По інший бік страху: що відбувається на залізничному вокзалі Львова в час війни

34223
13 березня 2022

Перша ніч чергування у волонтерському штабі у Львові перевернула мій світ. Я побачила людей, які потребували допомоги, і війна відійшла на другий план. 

Люди згадують її обличчя, манери, пронизливий свист так, ніби це було в іншому житті. Говорять про неї беземоційно, ніби переказують прогноз погоди. Вона пов'язує усіх, хто стоїть у черзі та спить на підлозі залізничного вокзалу.

Війна зв'язує їх також з людьми, які мають велике серце – волонтерами, які забезпечують життєдіяльність львівського вокзалу. Вони дбають про тих, кого спіткало горе. 

Серед них є люди з усіх куточків України. Дехто так само втік від війни, і тепер чергує щоночі, а вдень кілька годин відпочиває в прихистку. 

Як живе пульсуюче серце найбільшої станції Львівської залізниці у час війни, читайте у репортажі "УП. Життя".

 Через брак місця у залах для евакуйованих українців доводилось розміщувати їх у штабі.
Фото: Вікторія Андрєєва

Транспортне серце України

Укрзалізниця зшиває країну десятками поїздів щодня. Більшість пасажирів приїжджає до Львова – культурної столиці України, яка стала ще й транспортним серцем для біженців. Щогодини до перонів львівського вокзалу прибувають евакуаційні потяги з усіх міст країни.

Кожен писк гальм на залізничному вокзалі схожий на дитячий крик про допомогу, який вже за кілька хвилин трансформується у плач справжніх малих та великих українців.

За добу приїжджає близько 40 тисяч людей. Діти, жінки, літні люди, люди з інвалідністю, з валізами та тваринами виливаються на перони та прямують до будівлі. Серед хаотичного руху майорять яскраві світловідбивні жилетки волонтерів, які координують рух до виходів та по вокзалі. 

 Возкал вночі. Фото: Вікторія Андрєєва

Вночі у Львові діє комендантська година – з 22:00 до 06:00. Тож єдиним прихистком до ранку є будівля вокзалу. Тут цілодобово працює понад сотня волонтерів. 

Хтось з них виконує доручення, приносить їжу, допомагає зорієнтуватися щодо фудкортів та розкладу, а хтось – надає психологічну та медичну допомогу.  Їхня робота тут насправді безцінна – у прямому та переносному значенню слова.

 Зали очікування перевторились на прихистки. Фото: Віктоіря Андрєєва

"На сирени – не реагуємо"

Уявіть собі кімнату на 70 квадратних метрів, додайте стелю з ліпниною, шкіряні темно-коричневі дивани та широкі дубові столи. Колись тут був кабінет в найкращих традиціях Укрзалізниці, напевно. 

Ще до війни у цьому приміщенні трохи посунули меблі – організували пункт щеплення від COVID. Зараз тут – координаційний штаб. 

 Координаційний штаб о 3 ранку. Фото: Вікторія Андрєєва

У ньому не буває тихо: робочий гул є постійно, час від часу гучність підвищується на кілька  децибелів. Інколи відчиняються важкі дубові двері, і одночасно з характерним скрипом лунає питання: 

"А є одна/дві/дев'ять людей, які можуть … (принести їжу, прибрати сміття, донести дитину в медпункт тощо)" або "Психолог в кімнату матері та дитини, швидко!" 

Під час першого інструктажу координаторка наголошує: "На сирени не реагуємо, ми тут у безпосередній небезпеці з усіх боків... робимо добру справу".

Інший волонтер додає, що як будемо евакуюватися чи розводити паніку – нас затопчуть першими. Тому під час повітряної тривоги робота не припиняється, а навпаки  – пришвидшується. 

Кожна сирена відтерміновує прибуття потяга приблизно на 2 години. Бо поїзди теж отримають повідомлення про повітряну небезпеку: вони зменшують швидкість чи гальмують. Тому найчастіше питання до людини в яскравій жилетці: "Коли буде мій потяг?"

Розклад є на табло, але більшість людей настільки втомлені й дезорієнтовані, що не здатні до нього дійти.

 Табло майорить над людським океном, що займає весь центральний зал. Фото: Вікторія Андрєєва

Starbacks та Burger King

Волонтери на залізничному вокзалі Львова з'явились на третю добу війни. Ініціативні місцеві підприємці, представники ОДА, небайдужі містяни почали кооперувати сили для ліквідації хаосу. 

Домовились про гуманітарну допомогу, організували першу кімнату матері й дитини (бейбірум), розсилали форми для волонтерів. Зараз тут є хлопці та дівчата, жінки й чоловіки усіх професій та з різних куточків України. 

 4 ранку: бейбірум заповнений,а  попереду ще кілька евакуаційних потягів. Фото: Вікторія Андрєєва

Але крім тих, хто справді потребує допомоги на вокзалі, є й "постояльці", що живуть на вокзалі кілька місяців чи навіть років. Боротьба за приміщення, їжу та справедливість триває щодня.

"У першу ніч ми дуже помилилися, коли дозволили "тутешнім" мешканцям заночувати в бейбірумі. Вони мають продуману схему. Спершу заходить одна жінка з дитиною, потім виходить за другою дитиною. Потім заходить інша зі словами "там є моя дитина" і поступово так до кімнати мігрує ледь не вся група.

У першу ніч вони покрали усі памперси, серветки та усю їжу з фудкорту, яку змоги винести. Напихали нею кишені, пальта за пазухою… Паралельно із тим "обчистили" людей, яким ми надали прихисток. Поліція фіксує крадіжки, але знайти ті речі майже неможливо", – каже Володя. 

Він керує волонтерами, які опікуються чистотою, безпекою та гуманітаркою на вокзалі. Його легко побачити та почути навіть у натовпі, і яскраво-жовтий жилет тут ні до чого.

 Вова завжи в русі. Фото: Вікторія Андрєєва

Вова енергійний та голосний, мов невеличке торнадо. До війни він керував бізнесом, де у підпорядкуванні було понад 400 людей. Володя каже, що є принцип – організуєш роботу 5 людей, а далі вони самі створюють структуру. 

Львівський вокзал поділили на зони: зали, тунелі, бейбіруми. Є два фудкорти, які назвали на честь відомих мереж, щоб не плутати: це Starbacks та Burger King.

 Локальний Starbacks. Фото: Вікторія Андрєєва

Тим часом разом з "босом" йдемо до другого бейбіруму. Його відкрили тільки вчора: керівництво нарешті дозволило зайняти ще один зал очікування.

На стіні є маркування візків, ймовірно, у цьому залі могли перепочити люди з інвалідністю. Хоча як вони мали здолати сходи 2 поверху без пандуса, лишається загадкою. 

У колишній будці каси волонтерка Аліна мастить канапки за паштетом. 

Волонтери використовують кожне приміщення на користь загальної справи.
Фото: Вікторія Андрєєва

За цим залом є ще одна величезна кімната, підлога якої майорить різнокольоровими ковдрами, покривалами, пледами. Цю структуру теж продумали: 

"Один квадратний метр – то одна сім'я. Треба економити та правильно розташувати кожну маму з дитиною, бо щонайменша помилка може вартувати цілого місця. Або якщо поставити візок чи габаритну валізу, є ймовірність заблокувати прохід", – продовжує пояснювати Вова.

 Бейбірум-2. Фото: Вікторія Андрєєва

Природний відбір

Кілька нічних чергувань вже сформували перелік потягів. Близько 4 ранку приходять одразу кілька рейсів. Наприклад, "Бахмут-Львів", "Київ-Львів", "Чергінів-Львів", "Харків-Львів". Здається, що вони вишукались один за одним і просто роз'їхались по коліях.

"Там Київ прибув, побігли!", – кидає Володя мені через плече та додає швидкості.

Вилітаємо з бейбіруму: він починає роздавати накази: кого та скільки пускати, що треба підготувати, де поповнити запаси води та їжі тощо.

У цей час рація в Zello (додаток на смартфоні, який працює як радіомережа, відома з часів Майдану) починає розриватися від повідомлень: 

"Другий перон, жінка втратила свідомість! Медика негайно!", "Західний тунель, бабця 70 років, проблеми з серцем, скаржиться на біль за грудиною та високий тиск. Медика!", "На перший перон треба 2 хлопців, щоб зняти з потяга дітей з ДЦП". 

 Потік людей з евакуаційного рейсу. Фото: Вікторія Андрєєва

Повідомлення за повідомленням змішуються з гулом перону, а тоді зливаються з какофонією звуків вокзалу. Поміж людей пробігають медики з аптечками та тонометрами, волонтери на допомогу з візками чи ношами. Хаос живе за своїми правилами. 

"Я цього боявся, але у нас почався природний відбір. Приходить, наприклад, мама з дитиною років 8, а я не можу її пустити в зал матері та дитини. Або можу, якщо вижену когось з літніх людей. Починається пекло: чому когось треба виганяти, аби хтось інший зайшов? 

Я та мої волонтери намагаємось знайти компроміс. Найчастіше люди лишаються до ранку на сходах, але в будівлі. Бо на пероні вночі мінусова температура, вітер та холод пронизує до кісток," – каже Вова.

Він дістає смартфон, вмикає рацію та каже своїм волонтерам: "Цих не втрамбовуєм у зали! Бо за ніч ще 2 потяги будуть, куди тих подінемо?".

 5 ранку в центральному залі залізничного вокзалу. Фото: Вікторія Андрєєва

Рух евакуаційних експресів ненормований, тому більшість з них прибуває після 4 ранку. О 6 годині на вокзалі нема куди ступити, а потяги продовжують доставляти людей… 

Легендарний 5 перон

О 6 ранку комендантська година завершується, але люди не поспішають покидати вокзал. Вони перегруповуються – стають у чергу на потяг до Польщі, який відправляється з останньої платформи – 5 перону. 

Лінія з людей формується від центрального вокзалу (вдень простягається від автовокзалу – див. схему). Люди мають "пройти" разом з чергою центральний зал, а тоді через 5 перонів під землею. 

 Смушастою стрічкою відділяють чергу на 5 перон. Фото: Вікторія Андрєєва

Є й ті, хто вичікує рейс на Варшаву, але він єдиний та їде з Києва, тож потрапити на нього складно. Або є ті, хто кілька діб чекає на потяг до Німеччини, чи, приміром, в Баку (та, таке теж було).

Один евакуаційний потяг привозить до Львова близько 2 тис. людей. В середньому вони мають 15-20 вагонів, у кожному їде близько 100 осіб. За добу для висадки пасажирів зупиняються понад 30 потягів. 

А на Польщу відправляють близько 3– 3,5 тис. людей одним рейсом. У розкладі Укрзалізниці на добу зазначено 12 рейсів, які прямують до Пшемисля, Хелма та Хрубешува. 

 Вид на всі 5 перонів з волонтерського штабу, а у відзеркаленні – медик на переопчинку.
Фото: Вікторія Андрєєва

На 5 пероні майорять кілька сигнальних жилетів – це волонтери. Пліч-о-пліч з ними чергують патрульні, Нацгвардія, КОРД та прикордонники. 

Волонтерка Ксеня чергує тут вже всьоме. Каже, що їй подобається ця локація:

"Це не зал, де купа народу: свіже повітря, простір. Так, холодно, але там поставили обігрівачі UFO, тож можна зігрітися. Є й кухня – можна підкріпитися. Але якщо комусь ще в черзі стане погано, то ми кличемо медиків сюди. Бо людина нізащо не покине чергу, у якій провела близько 9 годин". 

Дівчина розповідає, що жахи про посадку у польські потяги зараз лишаються легендами. 

Сам момент, коли пасажири вже опиняються на колії, бачать поїзд та линуть у вагони, буває напруженим, але процес злагоджений. Волонтери, мов регулювальники, контролюють кількість людей, які можуть піднятися на перон, аби сісти в потяг. 

Переважно запускають невеликі групи по 20-25 осіб, щоб не було колапсу. Пріоритетну посадку мають люди з інвалідністю, багатодітні сім'ї та мами з дітьми до року.

У лігві медиків

У медпункті завжди своя атмосфера. Лікарі жартома називають її контрольованим хаосом, у якому добре видно керівника. На моїй зміні це Павло. Йому близько 30, він чорнявий, бородатий, вічно усміхнений, з фонендоскопом на шиї та навушником AirPods. 

 Лікар-координатор в роботі. Фото: Вікторія Андрєєва

"Волонетри-медики – це люди, які готові працювати. Вони викладаються більше, ніж на 100%", – з посмішкою розказує Павло, – А відмінною рисою є згуртованість колективу попри те, що колеги часто не знайомі між собою".

На чергування запрошують лікарів усіх спеціальностей – є кардіологи, травматологи, педіатри, гастроентерологи тощо. Крім того, у команді є лікарі з усіх куточків України.

Наприклад, хірург Михайло приїхав з сім'єю в Карпати з Харкова, а за кілька днів почалась війна. Жінка та діти лишились в безпеці, а він приїхав сюди. Або Валентина з Херсона – вона приїхала на конференцію.

 Рух в медпункті теж не припиняється. Фото: Вікторія Андрєєва

Павло працює у приватній лікарні, але на роботу не ходить – його керівниця теж у лавах волонтерів. Лікар-координатор зазначає, що планові прийоми – це 1-2 пацієнти на зміну. А тут – десятки тисяч людей, тож ти неодмінно будеш корисний. 

"З першого дня війни шукав, чим можу бути корисним Україні. Пробував патрулювати місто з хлопцями з курсів тактичної оборони. Зберігаю з ними контакт, але тут відчуваю себе більш корисним. Я не такий вояка, як можу допомогти у ролі лікаря. 

Після змін проглядаю лише один Telegram-канал про важливі останні події та йду спати. Бо для мене війна зараз – це декорація. Важливі події відбуваються тут. Ми намагаємось допомогти усім цим людям у важкій ситуації, бо розуміємо, що завтра на їхньому місці може опинитися хто завгодно. 

Після першого дня у мене був вибух емоцій. Я не міг себе стримати. Це купа переживань, тривоги….", – розказував Павло, але нас раптово перервала медсестра: 

– Там жінка у кімнаті "матері і дитини-2" втратила свідомість.

– Це та, яка відмовлялась до нас йти?

– Так.

– Відправляйте бригаду.

Вже за мить лікар продовжив:

– Так, вибух емоцій. Я прийшов, подивився на всіх дітей, які тут є, на їхніх мамів, і згадав про свого сина вдома. Поки не відправив малого в Польщу з бабусею та дідусем, я не міг заспокоїтись. Ми з дружиною лишись тут. Зараз він там, і мені трошки легше. 

 Між пацієнтами лікарі не забувають посміхатися. Фото: Вікторія Андрєєва

Життя в медпункті не припиняється ані на секунду: тут надають першу допомогу, рятують дітей від фастфуду та лікують запалені вушка. Павло контролював усі процеси, активно долучався до оглядів та обговорень. 

Відчувалось, що він у своїй стихії. На запитання, чи мріяв він колись про такий темп роботи – щось середнє між приймальним відділеннями та швидкою, він відповів: 

"У студентські роки я мріяв поїхати працювати до волонтерської організації "Лікарі без кордонів". Там медики їдуть у країни, де йде війна, бойові дії, і працювати в такому режимі. Воно якось так і реалізувалось", та обвів рукою імпровізовану ординаторську. 

 Медикам буває замало місце для відпочинку у моменти затишшя.
Фото: Вікторія Андрєєва

Десь на фоні медики жартують: коли люди повертатимуться додому, то вже мають дбати про себе самі. Тож трохи мрійливо з чаєм ведуть такі діалоги:

– Уяви, як вони назад кинуться – а нас тут немає! Ми вже на робочих місцях!

 Так-так, нехай вертаються вже без нас!

Мрії лікарів здійснилися інакше. Вокзал, як серце, після шаленої аритмії та стресу повертається у штатний режим. 

14 днів Головний залізничний вокзал пульсував людьми – за цей час звідси поїхав понад 1 мільйон українців. На 15 добу війни ритм налагодився: евакуаційні потяги тепер спрямовують до інших станцій та міст, перони виглядають спорожнілими, а на вокзалі – тихіше, ніж у довоєнний період.

 Порожній вокзал на 17 день війни. Фото: Вікторія Андрєєва

Проте волонтери щиро сподіваються, що незабаром його зали наповняться радісним сміхом пасажирів, що повертатимуться додому після Перемоги.

Вікторія Андрєєва, УП. Життя

Вас також може зацікавити:

"Мамо, через скільки хвилинок закінчиться війна?": як українці ховаються від обстрілів та бомбардувань

Де переселенцям знайти безкоштовне житло в Україні та за кордоном? Список сервісів

Дізнався про смерть рідних у Twitter. Батько вбитої росіянами сім’ї розповів про трагедію в Ірпені

Хочете дізнатися більше здоров'я та здоровий спосіб життя? Долучайтеся до групи Мамо, я у шапці! у Telegram та Facebook.





Головне на сайті