Чому ми настільки одержимі Другою світовою війною? Роздумує історик та дослідник

19744
8 травня 2019

У День пам’яті та примирення жертв Другої світової війни ми хочемо поділитися з вами TED-лекцією історика, що вивчає Другу світову війну та її наслідки, Кіта Лоуе (Keith Lowe).

Він розмірковує про те, чому ми так часто згадуємо Другу світову, знімаємо про неї фільми та пишемо книжки, і в чому тут найбільша біда.

***

"Навіть я маю визнати, що вибрав досить людне поле для вивчення (Другу світову - ред.). Нещодавно я ходив до своєї місцевої книгарні, і ось що побачив: тисячі книг про Другу світову публікують щороку.

Ми на Заході і все більше людей в інших частинах світу трохи одержимі Другою світовою. У нас є цілі телестанції, які працюють над цією темою.

Ми пишемо про це книжки, новели, створюємо фільми. В університетах є курси, присвячені Другій світовій. Цілі музеї збудовані, щоб зберігати колекції з Другої світової.

Навіть наші політики "втягуються" у цей процес. Щоразу, коли настає важливі роковини війни, вони збираються і виголошують промови.

Наприклад, на 70-у річницю Висадки військ у Нормандії у 2014 році, 17 голів держав виділили час у своїх графіках, щоб приїхати і вшанувати ті події.

Тут були Барак Обама, Ангела Меркель, прем’єр-міністр Великої Британії і сама королева Єлизавета ІІ, яка уже в літньому віці і давно відійшла від публічних справ. Яка ще міжнародна подія збере усіх цих людей?

Навіть міжнародним самітам не так просто зібрати стільки світових лідерів в одному місті і в один час.

Чому? Чому світові лідери та усі ми так одержимі Другою світовою війною?

Є щось, що мене турбує. Вражає, що багато риторики, яка звучить повсюди про Другу світову, особливо від політиків, журналістів та дипломатів тощо, не стосується Другої світової війни взагалі. Ця риторика про щось інше.

Здається, це щось на кшталт способу сприяння національній гордості, чи просто намагання зробити так, щоб люди добре почувалися щодо самих себе.

Мені здається, що Друга світова війна обернулася трохи у мультик, де всі знають, хто погані хлопці і хто хороші.

Залишається дуже мало місця для складної сірої зони між ними.

Дозвольте розповісти історію про мою країну, Британію. У Британії ми любимо думати, що є реальними героями Другої світової війни.

Ми розповідаємо історії, як стояли проти нацистів, як пережили бомбардування країни, як зберігали спокій і зрештою відбилися, відвоювали Європу та звільнили її.

Ми досі говоримо про Другу світову "Our Finest Hour" ("Наш найкращий час") як про "золотий вік" у нашій історії.

Наприклад, влітку 2012 року ми відкривали новий воєнний меморіал посеред центру Лондона, меморіал Бомбардувального командування Повітряних сил Великої Британії. Чоловікам, які літали над Німеччиною, скидали бомби.

Це велика споруда.

 Royal Air Force Bomber Command Memorial

У Лондоні багато меморіалів війні. Цей пам’ятник присвячений 55 тисячам льотчиків, які втратили життя у Другій світовій.

Коли меморіал відкрили, я пішов до нього. Ти заходиш крізь великі колони, на стіні можеш побачити вибиту в камені цитату Вінстона Черчилля про те, наскільки ми завдячуємо цим загиблим.

Частини меморіалу збудовані з реального літака, якого збили під час Другої світової. Це дійсно надихає.

Я оглядав монумент, відчуваючи сплеск гордості: за чоловіків, які віддали життя за те, що мені дороге, за свою країну, за британський спосіб життя, який створив таких героїв. Але маленький голос у голові не зникав.

Я знав, що ці 55 тисяч льотчиків померли під час Другої світової, але й знав, що 500 тисяч німців померли через бомби, які ці чоловіки скинули.

Багато з цих німців були нацистами. Я посмію сказати, що багато з них заслужили на смерть.

Але переважна більшість цих людей були звичайними людьми, жінками та дітьми, як ви і я. Чи ці люди згадані у цьому меморіалі? Звісно, ні.

Під час Другої світової німці були нашими ворогами. Ви не можете згадувати німців на британському національному монументі.

Але не згадувати їх, прикидатися, що цього нібито не було, чи ще гірше, що це не важливо…  через це я почуваюсь трохи дискомфортно.

OК, німці - складна проблема. Відставимо їх убік на хвилину і подумаймо про інші національності.

Бо якщо є одна річ, яку британці завжди забувають про бомбардувальну війну, то це те, що ми бомбардували не лише Німеччину. Більше третини британських та американських бомб скинуті на Європу впродовж війни не на територію Німеччини, а на інші країни, які ми повинні були звільняти.

Як наслідок, 50 тисяч французьких цивільних вбили нашими бомбами. 10 тисяч цивільних Нідерландів теж. Чи цих людей згадали у меморіалі? Звісно, ні.

Поки я думав про це, мене нарешті осяяло: меморіали на кшталт цього не створені, щоб розповісти повну історію.

Вони створені, щоб розказати ті частини історії, які дозволяють британцям добре почуватися щодо самих себе.

Це було літо 2012 року, коли Олімпійські ігри проходили у Лондоні. Коли весь світ приїхав у британську столицю, посил, який вони бачили: ми пам’ятатимемо наших загиблих у війні, але не ваших.

Так роблять не лише британці, але й інші нації. Американці люблять називати своїх воєнних ветеранів "найвеличнішою генерацією, яку суспільство коли-небудь створило". Ніби у них є якась монополія на героїзм.

Вони підтримують її тисячею голлівудських фільмів, повних мужніми американськими героями, що борються зі злом в ім’я добра та свободи.

У Китаї - те саме. Лише у 2013 році китайські телекомпанії виробили більше 200 теледраматизацій про Другу світову. Кожна з них розповідає майже ідентичну історію.

Тільки злими монстрами у них були не німці, а японці. Те саме можу сказати про французів, норвежців чи греків.

Всі ми так робимо. Нам подобається думати, що ми герої, що ми жертви. Але не подобається думати про "сірі зони".

І це для мене найбільш дискомфотно. Ці "сірі зони" роблять історію цікавою. Уся велика історія - про "сірі зони".

Але, здається, багато людей не хочуть складних історій. Не хочуть складних та дискомфортних емоцій.

У багатьох людей взагалі немає часу на історію. Вони хочуть міфів.

Ви можете запитати себе: а це має якесь значення? Це ж усе минуло.

Але не все у минулому. Є темний бік усіх історій та міфів, які можуть шкодити.

Коли колишня Югославія роздерла себе на частини у 90-х, вона зробила те з піснями Другої світової на вустах, з жорстокістю Другої світової у серцях.

Коли у 2014 році почалася війна в Україні, українці та росіяни почали звинувачувати один один у тому, що ті або ті діють як нацисти.

А потім Гіларі Клінтон почала порівнювати Володимира Путіна з Гітлером.

Такі порівняння не сприяють раціональній дискусії. Якщо ви сваритеся з кимось, останнє, що ви можете зробити для втихомирення суперечки, це звинуватити когось у нацизмі.

Якщо не вірите, наступного разу під час сварки з чоловіком чи дружиною обізвіть так партнера і подивіться на реакцію.

Візьмімо економічну кризу 2008 року. В Південній Європі страждають через економію. Багато в чому це накладено Європейським Союзом. Але не завжди ЄС звинувачували. Часто найбільшу і найпотужнішу країну в ЄС, Німеччину.

Італійська преса змальовувала ситуацію у 2012: "Четвертий Рейх".

Фото: The Daily Mail

Це італійський спосіб сказати, що сучасна Німеччина не краща за нацистську, проводячи паралель між Другою світовою та сьогоденням.

Погляньте на картинку. Вони навіть накопали щось, що виглядає так, ніби Ангела Меркель віддає нацистський салют.

Ось грецька газета того ж 2012 року. Фото Ангели Меркель, тільки тепер в строю нацистів.

Фото: JOE.ie

Зрозуміло, це фотошоп. Але що написано? "Memorandum macht frei". Це прямий зв’язок з девізом, написаним на воротах концентраційних таборів на кшталт Аушвіцу чи Дахау.

Підтекст цієї картинки: ціла Греція стане як один великий німецький концтабір, як наслідок економічної угоди, яку вони мають виконати.

Через такі речі історикам як я хочеться здатися і стати мийником вікон чи ще чимось. Це ж історичний нонсенс. Ці заголовки не мають нічого спільного з Другою світовою. Вони про сучасні проблеми, сучасну ситуацію.

Єдина причина згадувати так Другу світову - провокувати емоційну реакцію.

Хочу, щоб ви запам’ятали одну річ: коли журналіст, дипломат чи політик згадує отак Другу світову, бийте в дзвони.

Вони не говорять про те, що трапилось насправді, а викликають міф. Спитайте себе, чому вони це роблять, чого хочуть добитися.

Надихнути вас? Налякати? Об’єднати? Розділити? Нагадайте собі та всім іншим, що Друга світова війна закінчилася.

Історія - брудний бізнес, особливо історія Другої світової війни. Вона не для того, щоб ми добре почувалися щодо себе. Часто вона гидка та дискомфортна, і неймовірно складна.

Вона повна "сірих зон".

Якби ми могли вивчити і прийняти це, тоді цей світ, наш світ, став би набагато мирнішим місцем.

Титульне фото: zeferli@gmail.com/Depositphotos

Можливо, вас зацікавить:

powered by lun.ua

Головне на сайті