Доброволець "Марго". Як жінка стала командиром для побратимів

10987
21 липня 2016

"Іра, якщо ти зайдеш у двір без голови, то я тебе впізнаю", – з посмішкою пригадує слова своєї мами дівчина з позивним "Марго".

У дитинстві рани на її ліктях та колінах не заживали. Замість забавок з ляльками, вона із хлопцями лазила по дахах та деревах.

Зараз Ірині Гаркавенко 27 років. Вона народилася у невеликому селі Худяки, поблизу Черкас. Там росла й навчалася. Потім пішла працювати спеціалістом у паспортний сіл. Самотужки виховує доньку. Її Полінці – 8 років.

У серпні 2014-го "Марго" пішла добровольцем в батальйон "Правого сектору" та навіть певний час була старшиною роти.

Після повернення з АТО вона влаштувалася у Черкаський державний технологічний університет, у відділ у справах виявлення та запобігання корупції.

Саме не площі перед головним корпусом вишу ми і зустрічаємося.

СТАНУ ПОСЕРЕД ДОРОГИ, БУДУ КРИЧАТИ, ЩО Я – СВОЯ

Війна за Україну для неї розпочалася ще з Майдану в Черкасах.

Тоді, на початку 2015-го року, Ірина не могла сидіти перед телевізором та спокійно дивитися новини.

"Одного дня люди зібралися на Театральній площі та вимагали, щоб черкаський "Беркут" повернувся додому. До нас вийшов Іващенко (заступник начальника УМВС України в Черкаській області Володимир Іващенко – ред.) і заявив: "Черкаський беркут знаходиться в місті". Я тоді вихопила мікрофон у пана Іващенка і почала кричати: "Навіщо ви обманюєте людей", – розповідає жінка.

Вона знала, про що говорить, бо за кілька годин до цього спілкувалася зі знайомими хлопцями-беркутівцями з Черкас. Вони були у Києві. Марго теж туди збиралася, але її відмовляли.

"Хлопців виставили на позицію "проти людей". Коли я почула це, то запитала товариша: "Якщо ти будеш знати, що навпроти стою я, ти так само будеш діяти". Він відповів: "Якщо ти сюди приїдеш, то просто не говори мені", – пригадує Ірина.

У столицю на Майдан Ірина так і не поїхала, але організувала з побратимами свій у Черкасах. Фото зі сторінки "Марго" у Facebook

У столицю вона так і не поїхала, але того ж вечора після виступу Іващенка, люди розбилися на групи і перекривали дороги на столицю. Хтось вулицю Чигиринську, хтось – Смілянську, а Ірина з рештою – дамбу через Дніпро.

"Навпроти нас, упоперек дороги, розтягнулася колона людей у чорному та зі щитами. І в мене відразу промайнула думка: "Стану посеред дороги, буду кричати, що я – своя. Я ж з ними працювала, не будуть же вони мене бити". Була впевнена, що половину тих хлопців навпроти – знаю. Але коли вони підійшли занадто близько, зрозуміла, що це – чужі. Я почала тікати", – розповідає жінка про події тієї ночі.

Врятувала її автівка, яка пригальмувала поруч та відвезла її у центр.

Вже наступного ранку Ірина з побратимами повернулися під дамбу, зайняли позиції, почали будувати барикади та палити шини.

ЛИШИВСЯ ЄДИНИЙ – СТРАХ ВТРАТИ

Коли революційні події у Черкасах вщухли, Ірина Гаркавенко повернулася додому.

Разом із іншими активістами стояла у витоків міського осередку "Самооборони Майдану".

Однак, анексія Криму, початок антитерористичної операції та смерть близького друга змусили її поїхати Схід.

"Людина, з якою ми разом пройшли усі революційні події, товаришували, Євген Войцехівський, був першим 200-сотим, якого я похоронила. Він загинув 7 липня 2014 року. Після його смерті я зрозуміла, що тут мені немає чого робити", – пригадує Марго.

Після смерті друга Ірина зрозуміла, що тут їй немає чого робити. Фото зі сторінки "Марго" у Facebook

Вже у серпні жінка поїхала в АТО, продовжувати незакінчену справу свого друга.

Спочатку – як волонтер, адже жінок на війну не надто хотіли брати. Попросилася залишитися там на тиждень, щоб побачити на власні очі, як живеться бійцям і що взагалі відбувається.

"Згодом ми приїхали на базу "Правого сектора" у Великомихайлівку. Зі сльозами на очах, звідти мене відправили додому. Але за тиждень я вже знову була там і заповнювала анкету на вступ до добровольчого батальйону.

Мене зарахували бійцем у першу штурмову роту. Я навчилася збирати й розбирати автомат, кидати гранату... Через два тижні вже їхала у Піски як другий номер кулеметника разом із черкаським побратимом із Чорнобая Олександром Рябошликом", – розповідає Ірина.

Після двох тижнів навчання на базі Марго вже їхала у Піски як другий номер кулеметника. Фото зі сторінки "Марго" у Facebook

Говорить, що з того часу її на війні сприймали як бійця, а не як жінку.

"Пам’ятаю слова своєї мами, коли я поїхала на війну: "Я й не сумнівалася, коли почнуться революційні події, війна, що ти там будеш". Вона мені їх і по цей час згадує, – говорить Гаркавенко.

У мене сильний характер. Після АТО жіноча слабкість, яка іноді проявлялася, якийсь страх перед війною зникли. Лишився єдиний страх – втрати".

СТАРШІ НАЗИВАЛИ МЕНЕ ДОНЬКОЮ, МЕНШІ – МАМОЮ

На базі "Правого сектору" панував порядок: за пияцтво кидали до ями, за мародерство – били палицями.

Кожного ранку о 7-мій підйом, а о 8-мій – шикування.

Командири доповідали про склад роти. Дисципліна була сильною.

Коли Ірина після першого виїзду на передову повернулася на базу, то побачила, що рота лишилася без командира. Їхній очільник поїхав на ротацію.

"Молоді хлопці, хто що хоче, те й творить. Неправильно це було, тим паче, що вони мали зброю. Я почала кричати на них, коли ті робили щось не так. Намагалася навести лад.

Згодом мене викликали в штаб і запропонували стати старшиною першої штурмової роти п’ятого окремого добровольчого батальйону", – розповідає Марго.

Тоді рота налічувала 76 бійців. Це чоловіки від 18 до 60 років.

"Старші називали мене донькою, менші – мамою. Хлопцям було комфортно, я за них горою стояла", – пригадує черкащанка.

Старші називали її донькою, менші – мамою. Фото зі сторінки "Марго" у Facebook

Одного разу, ще до призначення старшиною, Ірина заступилася за своїх побратимів, які тільки-но повернулися із передової, перед командиром батальйону та начальником штабу.

"Командування хотіло бійців на КПП і блокпост. У нас тоді хлопці тільки приїхали з передової, з Пісок. Натомість резервна, яка налічувала більшу кількість осіб, була не надто затребуваною. Я виходжу звітувати, а вони кажуть:

– Марго, нам потрібні бійці на КПП і блокпост.

– Дозвольте звернутися, – обурилася я.

– Дозволяю.

– Я своїх бійців не дам.

– Не зрозумів.

– У мене бійці тільки повернулися із передової. І вони й так задіяні скрізь. Є резервна рота. Скільки молодих-зелених… Нехай вони йдуть".

Тоді виникла дискусія: Як вона, проста жінка-боєць, наважилася таке заявити комбату.

"Нашу роту не чіпали. Хлопці тоді добре відреагували на мій вчинок. Кажуть: "Марго, так тримати". Після цього мене прийняли як рідну", – додає черкащанка.

МАМО, КОЛИ ВИ ПОВБИВАЄТЕ УСІХ ВОРОГІВ І ПРИЇДЕТЕ ДОДОМУ?

У січні 2015-го року Марго повернулась додому. Тут на неї чекала донька та мама. Вони весь цей час підтримували молоду жінку.

"Я додому приїжджала і коли була в АТО. Могла два місяці побути там (на сході – ред.), а потім на тиждень приїхати додому. Однак, довго на мирній території не лишалася. Там хлопці чекали і була постійно робота", – пригадує Ірина Гаркавенко.

На рішення мами піти на війну донька відреагувала по-дорослому. Не було сліз та істерик.

"Замість мультиків під час Революції Гідності у Поліни був випуск новин. Коли я поїхала на фронт, то вона сильно трималася і мені від цього було легко.

Коли розмовляли по телефону, то вона казала: "Мамо, коли ви повбиваєте усіх ворогів і приїдете додому", – з посмішкою цитує жінка.

Коли Ірина розмовляла з донькою по телефону, то та казала: "Мамо, коли ви повбиваєте усіх ворогів і приїдете додому". Фото зі сторінки "Марго" у Facebook

Після повернення у Марго був стрес. Вона сварилася з хлопцями, яких зустрічала у закладах відпочинку, обурювалася молоді, яка не поступалася місцем у транспорті старшим та лаялася, коли хтось викидав сміття на вулиці.

"Доходило до дискусій, які ледь не переростали у бійки. Мене заспокоювали. Але ж образливо, коли хтось воює, захищає Україну, а інші – відпочивають, розважаються.

Найбільше вражає, коли за Україну гинуть люди інших національностей. У мене на руках помер друг Тарас із Білорусії, з яким я була в Пісках. Це такий віруючий хлопець, пастор... І коли я приїжджаю в Черкаси і бачу, як бидлота п’є пиво і розкидає сміття, то скаженію", – каже Ірина.

Після АТО Марго знялася для проекту "Якби не війна". Вона позувала на камеру в розкішній сукні зі зброєю.

Говорить, що цим проектом хотіла показати, що ніжність може бути сильною

Після АТО Марго знялася для проекту "Якби не війна". Вона позувала на камеру в розкішній сукні зі зброєю

"Якщо я гарна, це не означає, що я не вмію стріляти чи воювати. Я розумію чому чоловіки вважають, що жінка не має бути на війні, адже ми нібито слабка стать… Та попри це не погано справляємося. А взагалі на війні багато жінок: і снайпери, і розвідниці, і медики", – зазначає Гаркавенко.

Для жінок мають бути відкритими усі військові професії, які нині доступні чоловікам, вважає Марго, адже дуже часто із жінок виходять кращі снайпери та розвідниці.

"Особисто я бачила в АТО професіоналів із кабінетів, які зарекомендували себе не надто добре. І були 18-річні хлопці, такі як "Апостол". Коли він виходив на позицію "Небо", то спати можна було спокійно", – згадує вона.

Зараз жінка в тилу, але готова повернутися на війну разом зі своїми друзями-побратимами, якщо у країні введуть військовий стан.

Світлана Спасібіна, спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua