"Це щось серйозне? — Та просто балаканина". Як починається війна: історія очима однієї жінки

11885
7 травня 2019

Перед подіями з вшанування полеглих у Другій світовій війні редакція просить прочитати вас цю історію.

Лара відчуває, що щось гряде. Вона хоче захистити себе і своїх дітей, помічає наближення неминучого в дрібницях, але чоловік до неї не дослухається.

Це уривок з книги "Усі війни Лари" репортажиста Войцеха Яґельського – реальної історії кістинки Лари та двох її синів.

У часі триває від Першої російсько-чеченської війни до виникнення Ісламської держави (ІДІЛ), а у просторі окреслює унікальну географію — від Ґрозного (Чечня) через Панкіську долину (Грузія) до Швейцарії, щоб закінчитись в Алеппо (Сирія).

У 2015 році ця книжка була номінована на премію імені Ришарда Капусцінського — найпрестижнішу польську нагороду для репортажистів. А наприкінці травня вона вийде в українському перекладі у видавництві "Човен".

***

Лара не раз чула, як старші люди в місті переймалися, що те багатство чеченців, нафтове родовище, що залягає під землею, уся ця їхня гарячка й роздута самовпевненість стали росіянам поперек горла і що в Москві зроблять усе, щоб у них це відібрати.

"Інша справа, — казали, — якби ми, як грузини, вірмени чи азербайджанці, були незалежною країною. Тоді Росія не могла б нічого нам зробити".

Однак Лара вважала це звичним тріпанням язиками на вітрі, плітками, яких завжди було достатньо, особливо на Кавказі. Але того вечора, намовляючи чоловіка купити меблі, вона почула по телевізору щось, що вперше зародило в ній тривогу.

"…використовуючи тимчасові труднощі… політичні авантюристи і звичайнісінькі злочинці… не можна більше дозволяти… покарати й повернути порядок… покласти край… будь-якою ціною…".

Про нас говорять? — Лара з подивом впізнала на відео центральні вулиці Ґрозного.

Звичайно! — кинув чоловік злим голосом. — Про кого ж іще?

— Це щось серйозне?

— Та просто балаканина. Лякають і все. Нема чого переживати.

Лара нічого на це не відповіла. Але штори в кімнату хлопців уже не купила. Як і нових ліжок. І нових меблів. Нових меблів уже ніколи не мала купувати.

Відчула, що щось їй не дозволяє цього зробити, у голові пульсувала думка, що тепер не час для цього, не можна, треба почекати.

Почуття, якого раніше не мала, як нічний кошмар, з’являлося на мить, часом на довше, й минало. Але завжди залишало слід, клубок у горлі, твердий і задушливий.

Неможливо вже було стримати сліз, а паралізуючий жаль відбирав волю до дії і будь-яке бажання, перетворював кожне зусилля, кожен задум на безглуздий, недоречний.

Тоді вона ще не відчувала себе в небезпеці, тільки втратила тверде переконання, що життя чудове і треба тільки постаратися, тоді тебе не спіткає нічого поганого.

Усвідомлення, як мало від неї залежить, прийшло до неї лише одного погожого вересневого пообіддя, коли після роботи в театрі вона поверталася з синами додому.

Виходивши з театру, вона йшла по Шаміля у школу, а потім вони разом забирали Рашида з садочка. Додому поверталися пішки, через місто.

У такі ясні пополудні, досі насичені літнім сонцем і теплом, їхати переповненим автобусом, серед вихлопних газів, видавалося гріхом.

Лара пустила хлопців уперед. Вони йшли, поглинені розмовою, розмахуючи руками й морозивом у руках, яке вона купила їм у вуличного продавця.

Рашид, хоч на 3 роки молодший від Шаміля, був із ним майже одного зросту. Попри різницю у віці, вони завжди були дуже близькими, пов’язані, як близнята, нерозлучними. Рашид вдивлявся у старшого брата, як у картину, а Шаміль піклувався про нього й пильнував, щоби з ним не сталася якась біда.

Коли дійшли до головної площі, вона крикнула, щоб хлопці зупинилися. Не звертаючи уваги на їхні протести, узяла обох за руки.

На площі перед президентським палацом, одним із найвищих і найгарніших будинків у місті, стояла тьма людей. Лара пригадала, що один із її колег із театру згадував, що після обіду збирається на мітинг, на якому має виступати президент.

Вона знала його з телевізійних новин, які тепер слухала уважніше. Президент носив військову форму й велику офіцерську шапку, яку часом змінював на пілотку. Нічого дивного, він був солдатом, пілотом бомбардувальника і в російській армії дослужився до генеральського звання.

Росіяни спершу вважали його своєю людиною, яка забезпечить їм спокій на Кавказі. Але коли він почав підбурювати чеченців, щоб як грузини вимагали і для себе окремої, незалежної держави, а його, генерала, обрали собі президентом, у Москві його нарекли зрадником.

На російському телебаченні його називали "небезпечним авантюристом", "диктатором із бананової республіки", "хрещеним батьком", пророкували, що він накличе на людей нещастя і що це невинні люди заплатять за його розгнуздані амбіції. Але земляки захоплювалися ним. Ба! Обожнювали, вшановували, як святого.

Жоден чеченець не зійшов так високо, і люди пишалися ним. Він підкупив їх тим, що маючи змогу жити в достатку й комфорті, у Москві чи Санкт-Петербурзі, він відмовився від усього й повернувся на Кавказ, щоб їх очолити. Щоразу коли повідомляли, що він виступатиме на мітингах, на них приходило все місто.

Він уже виголошував промову, коли на площу перед палацом вийшла Лара з синами. Людей того дня прийшло так багато, що міліціонери зупинили рух на сусідніх вулицях. Лара не бачила трибуни, з якої виступав президент, але його голос лунав усюди з колонок, розвішених на деревах і ліхтарях.

"Ми не вороги Росії, але й не будемо більше її рабами. Ми вільні люди і маємо право самі вирішувати свою долю, чого ми хочемо, а чого ні".

Після кожної фрази, кожного заклику президента натовп вибухав ревом, кричав йому "Віват!", вигукував його ім’я, а дехто навіть "Аллаху акбар! Бог — найвеличніший!".

"Ми самі повинні вирішувати, що ми виберемо. Жити як прислужники, на колінах, вічно схиляючи голову? Чи краще виберемо загинути, але жити, як вільні люди, з гордо піднятою головою і готовим до удару стисненим кулаком".

"Слава! Ура! Аллаху акбар!", — у відповідь з натовпу на площі в небо злетів палкий вигук.

"То що ми зробимо, коли сюди прийдуть з автоматами й танками? Схилимо голови й піддамося? Чи ви теж готові захищати нашу свободу, навіть ціною війни? Навіть ціною смерті? Неволя чи воля — обирайте!".

"Воля! Війна! Хочемо боротися, хочемо битися", — заревів натовп на площі.

Після вечері Лара знову запитала чоловіка, що з цього всього буде і чи досі немає чого боятися? А може, краще, безпечніше, було б поїхати з міста, хоча б до Панкісі, до її батьків.

До Грузії? — здивувався чоловік.

Усе те, що тривожило її в теленовинах, що, на її думку, підкрадалося до міста і від чого вона хотіла втекти, у Грузії відбувалося вже давно. Війни, одна за одною і одна гірша від іншої, бородаті чоловіки з автоматами на вулицях, стрілянини, пожежі, біженці, безпритульні, подірявлені снарядами дерева й будинки на проспекті Руставелі, головній артерії Тбілісі.

І паралізуюча непевність, безпорадність, відсутність електрики й вічна темінь, холод. І порожні крамниці, і люди, які стоять під ними, чекаючи невідомо чого, і не знають, як зарадити біді, як від неї захиститися, де і в кого шукати допомоги, куди поскаржитися.

Картини із грузинської столиці вона бачила як живі, хоча їздила туди тільки раз, щоб знайти лікаря для хворого батька.

Люди в долині відмовляли її туди їхати, попереджали, що війна і що в такі неспокійні, непевні часи краще не рипатися з дому. Вона тільки махнула рукою, думаючи, що ті перебільшують із обережністю й з оповідями про війну. Але коли побачила її на власні очі, жахнулася і вже ніколи її не забула. Вона дякувала Богу, що виїхала до Ґрозного, на інший бік гір.

— Ти справді вважаєш, що це хороша ідея — їхати до Грузії? — Їй здавалося, що в чоловіковому голосі вона чула насмішку, ще й приправлену ядучою агресивністю.

Вона нічого не сказала, але так, саме так вона вважала. Поїхала б до Грузії хоч і сьогодні. І не до Грузії вона хотіла їхати, а додому.

Тривога, яка почала її точити, витісняла всі інші почуття і думки. Не давала змоги зосередитись на чомусь іншому. Не допомагали ані хатні обов’язки, ані репетиції у театрі. Це раптом втратило будь-яке значення, потьмяніло.

Задушливий страх за дітей був першим таким пронизливим почуттям, якого вона зазнала. І може, він так її занепокоїв. Це він, страх, день і ніч, без упину, велів їй тікати з міста, якомога швидше і якомога далі.

Вона знала, що рано чи пізно зробить це, не зважаючи ні на кого і ні на що. Не зважаючи й на чоловіка, який не помічав небезпеки, жодних хмар, що збиралися над містом. Нервувався, коли вона про це запитувала. Лара ж сердилась на себе, що чекає на згоду чоловіка, втрачає час, грається з долею.

— Грузія… — пирхнув він зверхньо. — Джиґіти ряджені…

Він кепкував, що це театр задурив їй голову, начиталася, надивилася бозна-чого, а життя — це не вистава.

— І що? Поїдеш і втратиш роль? — питав. Під кінець року в театрі мали ставити новий спектакль, а Лара була задіяна в ньому як одна з головних героїнь. Ніколи раніше вона не грала настільки важливої ролі і не могла дочекатися прем’єри. — Не шкодуватимеш?

Її саму це здивувало, але вона не відчула жалю від думки, що не гратиме у виставі. Вона хотіла лише якнайшвидше вирватися з міста, у якому все більше почувалася в пастці.

Будь ласка, давай виїдемо звідси, — простогнала.

У долину, до дому, де жили мати і батько. Сама думка про це місце давала їй відчуття колишньої безпеки і впевненості у завтрашньому дні. Від моменту її від’їзду там нічого не змінилося.

Грузію накрили катаклізми, але в долині, що лежить віддалік, на узбіччі всього, було тихо та спокійно. Усе лишилося як колись.

Війна бушувала у Грузії, але в долині було безпечно. Вона про це знала, щороку їздила на інший бік гір провідати батьків, побачити дім. Брала з собою дітей, не залишала їх чоловікові, він не мусив ними займатися, коли її не було. Але й так міг не погодитись на ті поїздки. Тож вона була йому вдячна, що він ніколи не заперечував.

На Кавказі не прийнято, щоб дівчина, яка вийшла заміж, підтримувала зв’язки з колишньою родиною. Якби вони жили в долині, серед кістинців, або в якомусь із чеченських аулів, теж мали би дотримуватися цього закону. Але у великому місті, яке заснували росіяни і в якому вони становили половину населення, звичаї були вільнішими.

— Давай виїдемо звідси, — благала чоловіка восени, коли випали вже морозяні дощі, які наповнили повітря пронизливим холодом і перетворили землю на слизьке затхле болото.

Він досі не хотів чути про те, щоб покинути місто й переїхати в долину. З якоюсь розпачливою, незрозумілою для Лари впертістю він не бажав навіть рушити з місця, ніби від’їзд означав для нього життєву поразку, а не виживання.

— Ти хочеш усе це покинути? — питав він.

— А що такого ми тут маємо? Що нас тримає? — Дивувалася вона, що він нічого не розуміє, не бачить. — Ми ж можемо почати все спочатку й мати усе, що маємо.

— Але навіщо? І чого ти боїшся? Війни?

Вона притакнула.

Війни? Тут?

— У Грузії… почалася…

— Грузія! — перервав він злісно. — Тут не Грузія.

Наприкінці осені вже майже на дотик можна було відчути напругу, яка заполонила місто. На вулицях було видно все більше людей з автоматами. Їх носили військові у формі, але також люди у звичайному, цивільному одязі.

У розмовах на кухнях, на роботі, у крамницях і в телевізійних новинах, що транслювали з Москви, все частіше говорили про війну.

Почали зникати люди. На подвір’ях і біля під’їздів усе частіше можна було побачити, як вони впихають валізи, клунки й пакети в машини, а те, що не помістилося всередину, старанно вкладають на дахах, утворюючи цілі піраміди.

Не казали, куди їдуть і коли повернуться, ні з ким не прощалися. Перевіряли, чи забрали все й наскільки міцно мотузки тримають накладений багаж. Їхали без слів, не озираючись.

У театрі скасували вистави. Дирекція оголосила, що на невизначений термін будуть призупинені й репетиції, актори не мусять приходити на роботу, але за ці непередбачувані вихідні їм не будуть платити.

Лара також помітила, що люди у крамницях усе скуповують. Спершу подумала, що це їй тільки здається, але з часом сама теж почала купувати більше, ніж зазвичай, і більше, ніж було потрібно.

Як і інші, вона купувала цукор, мармелад, сіль, консерви, олію, пральний порошок, ледь помістила все в кухонних шафках і на полицях у підвалі. Це злило чоловіка, він дорікав, що вона тринькає гроші, а їх не було надто багато, особливо тепер, коли закрили театр і невідомо коли і чи взагалі Лара повернеться на роботу.

Їй здавалось, що його дратує все, що ставить під сумнів його оцінку ситуації й передбачений розвиток подій. Переконання у власній слушності давало йому почуття безпеки і, мабуть, ще власної цінності.

Лара відчувала, що чоловік втрачає розуміння подій, але все ж наполягає на тому, щоб нічого не робити, нічого не змінювати. Він не бачив загрози, не хотів її помічати, а от умовляння, Ларині благання виїхати з міста, все частіші й наполегливіші, сприймав як зраду.

Починав бачити в ній ворога, а не спільника. Вони віддалялися одне від одного, розходилися, хоча вона весь час вважала, що вони з цим впораються, що це тільки тимчасова криза, яка буває у всіх.

Але страх за подружжя мав поступитися обов’язкові, який вона відчувала щодо дітей. Вона мусила, будь-якою ціною мусила вивезти їх із міста, вберегти від нещастя. Переконувалась у цьому рішенні щоразу, коли бачила, що на подвір’ї граються у війну.

Хлопці завжди бавилися у солдатів і влаштовували стрілянину на майданчику, але тоді їй здавалося, що вони вже ні в що інше й не граються.

Одного дня близько полудня на подвір’я їхнього будинку двома машинами заїхали солдати. Ними керував чоловік середнього віку. Лара не знала його імені, але зустрічала його по сусідству, у крамницях, на вулиці. Дивлячись, як він командує солдатами, вона усвідомила, що останнім часом бачила його ніби частіше.

Курячи сигарети, він стояв біля автомобіля й чекав, поки його підлеглі зберуть людей із будинків цього подвір’я.

Солдати були молоді, неголені. Носили військову форму з російських казарм, які нещодавно зайняли люди президента. Про це повідомляли в телевізійних новинах.

Лара не розуміла, чому росіяни, які не шкодували образ і слів осуду для чеченського президента й погрожували позбавити його влади, без жодного пострілу виїхали з міста, залишаючи казарми, повні зброї, боєприпасів, форми й різної військової техніки. Одразу після цього в місті можна було побачити на вулицях військові автомобілі, за кермом яких сиділи бородаті солдати, такі, як ті, що приїхали під Ларин будинок.

Людей на подвір’ї зійшлося багато. Мало хто в той час працював. Усі сиділи по домівках, чекали, що буде далі. Командир загасив черевиком сигарету, сплюнув і сказав, що приїхав за наказом президента і що він комендант тутешнього народного ополчення, скликаного на випадок війни.

— Нічого, напевно, не буде, але, відомо, береженого Бог береже, — сказав. — У разі чого, краще наперед знати, що робити, ніж потім питати, коли буде вже запізно.

Він пояснив, що президент розпорядився, щоб усі коменданти народного ополчення зустрілися з людьми, представилися, показали, як виглядають, щоб за потреби народ знав, де їх шукати і куди бігти з проблемами, питаннями і взагалі з усім. Наприклад, якби десь поряд з’явився хтось чужий, підозрілий. То одразу треба бігти до коменданта і йому про це доповісти!

Сказав, що найважливіше, це щоб люди почали готувати підвали для укриття. На всяк випадок, бо сумнівно, щоб росіяни вирішили напасти на місто. Вони швидше не атакуватимуть, поступляться, а президент якось із ними домовиться. Але якщо до цього дійде, на період боїв, а особливо авіабомбардувань, люди повинні мати сховок.

Тому вони мають позносити до підвалів матраци, якісь шафки, меблі, ковдри. Оскільки насувається зима, то добре було б забезпечити підвали грубками і дровами. Тільки розмістити все так, щоб воно не перекривало проходи, двері й вікна.

Він велів зібрати запаси води, їжі, гасові лампи, свічки, сірники, сигарети.

— На всяк випадок, — наголошував знову. — Як нічого не станеться, усе знадобиться вдома. Правильно я кажу?

Як же вона хотіла йому вірити! Якби ж сталося так, як він каже.

— І ніякої горілки! — пригрозив. — Якщо дійде до чогось, а комусь спаде на думку пити, той дуже пошкодує!

Насамкінець запитав у людей, чи вони все зрозуміли і чи хочуть його про щось запитати.

— Ну, то буде війна чи ні? — спитав хтось позаду.

— Якби ж то я знав! — відповів. — Що має бути, те й буде, але хай уже краще почнеться. Люди божеволіють від цього чекання невідомо на що.

Наступного дня зранку в місті почалася стрілянина. Увечері стихла, а по телевізору повідомили, що це противники президента намагалися здобути його палац і перебрати владу.

Лара весь день не виходила з дому і, чуючи віддалену стрілянину, заборонила хлопцям вийти до друзів на подвір’я. Вони просиділи весь день набурмосені, прилипнувши носами до вікон.

Наступного дня вона вже нічого не чекала і не просила в чоловіка згоди. Сказала, що їде з хлопцями з міста, в село, недалеко, тільки в Інгушетію, зовсім не в долину Панкісі, не в Грузію. І лише на кілька днів, поки все не заспокоїться і не з’ясується. Перечекають найгірше й повернуться.

Він нічого не відповів, але сам не мав наміру з ними їхати. "Роби, як хочеш", — пробурмотів, а Лара вперше за дуже довгий час відчула полегшення і спокій. Уже знала — що би не сталося, вона виживе і врятує дітей від зла.

Від самого ранку, із двома спакованими валізами й наплічником, вона зупинилася в коридорі. Сказала хлопцям попрощатись із батьком. Той відповів, що за всім простежить, а як повернуться, то підуть усією родиною в кіно і до кав’ярні, на тістечка й морозиво.

Стояв у дверях із серйозним лицем, трохи набурмосений, спертий на одвірок, коли вони спускалися сходами на подвір’я. Лара тоді бачила його востаннє.

***

Войцех Яґельський — польський письменник та репортажист, журналіст тижневика Tygodnik Powszechny. До 2012 року працював журналістом Gazety Wyborczej, був кореспондентом ВВС і Le Monde.

Творчий доробок автора — книги репортажів про Кавказ ("Хороше місце, щоб померти"), Афганістан ("Молитва про дощ"), Чечню ("Вежі з каменю") та Африку ("Нічні подорожні", "Трубач з Тембіси", "Дорога до Мандели").

"Усі війни Лари" — перший переклад Войцеха Яґельського українською мовою.

 

"Усі війни Лари" вийде друком за сприяння Польського інституту в Києві та Інституту книги в Польщі. Авторка українського перекладу — Олена Шеремет; літературна редакторка — Анна-Марія Волосацька.

Титульне фото: Iurii/Depositphotos

Можливо, вас зацікавить:

powered by lun.ua

Головне на сайті