Спокій лікарів притуплює пильність: історія моєї боротьби за життя

"Боже, яка безглузда смерть. У тебе стільки грошей вклали!", – сказала моя сестра, коли я якось перебігала дорогу на червоний.

А й правда, безглузда, враховуючи те, що я – найдорожча в сім’ї інвестиція.

Мільйони гривень – саме стільки в грошовому еквіваленті колись коштувало моє життя. Позаду у мене – смертельний діагноз, рецидив, брак грошей, місцями втрата віри, але разом тим чітке переконання – усе було не дарма.

Адже у мить найбільшого відчаю мені вдалося знайти справжню себе, ту, якої б не було без діагнозу і така Я собі подобаюсь набагато більше.

Ірина Заславець

***

Мені – 30. Я донька, сестра, подруга, громадський активіст і кореспондент програми новин "Вікна" на телеканалі СТБ.

Займаюся соціальною журналістикою, переважно медициною, добиваюся, аби держава турбувалася про хворих на рак, тих, кому потрібна трансплантація органів і клітин. Борюся за те, аби в Україні нарешті запрацювала система трансплантації.

Я маю роботу мрії, але це не мрія мого дитинства. Тоді я мріяла бути пасічником.

Просто дев’ять років тому мені сказали: "Іра, в тебе – рак". Це неабияк тверезить! Особливо коли тобі 20-ть.

МЕНІ 20

У мене в грудях на той час уже був "ананас" з лімфовузлів, на шиї, під руками.

Кілька місяців мащу їх йодом – так мені радять в поліклініці.

Аж доки лімфовузли не починають тиснути на легені і серце.

Відчуваю: в мені живе "чужий", діагноз звучить як лімфома Ходжкіна або лімфогранулематоз.

"Ооо, в мене кіт від такого помер", – каже мені якось гінеколог, до якої я приходжу, уже знаючи про хворобу.

Це згодом я зрозумію, що на таке не варто ображатися, оточення просто не знає, як правильно себе вести, як реагувати.

Слова підтримки часто бувають недоречними і заганяють у ще більшу депресію, хтось намагається ігнорувати і це виглядає безглуздо, хтось взагалі зникає з життя, що неабияк ранить, суспільству просто бракує інформації і прийняття…

Та це усвідомлення прийде згодом, а тоді – сльози і відчай.

Найстрашніше в ту мить: зазирнути у очі батькам, зізнатися, що страшно, що дуже боїшся вмирати…

Відкидати такий варіант безглуздо.

Смерть до людини з раком наближається на непристойно коротку відстань, безцеремонно порушуючи всі межі особистого простору.

Страшно сказати друзям про те, що не поїдеш на море, змиритися з облисінням…

"У тебе потім така шевелюра відросте, ще й кучері будуть", – втішає медсестра, але така перспектива не радує:

"Не треба мені кучерів, мені потрібне моє рівненьке волосся, мені воно потрібне, розумієте?! Воно ховає мої вуха".

Вуха, Боже, інколи ми так зациклюємося на абсолютно неважливих дрібницях: замість того, щоб думати, до якого лікаря б іще звернутися, де перевірити діагноз і протокол лікування, я думаю про те, як буду виглядати.

Бути в ситуації замість того, щоб відсторонитися і поглянути на неї згори, увімкнути критичне мислення – це помилка, яку свого часу робить кожен, хто зіштовхується з раком.

Як же мені хочеться, аби на цьому місці зараз з’явився напис "error" і цей жахливий звук "Помилка!".

Це я знаю зараз, а тоді ні.

Лікар в Інституті раку обіцяв, що вилікує, брав за руку і показував напрям, хибний напрям, але я йшла ним, ні про що не підозрюючи.

Чотири курси хіміотерапії, ще два місяці опромінення.

ПІСЛЯ ХІМІОТЕРАПІЇ

Почуваюся добре, мені щастить, волосся не випадає, так буває в одиниць.

Я активна: подорожую, зустрічаюся з друзями, навіть на дискотеки ходжу, ніщо не видає вбивцю в мені.

Спокій лікарів притуплює мою пильність, навіть коли після шаленого емоційного потрясіння на шиї знову вилазить вузлик, а потім ще один, під рукою.

Кілька місяців ми живемо вдвох, "чужий" повернувся, хоча я про це не підозрюю.

Коли його присутність в мені діагностують на наступному огляді, лікар розводить руками: "Одужати вдається 9 із 10, на жаль, ти, Іра, стала 10-ю".

Потім з’ясується, що треба було більше "хімій" – хоча б дві, а опромінювати потрібно було на іншому апараті – бо той, яким опромінювали мене, для лімфом протипоказаний – але лікарка своєї провини не визнає і як мантру повторюватиме цифри зі статистики.

Лише тоді до мене дійде: лікар – не сапер.

Це сапер, коли помиляється, гине сам, а тут всього лиш помирає пацієнт, поповнюючи своїм ім’ям чиєсь персональне кладовище.

Тоді, 2012-го, повірити тому, хто вже раз обманув, я не змогла.

Швидко зібравши гроші на обстеження, поїхала до Німеччини.

Обійтися "хіміями" вже не вийшло б, переліковувати важче, аніж лікувати одразу.

Мій ворог адаптувався і став ще сильнішим, шансом на порятунок могла стати лише трансплантація кісткового мозку. Це 100 тисяч євро. ШОК!

У цей час мене ще й звільняють з роботи зі словами: "Одужаєш, повертайся".

У закордонній клініці

Тато починає шукати гроші і розпродувати майно, друзі оголошують збір, підключаються колеги.

Знайти сто тисяч тоді здається головною метою, вони мають стати моїм зеленим квитком, індульгенцією від раку.

Так думають усі, хто грошей не має, думають, що вони все вирішують, але ми помиляємося.

Навіть маючи повну суму, лікарі ставляють мене перед фактом – мої шанси: 20%, ракові клітини надагресивні, важкі вбивчі "хімії" вже не зарадять, а лише заберуть і без того мізерні сили організму, ремісії, в якій можна робити ТКМ, немає і не буде.

Лишається ризикувати, а значить – треба бути сильною, бо поряд мама, яка сама ледь тримається.

Вночі я прокидаюся і хапаю її руку, слухаю, чи є пульс, боюся, щоб вже її серце не спинилося.

І цей страх – втратити близьку людину, відчути, як бути на місці рідних всі дні мого діагнозу, гадаю, і втримав тоді мене на світі.

Важливо усвідомити в кризовій ситуації протистояння зі смертю, що насправді права померти ти просто не маєш, що ця горошинка під рукою тебе не вб’є, хоча ти вже за себе давно не боїшся, що готовий боротися, доки будуть сили, бо є заради кого жити.

Моя трансплантація була 25 травня 2011 року.

За місяць мене відпустили зі стаціонару, а після двох місяців опромінення – додому.

Через три роки мій лікар попрощався: "Забудьте про рак і просто живіть. Сподіваюся, ми більше не побачимося".

Відтоді я його дійсно не бачила. А от щодо раку – про нього я свідомо не забуваю. Він мені дав більше, аніж забрав:

• Розуміння, що немає безвихідних ситуацій!

І навіть коли здається, що все втрачено, це неправда!

"Найтемніше на світанку", – сказали мені якось і я повністю згодна. Після найтемнішої ночі приходить ранок.

• Кажуть, випробування даються лише сильним людям, відтак я знаю – я така і мені це відчуття подобається.

• Моя родина стала міцнішою!

Ми так сильно любимо і цінуємо один одного!

Якби не рак, то, мабуть, ми й не казали б один одному так часто, наскільки багато один для одного значимо!

І після світлини, де тато зістригає моє волосся, я беру до рук іншу – щасливу теперішню.

• З мого життя пішли ті, кому в ньому було не місце!

Найперше – хлопець, за якого я збиралася заміж.

Після 5 років зустрічань він не зміг впоратися з моєю хворобою, він був заслабким. І це добре! Бо з ним я була би нещасливою!

Тож якщо люди відсіюються, зникають із вашого життя – сміливо відпускайте! Вони вам не потрібні.

Хтось не знає, як себе поводити з вами, хтось просто відвертається… сприймайте випробування як фільтр, цінуйте його і тих, хто з’являється поряд!

• Моїй родині свого часу допомагали так багато людей, що мій тато зараз не проходить повз жодне прохання.

Перерахувати хоч 100 гривень – для нього це обов’язок.

Попросити про допомогу, аби самим стати добрішими – це ще один урок.

• Ще один плюс: позитивне мислення. Як тільки ми починаємо шукати хороше навіть в поганому – життя одразу стає кращим.

От, наприклад, дівчинка Люсі, з якою я лежала в палаті, порадила уявляти, що ракові пухлинки в мені – то квіти жасмину.

І от я уже уявляла, що не онкоклітини множаться у мене в грудях, а біленькі пахучі квіточки розпускаються. Приємніше, правда?

І застосовувати цей "прийом" можна не лише з онкоклітинами.

• Із приємного – тепер я знаю, що у мене дуже красива форма черепа :)

Шкода, що тоді на телефоні у мене не було передньої камери і я майже не фотографувалася.

Тому нині моя порада онкоодужуючим дівчатам – фотографуйтеся, ви красиві незалежно від наявності волосся, вій на обличчі, чи брів!

Ви красиві, бо сильні і сила ця часто проявляється у слабкості! Колись ці світлини лише потішать!

Хтось може сказати, що у боротьбі за життя веселощам не місце.

Але я ні про що не шкодую, бо навіть найстрашнішому ворогові є за що дякувати, навіть якщо це – рак.

Боротьба з ним загартовує, вчить вірити в себе, свої сили і головне – цінувати життя і людей, яких воно дає.

І зараз мені так хочеться, аби кожен із 160 тисяч українців, які чують впродовж року слова "у вас рак", не опускали рук, не зневірювалися, а озброївшись моїм досвідом і досвідом таких як я, оголосили діагнозу бій.

Просто зробіть це перш за все тому, що життя після раку варте того, аби за нього боротися.

І незалежно від наявності діагнозу – дотримуйтеся правил дорожнього руху.

Я після жарту сестри дорогу переходжу лише на зелений :)

Іра Заславець, 30 років, понад 7 років в ремісії

Можливо, вас зацікавить:

• Вчені пояснюють, що таке рак і як він використовує наш організм на свою користь

• Не турбує – не означає "відсутній": що треба знати про рак молочної залози

Ми не хочемо втрачати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на нашій сторінці у Facebook.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я.