"Я така народилася": дві історії підлітків про прийняття ВІЛ-позитивного статусу 

Вони народжені з вірусом імунодефіциту людини, однак про свій ВІЛ-статус дізналися аж в підлітковому віці.

Обидві дівчини з Кропивницького, просять не вказувати імена та сферу їх захоплень, щоб не ідентифікували. Бо не впевнені, чи зрозуміють друзі.

Ми пообіцяли анонімність і запитали, як дівчата прийняли свій ВІЛ-позитивний статус, та якими були їхні стосунки після цього.

"У мене ВІЛ. Претензій до мами не було. Я така народилася і прийняла це"

Спочатку зустрічаємося з Олесею (ім’я героїні змінене – ред.) та її мамою. Спілкуємося відверто, ніхто не боїться запитань, адже між собою уже сотні разів обговорювали цю тему.

Життя Олесі нічим не відрізнялося. Вона росла активною дівчинкою, навчалася добре, відвідувала додаткові заняття, виступала на сцені, навіть, за кордоном. Хворіла, як і всі діти в садочках і початковій школі.

Та одного разу діагноз, про який сказали їй і мамі, поклав обох на лікарняне ліжко на цілих три місяці.

– Це було п’ять років тому. Ми захворіли на туберкульоз. Я перша, через два тижні хворобу виявили і в доньки, – пригадує Мирослава Анатоліївна події, які привели до обстеження на ВІЛ. – Ми почали лікуватися за призначенням лікарів. Це були довгі місяці, які здавалося, не завершаться ніколи.

Ми лежали в санаторії "Лісова поляна", ні з ким не контактували, бо виділяли паличку Коха.

У цей момент нам зробили тести на ВІЛ і сказали про діагноз.

Яка була моя реакція? На той момент по телевізору було досить соціальної реклами про ВІЛ. Тому я знала, що ліки є, що з ВІЛ живуть. Ми більше хвилювалися про лікування туберкульозу.

У сім’ї кажуть, що ВІЛ отримали від "татка", з яким обірвані всі зв’язки, тож навряд чи він знає, що нагородив таким "подарунком" жінку і свою доньку.

Мирослава Анатоліївна зізнається, що так і пояснила своїй доньці, адже інших варіантів у її житті не було.

Фото: fizkes/Depositphotos

– Ви знаєте, моя донька сильна. Вона тоді мене дуже підтримала. Навіть більше ніж я її.

Як вона сказала: "прорвемося". Більше питань не було.

Ми розмовляли, як дорослі на одному рівні. Відтоді ми щороку здаємо аналізи з вірусного навантаження.

Я отримую зараз АРВ-терапію раз на три місяці, а Олеся – раз на пів року, – розповідає жінка.

Олеся про свій діагноз дізналася у п’ятнадцять. Чітко пам’ятає той період в лікарні і розуміння того, що потрібно приймати ліки, щоб жити повноцінним життям.

– Про ВІЛ я знала виключно те, що розповідали у школі.

Я знала, що це невиліковна хвороба. У мене був не стільки шок, скільки страх. Не зрозуміло було, що робити далі.

Я переосмислила ситуацію. Претензій до мами не було. Я така народилася і прийняла це.

Зараз я приймаю ліки по графіку. Це вже напевно, як звичка.

Я знаю, що кожного вечора мені потрібно приймати АРТ-терапію. Перший рік був будильник, зараз немає, – розповідає дівчинка.

Олеся каже, що найбільша цінність в її житті – це сім’я. Приймає і розуміє той факт, що з часом має відкрити діагноз своєму хлопцеві, але поки до цього не готова.

– Якщо буду готова, розповім йому про ВІЛ. Нашим стосункам потрібен час.

Хочу бути впевненою, що біля мене моя людина, яка не включить "задню", коли почує про діагноз, яка не розкаже друзям тощо.

Я живу повноцінним життям, насолоджуюся кожним моментом! – каже Олеся.

"Він став на коліно. Я зрозуміла, що повинна сказати не лише "так". Я повинна сказати про ВІЛ"

Історія ще однієї героїні нашої розповіді – Віолети (ім’я героїні змінене – ред.) дещо схожа з Олесею. Зустрічаємося з нею в парку, у перервах між парами.

Дівчина розповідає, що не дуже часто хворіла в дитинстві, допоки одного разу її організм не дав збій.

У 12 років за направленням лікарів з Кропивницького дівчина з мамою була в столиці на обстеженні. Там їй і сказали: "У тебе ВІЛ".

– Я звісно не розуміла, що це таке ВІЛ. А потім мені пояснили.

ВІЛ я отримала від мами, а мама – від батька.

Я швидко прийняла діагноз, не пам’ятаю комплексів. Єдине ми домовилися з мамою, що нікому не розповідаємо про хворобу.

Я спочатку ставила будильник, щоб пити ліки. А потім звикла і знаю, що мені треба їх пити щодня, – ділиться Віолета.

Каже, що діагноз не є перешкодою у створенні сім’ї. Кілька років тому вона зустріла хлопця, в якого закохалася. Їх стосунки розвивалися дуже стрімко. Через кілька місяців він їй освідчився.

– Власне, коли він став на коліно і подарував каблучку та квіти, я зрозуміла, що повинна не лише сказати "так".

Я повинна сказати про ВІЛ. І сказала.

Його реакція була спокійна, як у мене колись. Він відповів: "Я хочу з тобою будувати сім’ю. Хочу, щоб ми були щасливі разом. І ВІЛ цьому не стане на заваді".

Так і є. Ми разом проживаємо понад рік.

Я завершую отримувати вищу освіту. Ми зараз обговорюємо мою майбутню роботу.

Він запитує, коли я буду готова до народження дітей. Що ж, на все свій час.

І ніщо не може стати перепоною до щасливого сімейного життя, – каже Віолета.

Фото: lightpoet/Depositphotos

"Якщо підліток готовий сказати про ВІЛ, ок. Але треба бути готовим до різного розвитку подій"

Підлітки, в яких ВІЛ від народження можуть сприймати свій статус набагато легше, ніж дорослі.

Звісно ж кожен випадок та історія індивідуальні, але в підлітків набагато менше обтяжливих обставин для прийняття статусу, розповідає психолог БО "100 відсотків життя. Кропивницький" Ольга Котенко.

– У підлітків, які дізнаються про ВІЛ, відсутнє відчуття провини за те, що зробили щось не правильно, адже це виникло без будь-якої їхньої участі.

У дорослого це є, у підлітків немає, він себе не звинувачує, що щось було не так, тобто відсутні само з’їдання.

Але у підлітків може бути інша проблема, яку вони не усвідомлюють. Це відчуття злості і образи на батьків, що вони їх цим наділили.

Все залежить від віку, від того, як все влаштовано у сім’ї. Хтось усвідомлює і це виражає, а хтось не усвідомлює і з цим виникають певні проблеми.

Загалом діагноз, з яким народжуються, в основному сприймається підлітком, як наявність, наприклад, руки, ноги і так далі, – пояснює Ольга Котенко.

Психолог зауважує, що підліток повинен відкритися своєї другій половинці про ВІЛ-статус тільки тоді, коли відчуває внутрішню готовність (звісно ж, повинен знати про юридичну відповідальність передбачену нашим законодавством).

Коли підліток приймає таке рішення, то має бути готовим до різного розвитку подій. Як до того, що його приймуть, підтримають та зрозуміють, так і до того, що відвернуться, покинуть, засоромлять, образять.

Тестування на ВІЛ – це про турботу про власне здоров’я і безпечні стосунки. За четвертний рік проєкту HealthLink "Прискорення зусиль України з метою подолання епідемії ВІЛ" за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) було протестовано 66 підлітків до 18 років, з них удвох виявлено ВІЛ-позитивний статус.

Це дало можливість молодим людям вчасно розпочати лікування АРТ-терапією, убезпечити себе від супутніх захворювань та бути безпечним для своїх коханих, а в майбутньому народжувати здорових дітей.

Вікторія Семененко, спеціально для УП.Життя

Вас також може зацікавити:

Правила життя з ВІЛ чи без ВІЛ від людей, які знають свій статус

Перше кохання та ВІЛ-статус. Як живуть ВІЛ-позитивні дівчата-підлітки в Україні

Статус: ВІЛ. Як живуть діти з вірусом імунодефіциту

"Я в порядку", або Що спільного між психічними розладами та ВІЛ

Хочете дізнатися більше здоров'я та здоровий спосіб життя? Долучайтеся до групи Мамо, я у шапці! у Telegram та Facebook.