це буде серія фотографій, які вона вручну показуватиме потім).

Може викласти малюнок із монеток на підлозі.

Може взяти пластилін та доліпити до пластмасової іграшки частини тіла – і вийде зовсім інша істота.

Може сама включити собі музику і поставити собі новий танець.

Наша роль – захоплено дивитися на результати її творчості, і зрідка – прийти на допомогу, якщо вона попросить. Але переважно їй вдається впоратися самостійно.

Катерина Окремова, культуролог,

співзасновник та учасник проекту "БеркоШко", учасник семінарів з альтернативної освіти, автор бесід для дітей про мистецтво для журналу "Джміль"

Марія (11 років), Платон (5,5 років)

У мене хлопчик і дівчинка із геть різними захопленнями та інтересами. Знайти для них якусь спільну гру доволі складно (хіба що якісь кулінарні подвиги, як-то ліплення вареників, або ж катання з гірок на санчатах).

Проте на цих канікулах нас втрьох захопила одна гра, про яку хочу розказати.

Почалося все з того, що разом ми напередодні подивилися "Рибку Поньо" Хаяо Міядзакі.

Відчувалося, що фільм дітей вразив, але дуже хотілося якогось зворотного зв’язку – чим саме, що запам'яталося. Отож, я запропонувала помалювати разом на спільному великому аркуші.

Загалом, маленьким дуже до вподоби малювати на великих форматах паперу, просто на підлозі, це додає тактильних переживань – повзати на животі за крейдочками чи фломастерами потрібного кольору. Особливо дітям до вподоби крейдований папір (можна склеїти кілька старих плакатів).

З іншого боку, якщо учасників кілька, такий малювальний простір стає трохи провокативним, але й корисним – бо ж треба домовлятися один з одним.

 

Маруся дуже любить малювати, а Платон – не дуже, зате любить різні мапи і схеми. Тому він відповідав за планування острова, де відбувались події. Пригадували, що там було розташоване, будинки, порт, шосе, злітні майданчики і все замальовували.

Ще у пригоді стався набір наліпочок "Види транспорту" (інколи таки готові дрібнички можуть бути початком для розгортання якоїсь фантазії на папері) – по шосе почали рухатися автобуси та автівки, а в небі з’явились літаки та гелікоптери.

Кораблів у наборі не було – тому їх довелося домалювати самому. І велетенський корабель, що у точний час заходив  до сухого порту острова. І тих, що їх в океані накривало хвилями.

Це, власне, було те, що вразило. Заодно поговорили про океан, про висоту хвиль, про те, що таке цунамі, і як це – жити в такій місцевості, де є загроза затоплення.

Ще вразило, що двері у будиночках були розсувні, скляні і можна було одразу ступати на землю (все було ретельно зафіксовано на нашому малюнку). Поговорили, про цю особливість "близькості до землі" у японських будиночків. І одразу захотілося побігти перевірити – а як у нашому будинку? А у нас – ґанок і двері не зовсім такі.

Марійці також було цікаво населяти підводний світ океану та малювати міфічну істоту – жіноче уособлення стихії (у фільмі воно фігурує як мама рибки Поньо).

Щоб обрати назву для острова – довелося звернутися до Вікіпедії – почитати про архіпелаги островів, на яких розташована Японія, їхню кількість, розмір, перелік назв – і обрати найбільш кумедну для нашого острова.

 

Платон дізнався як виглядає прапор Японії, щоб намалювати його на кораблях (бо спочатку за звичкою почав був прапор України малювати).

Отаким чином ми затишно належалися на підлозі, намалювалися, наговорилися, дізналися багато цікавинок, щось поглибили з вражень, навіяних фільмом, а якісь образи, що занадто схвилювали, – навпаки, вивели назовні, повернули назад на папір.

Ще ми отримали задоволення від досвіду співпраці над створенням чогось нового і симпатичного. Бо малюнок таки всім прийшовся до вподоби.

Іра Соловей, президентка громадської організації Garage Gang,

співзасновниця платформи соціальних інновацій Biggggidea

Назарій (4 роки), Дана (1 рік 3 місяці)

Двійко дітей навчили мене тому, що гра може розпочатись просто зараз, і завершитись так само несподівано.

Завдяки цьому в мені з'явилась текучість, на противагу посортованості, яка сковувала ідеєю, що простір життя розділений на час і місце для гри і серйозностей.

Коли я змогла частіше і легше підтримувати грайливість в собі і дітях, то помітила, що і моєму синові було легше перейматись серйозністю моменту, коли це було справді доречним.

Дочці Діані зараз рік і три місяці, і вона любить роздивлятися книжки, кататися з допомогою мами на самокаті між кімнатами, і робити капості брату, відбираючи деталі конструкторів.

Коли Назарію було два з половиною роки, ми іноді проводили час за створенням картинок з різного насіння і круп. Звісно діти великі екпериментатори, тому потрібно пильнувати, щоб вони не запхали собі якусь таку фасолину в вухо або в носа.

В цій грі в кожного своя задача: я промальовую контури, допомагаю з клеєм, а малюк викладає зернята. Одна з таких забавок в нас вийшла особливо вдалою і ми зробили для неї сріблясту рамку з фольги.  

 

Найкраща гра з дітьми – це театр, і особливо якщо дитина отримує нагоду роздати ролі і придумати сюжет. Тоді мама або тато можуть підтримати гру і розвинути історію, неочікуваною пригодою.

Так Назарій, який часто зі мною бував в супермаркеті, один час почав запрошувати нас до себе в магазин, а ми придумали, що частинки пазлу будуть служити нам для обміну як гроші.

Подібна гра створює умови, щоб почати вивчати назви овочів і фруктів, а ще кольори.

Так вже склалось культурно, що про звірів діти чують з народження, вчаться імітувати їхні звуки, але при цьому бачать їх в основному на двохвимірних картинках. Я ще не вмію прораховувати 3D-фігури в спеціальних програмах, але мені вдалося зробити з картону шапку з головою коня. Того дня Назарій мав радість перевтілитися в свого улюбленого звіра. 

 

Син часто проводить канікули в гостях у бабусі і дідуся. Назарій особливо цікавиться механізмами, і може багато розпитувати про те, чому щось робиться саме так.

Дідусь Степан відгукнувся на цей його інтерес тим, що зробив для нього дошку, на якій можна спробувати все те, що ми зазвичай забороняємо робити, як наприклад відкривати і закривати замки, чи вмикати розетку. Таку річ змайструвати можна самотужки.

 

Якщо ви "дитя асфальту" – тоді вам пряма дорога в мейкер-спейс. Певний час син відвідував заняття в "Лєго-студії", які є в різних районах міста Києва, і там він познайомився з цим можна сказати легендарним конструктором.

Вже за рік це стало найкращим рішенням для розваги, коли мама зайнята, а сестричка спить. 

Мультфільми, хоч як сильно їх критикують більшість тих, хто вболіває за природний розвиток дітей, можуть допомогти розкрити ширше теми океану, космосу, суперсили і робототехніки.

Натомість дружбу ми пізнаємо на досвіді. Моя роль, як мами, зараз полягає у тому, щоб підтримувати 4-х річного хлопчика у його відкритості, і готовності до вчинку заради друга.

Їм не просто даються свідомі кроки в цьому віці, але він, з моєю підтримкою, таки відклав до завтра шоколад, бо його подрузі в той вечір теж не можна було його їсти. Після того вечора я змогла помітити, що в ваших стосунках з дитиною з'явилась повага.

Також на планшеті у нас є дві гри, які можуть зайняти дітей, коли немає Інтернет зв'язку - в потязі, скажімо.

Про Bubl Draw я прочитала у статті на тему креативних стартапів на дитячу тематику. Застосунок для цієї гри дозволяє малювати звуки. Діти і дорослі граються фонами і фігурами, створюючи лейтмотив дня. Це гра, в якій мій син проявив інтерес до експериментів, і наполегливість в дослідженні можливостей інструменту. Всі створені художньо-акустичні картини можна зафільмувати прямо в програмі, щоб поділитись з близькими. 

 

   Марта Харлова, фотограф

Нікіта (7 років), Соня (2,5 років)

Діти дуже люблять творити. Творять вони все, а одним з улюблених занять є малювання.

Давно стало зрозуміло, що альбоми і всілякі записники, блокноти і аркуші паперу занадто малі для них. З того часу ми почали купувати великі ватмани, чим більші, тим краще.

Часто ми просто ліпимо їх на стіни, чим створюємо ілюзію малювання по стіні, а часом,  кладемо просто на підлогу.

Останньою дитячою модифікацією стало малювання дітьми одне одного. Соня лягла на ватман і каже:

Тікіта (Нікіта) малюй мене!

Брат відразу підтримав цю ідею і обмалював по контуру сестру, а далі вони разом домалювали все, що потрібно. Очі, рот, щоки, і навіть вуса від сметани.

 

Ще одним нашим улюбленим заняттям є зйомки. Я не так давно почала фоторафувати, а першими моїми моделями були саме діти.

Знімати фільми, Соня і Нікіта люблять більш за все. Фільми в яких вони, звичайно, виступають головними героями.

Так у нас є кіно про людину-павука і свинку Пеппу, залізну людину і Лунтика, і багато їхніх неочікуваних варіацій.

 

До зйомок діти готуються – вивчають свої ролі, пару рядків слів, – це гарне тренування для пам'яті і граючись вони розвиваються.

Дивитися такі фільми – неймовірна радість і для дорослих, і для самих акторів та їх друзів.  Вони можуть передивлятися себе безліч разів – це завжди весело і гарна альтернатива мультикам.

Зібрала Ольга Ситнік, УП.Життя

powered by lun.ua