Як Лена Розвадовська воює за дітей. Історія третя: Альонка з ДЦП на лінії фронту

Лена Розвадовська живе у Слов’янську уже трохи більше двох років. Їздить по прифронту і спілкується з дітьми. Вона називає себе волонтером, бо треба ж якось себе називати.

Наприкінці 2014-го року Лена ще жила в Києві і працювала прес-секретарем Уповноваженого Президента України з прав дитини.

[L]На початку 2015-го покинула роботу, спакувала речі, несезонний одяг і книжки занесла до родичів, решту – продала, і переїхала до Слов’янська. Тоді здавалося ненадовго, на якийсь місяць-два – до кінця війни.

– Розумієш, – пояснює Лена, чому треба було вчинити саме так, – ми через 10 років матимемо покоління українців, яке виросло на війні і яке ніхто не розумітиме.

Вона хоче розуміти, і в неї тут уже багато дітей. І в Авдіївці, і в Золотому, і в Зайцевому, і в Красногорівці. І ще там, де я з нею не була.

– Я побачила, як щось повзе по городу, – розповідала мені Лена, як знайшла маленьку дівчинку з ДЦП, що живе на Старій Авдіївці.

І не просто на "Старухє", а на "Ямі" – небезпечному районі небезпечного міста.

Альонка тоді "допомагала" бабусі на городі – вона любить допомагати, але її рідко беруть на город – стріляють. Тож коли не стріляють – для Альонки це подвійний джек-пот.

Автор ілюстрації Dan Archer

Коли Лена познайомила мене з Альоною, був липень 2016-го.

Тоді її життя виглядало так: вони живуть великою родиною – бабуся Наташа, дідусь, мама Оксана, Толік, брат Альони і дядя Саша, двоюрідний брат мами.

– Я, як картоплю копала, то дід з мене сміявся. Зранку вийшла копати – тихо-тихо. Тут раптом чую – автоматні черги. Я залягла, а дідусь каже: дивлюсь на тебе, а ти лежиш і траву рвеш. Ну а що було робити? Як я вже все одно лежу, то хоч щось зроблю, – розповідає бабуся Наташа.

Щоб Альонка могла гратися надворі, їй побудували укріплену пісочницю – у шинах, які загороджують Альончин куточок з піском, застрягають кулі.

Наташа розповідає, як вони з Толіком, старшим братом Альони, пустять над пісочницею виноградну лозу, щоб улітку була тінь.

А ще зроблять з пластикових пляшок метеликів і бджілок і повісять на виноград. Вони в інтернеті знайшли, як зробити поробки з пляшок, і тепер планують прикрасити – щоб було красиво.

У липні минулого року Альонка лежала у гіпсі – Лена зібрала гроші на операцію, Альонці прооперували одну ногу.

– Перший тиждень вона кричала "Я хочу встати" і весь час просилася "Бабулічка, пішли на город".

Ми з нею пісні співаємо і "По Дону гуляет козак молодой" і "Ой на горі два дубки", – розповідає Наташа.

– І "Ой мороз мороз", – каже дід. – Бо це моя улюблена!

Мені здалося, що Наташа – педагог, але вона тільки розсміялася – каже, була машиністом крану, працювала в ливарному цеху в Донецьку.

Вона вчить з Альоною вірші та пісні. З Толіком дивиться "Підводний світ Кусто". Робить поробки.

– Інтернет – хороша штука, все можна знайти, – каже Наташа.

Коли є світло, то є й інтернет. До позавчора два дні не було світла і чотири води – результати обстрілів. Зараз стріляє тільки кулемет.

Автор ілюстрації Dan Archer

Чому ви не поїдете звідси, питаю я.

– Я звикла, що я тут виростила – той же огірок, помідор, картоплю, капусту… Я не любитель просити. Я люблю, коли все своє, – так пояснює вона.

Так перебування під кулями пояснює багато хто – якщо не огірком і помідором, то власним будинком і народною мудрістю – стінами, які помагають, і домом, який фортеця.

Оксана – мати Альони, теж так вважає. Вони вже їздили. І повернулися. Кажуть, було зовсім важко. А тут – дім. І сестра Оксани теж живе неподалік. Теж виїжджала, й теж повернулася.

У Толіка в класі вчиться 6 дітей. До війни, він говорить, було і дітей більше, і взагалі краще – пускали самого і на вулицю, і в гості до брата.

– А в нас кульок додалося, – Наташа показує табуретку, на яку тут викладають кулі. – Це тільки те, що у двір прилетіло. Калібр різний-різний. Ось ця нам залетіла прямо у вікно. А ось ця так вдарилася об залізо, що її аж сплюснуло…

– Бабуля, дай мені порахувати, – гукає Альонка.

Вона лежить під пологом, як справжня принцеса. Рухатися не може – гіпс на дві ноги й аж до пояса.

Кулі Альонці рахувати не дають. Вона рахує олівці й цукерки. Й обіцяє Лені, що буде танцювати.

Коли ми йдемо звідти, Лена страшенно засмучена. Що втягнула родину в цю історію з операцією. І що, може, не треба було…

Постійно працює стрілкова, а Лена каже: "Вона ж тепер зовсім безпомічна. Раніше вона хоча б могла відповзти…"

Автор ілюстрації Dan Archer

…Травень, 2017 року. Альоні лишається друга операція.

– Я тоді думала, що назбираю грошей на операцію, і це вже все. А з цього тільки почалося. Бо потім післяопераційний період, реабілітація, новий інвалідний возик – бо Альонка не могла ніде спати!

Потім я купила їй крісло-туалет в Авдіївський реабілітаційний центр, бо її інакше могли виключити. Так воно там і лишилося. Не буду забирати. Воно ж потрібне іншим дітям…

Зараз Лена каже, що за Альонку вже спокійна. І не тільки тому, що гроші на останню операцію повністю зібрано, а тому що родина – мама, Толік, Альонка і дядя Саша, більше не живуть в Авдіївці.

Вони уже в Лимані. І зараз Лена купує їм дім. Ну як купує – знайшла дім, знайшла спонсорів…

Поруч з новим домом ліс, футбольне поле, бібліотека. І головне – в Лимані не стріляють.

– Мені подобається, що вони переїхали. Якби вони хотіли сидіти в Авдіївці на безкоштовній гуманітарці, то вони б так там і сиділи. І цьому є маса прикладів, – говорить Лена.

Приклади ми знаємо. І в Авдіївці такі є. "Ленчик, в мене памперси скінчилися", "Ленчик, приїжджай – нам треба дитяче харчування", "Лена, привези мені чоботи, 37-й розмір…", – волонтери отримують багато дзвінків від людей, які вважають, що світ їм винен за те, що вони "сидять під кулями".

Але це окрема історія, й ця історія точно не про Альончину родину.

…Вони трималися за дім до останнього, але в лютому 2017-го, коли були страшні обстріли Авдіївки, перебили трубу міського водогону, дім сильно підтопило – вода стояла на півметра.

– Я встала серед ночі, у пічку підкинути, – згадує бабуся, – а тут скрізь вода, і ми почали вичерпувати…

Тоді Лена їх вивезла. Спочатку до родичів у Димитрів, а потім сюди, в Лиман. Це безпечні міста на Донбасі. Там нема війни.

Лена каже, що заплатила лише за машину, а їхня родичка знайшла їм у Лимані хату, де вони платять лише за комунальні послуги.

– А я бачу по лицях, що вони ожили – малий просто літає, в Оксани лице посвітлішало, Альонка краще реагує на все… Потім Толіка влаштували в школу, Альонку – в реабілітаційний центр, – розповідає Лена вже лиманську частину родинної історії.

Автор ілюстрації Dan Archer

Потім почали думати, щоб лишитися, купити хату…

Знайшли будиночок на тій самій вулиці, де вони живуть, за 3,5 тисяч доларів. Гроші на цю покупку дала Асоціація милосердя "Еммануїл".

– Я не хотіла з людей збирати їм на дім. Мене зупиняло дві обставини.

По-перше, дуже велика сума і це буде довго.

По-друге, все-таки і Оксана, і Саша можуть працювати. То чому інші люди мають їм купувати дім? Все-таки це не лікування, – пояснює свою позицію Лена.

І ще каже: що все її волонтерство – це коли одні її друзі помагають її іншим друзям.

А вона що? Вона ж нічого. Просто вона дружить з "Еммануїлом", а в "Еммануїла" є програма по житлу…

Гроші на операцію Альоні Лена збирала через Facebook – от Андрій Цаплієнко, згадує Лена, почув її прохання, й перекинув гроші на картку, а ще Сергій Каразій та інші друзі-журналісти.

Командир Володимир Регеша (позивний Санта) зробив репост, закликавши допомогти, і тоді перекази посипалися один за одним.

– Особливо порадував один коментар до грошового переказу "Від саперів міста Авдіївки", – сміється Лена.

З США люди переказали долари, відгукнулись друзі з якими вона сто років не спілкувалась, двоюрідний брат, військові, подруги слали кошти, хоча в багатьох, каже Лена, у самих не найкраща фінансова ситуація.

– Я тряслась за кожну копійку. 50 грн від незнайомої людини, яка повірила тільки в мій пост на Facebook, це надзвичайна відповідальність.

Часто журналісти чи друзі моїх друзів й подруги моїх подруг просто шлють мені кошти з коментарем "це тобі на дітей", – розповідає Лена.

…Оксані подобається новий будинок. Вони поки живуть в цій, зйомній хаті, але город засадили там – на новому обійсті, на Партизанській, 66.

Оксана вже посадила моркву, картоплю, буряк, кукурудзу, редиску, огірки… Насіння привезла Лена – програма фонду "Папа для України", з яким Лена тепер співпрацює по одній з програм – але це теж окрема історія. Про Лену є багато історій.

Автор ілюстрації Dan Archer

Поки я говорю з Сашею та Оксаною, Лена малює з Альонкою коло.

– Коло, – каже Альонка.

З Авдіївки з минулого літа в мене є гарне фото Саші з Оксаною – вони тримають кроликів. Я питаю, чи будуть вони заводити кроликів тут, в Лимані.

– Кролики, – згадує Альонка.

Оксана вишиває і хоче вишити Лені квіти.

– Ви мені вже дарували, – сміється Лена. – Скоро виставку зможу зробити…

Лена дбайливо зберігає Оксанині малюнки і вірші – тут, в Лимані, Оксана почала малювати.

– До вас є побажання, – каже Саша, звертаючись до Лени. – Коли ми влаштуємося в новому домі, знайдіть один вихідний день, щоб ми могли нормально поспілкуватися, без поспіху…

– В ліс сходити, – запрошує Оксана.

– Коло. Намалювала, – знову каже Альонка.

У Лимані в родини суттєва проблема: Оксана не може оформити ні соціальні виплати на себе й Альону, ні переселенські – поки вони не купили будинок, то теж вважаються переселенцями (станом на сьогодні вже все оформлено, але в травні, здавалося, ситуація зайшла в глухий кут – Л.Г.).

– Два місяці передають їх документи на соціальні виплати з Авдіївки в Лиман! Фактично в межах одної області. А це дуже бідна родина, яка не може прожити без цих виплат, бо в них немає запасу. Я вже замучилася гроші висилати! – обурювалася Лена.

Ну навіть якщо така довга процедура, каже вона, то невже не можна її прискорити, якщо сім’я приїхала з лінії фронту з дитиною-інвалідом?!

Оксані допомагають продуктами у школі, де вчиться Толік. Батьківський комітет зібрав їм консервацію. Бабуся з Авдіївки привезла борошна.

– Ось така проблема! – голосно каже Лена, коли ми обговорюємо з Оксаною ситуацію по соцвиплатах.

Автор ілюстрації Dan Archer

– Проблема в мене, – луною відповідає Альона.

– Яка проблема?! – здивовано реагуємо ми на таку несподівану участь Альонки в діалозі про соціалку.

Але Альонку непокоїть інше:

– Проблема. Лікарів боюся.

Це справді проблема. Оксана каже, що їх у харківській лікарні, де роблять операцію, суворо попередили: якщо дитина кричатиме при огляді, то операцію їм не зроблять.

– Людина боїться, що їй зроблять укол, – каже Альона.

– Але ж треба робити операцію, – кажу я дуже серйозно. – Будемо робити другу ніжку? Що ти вибираєш?

– Олівці, – суворо каже Альонка і малює ще одне коло.

Лена поїде з ними. Тільки спочатку будинок, потім соціальні виплати, потім до Харкова.

Прийшов зі школи Толік.

– Я люблю Толіка, – сповіщає Альонка.

Толік розповідає, що сьогодні в нього була географія, малювання, історія, класна година, а ще йому треба в бібліотеку.

В лиманській школі у його класі 27 дітей, а в Авдіївці було 6. Там, де стріляють, маленькі класи і вчителі дозволяють на уроці поспати після нічного обстрілу. Тут такого нема.

Альона теж вчиться у школі. До неї приходять вчителі у реабілітаційний центр. Вона на індивідуальному навчанні.

А ще Оксана хоче, щоб Альонка ходила до музичної школи – це потім. Спочатку будинок, потім операція, а потім – музична школа.

Оксана показує нову хату. Город. Літню кухню.

– Там літня кухня велика, – розповідатимуть потім про ту літню кухню бабуся і дідусь, що лишилися в Авдіївці. – Ми би її полагодили і, може, б теж зажили б там, з ними…

Поки старі люди лишаються в Авдіївці: по-перше, город, по-друге – стережуть будинок. Щоб не розтягли. На українській війні більшість старих людей відправляє молодь подалі від війни і стереже будинки. Від мародерів.

Автор ілюстрації Dan Archer

Оксана каже, що їй у Лимані добре, але вона сумує за домом. За тим, що в Авдіївці. Бо там мама, тато, кролики і роки її життя.

– Треба старим на бензин знайти, хай до дітей з’їздять, – прикидає собі Лена: все-таки 120 км туди і назад, а пенсія у старих тисячі півтори, не наїздишся… Значить, треба знайти на бензин.

Ми прощаємося, і Оксана йде з Толіком у бібліотеку – записуватися.

Лена каже: це ресурсна родина, такій приємно помагати.

Мені видається "ресурсна" невиправданим, але Лена не погоджується: тут займаються з дітьми і саджають город.

– Той, хто саджає город, той уже чогось хоче, – формулює Лена.

І ще вона каже, що тепер нарешті спокійна.

– Я вічно кудись бігла, щось шукала: ще одна операція, треба 5 тисяч, поїздка до Харкова – ще 2 тисячі, хату купити… А тут про хату вже домовлено, на операцію гроші зібрано… Мені спокійно. Меблі собі якось самі надбають… Я вже все, – видихає вона.

– А де межа потрібної допомоги? – питаю.

– Базові потреби. Не можна розбещувати. Дах над головою – це базова потреба. Ліки, операція – це святе. Їжа, психолог. А решта – не можна. Є багато сімей з дітьми-інвалідами, усім не допоможеш... Треба, щоб люди навчилися дбати про себе самі, – вона говорить це жорстко, ніби інша Лена, а насправді та сама.

[L]…Оксана збирається варити варення з зелених шишок. Тут в Лимані таке варять. І обіцяла й на Лену наварити.

– Зараз починається наступний етап, – каже Лена. – "Приїжджайте в гості", "Приїжджайте попити чайку" – для мене це набагато важче, ніж зібрати гроші на будинок… Бо я, насправді, інтроверт і соціопат… – каже Лена і я їй вірю.

Не в те, що вона соціопат – це наговорює, а в те, що це їй важко.

На прощання Оксана і Толік подарували Лені великий букет бузку. Лена дуже щиро дякувала. А потім, коли ми від’їхали від Лимана, зупинилася і сказала: вибач, висаджу бузок, бо не доїду.

В неї страшна алергія на квіти.

Але треба брати. У людей, які хочуть віддячити, неодмінно треба.

Леся Ганжа, журналістка, редакторка "Доступу до правди", спеціально для УП.Життя

Dan Archer, ілюстрації

Проект здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади.