"Хрещення" відбулося ще на Банковій. Історії лікарів із добровольчого мобільного шпиталю

8 років тому 30 лікарів-добровольців рушили на схід України у складі Першого добровольчого мобільного шпиталю. Його заснували 15 грудня 2014 року, невдовзі після трагічних подій під Іловайськом. До повномасштабного вторгнення медики з усієї країни їхали на схід та допомагали лікувати військових та цивільних, які були відрізані від професійної медичної допомоги.

Протягом років війни ПДМШ базувалася по всьому фронту: на даний час це уже понад 50 локацій, більшість з яких – у Донецькій та Луганській областях, але також – на Харківщині, Київщині, Житомирщині та Миколаївщині.

Від початку заснування відбулась 51 ротація. До проєкту долучилось понад 500 медиків: від медсестер та фельдшерів до кандидатів наук й професорів. УП.Життя розпитали учасників добровольчого формування про особистий досвід та мотивацію повертатися на схід з ПДМШ знову і знову.

Далі – їхня пряма мова.

Дмитро, лікар швидкої, комендант

Вперше я поїхав на схід з добровольцями у липні 2022 року.

У медиків завжди є пам'ятний перший труп або перший виклик. Тут – перша евакуація. Моїм напарником був молодий хлопчина 22-років Олександр з позивним "Кузя". Він вчився на другому курсі на фізреабілітолога. На вид хлопчина міцний, молодий гарячий. Тож йому треба було давати роботу, щоб не нудився.

У нашому евакуаційному авто було чимало дірок, тож утворювався протяг. На польових дорогах в салон залітало багато пилу і бруду. А 99% травм – це відкриті рани, тому треба тримати санітарний стан в автомобілі попри те, що війна навколо.

Навчання у бойових умовах. Фото: ПДМШ

На першу евакуацію я їхав на позитивчику: у мене 15 років стажу на швидкій допомозі. А от для Кузі то було щось нове. Він у Києві допомагав у "Червоному Хресті", але ніколи не мав "бойових виїздів". Точка евакуації була в кілометровій червоній зоні активних дій.

Крім нашої бригади було ще дві. Допоки чекали на броню з пораненими, трохи жартували з іншими екіпажами.

Здалеку було чутно не лише рев мотора броньованої мотилиги, але й голосні стогони від болю бійців. Їх було 8 – 3 тяжких і 5 середніх. Я повернувся до Кузі, щоб сказати: "Всьо, працюємо", а він в ступорі стоїть.

Дав наказ, щоб приніс каталку, термуху. Тим часом вибрав одного, але найважчого, пораненого, бо у нас авто було невеличке, а у тих екіпажів – вантажні спринтери. Щоправда, довелось ще й середнього в машину посадити. Я його оглянув швидко, дав знеболювальне.

Важкого пацієнта треба було оглянути, бо він кровив. Смикаю Кузю, а в нього усе з ящиків на ходу летить, не може нічого знайти. Я ще й його заспокоїти мав. В нас було лише 15 хвилин до стабілізаційного пункту: треба було зупинити кровотечу у бійця. Від нього більше треба була як технічна допомога, про порятунок пацієнта думав я.

Читайте також: "В житті не бачив таких пошкоджень": історія лікаря з Харкова, який під час бойових дій два місяці жив у лікарні

Ніби заспокоївся, але бачу – піт тече струмком, каска лізе на очі, бо він її не зафіксував як слід. Бо йому, як найкрупнішому серед нас, дісталась найважча каска.

Попросив Кузю нахилитися, щоб відрегулювати носилки, то він тою каскою по носу 300-му як зацідив! Той матюкається і каже: "ти що, добити мене хочеш?".

Мій напарник не витримав, каску скинув. Того пацієнта ми більш-менш до ладу привели. Кузя ще мав перев'язку іншому, легшому пораненому зробити.

Приїхали на стабпункт у Слов'янськ, віддали хлопців. Підходить до мене Кузя і просить сигарету. А він до цього не курящий був.

Закурили, він мені каже: "Коли каска на носа бійцю впала, я всрався. Думав, я його зламав".

Евакуація пораненого

Я йому руку потиснув, привітав з проходженням бойового хрещення, ще й подякував, що він того 300-ого до тями привів, бо був на межі свідомості.

Крім пацієнта та переляканого Кузі, ще й водій щось кричав: то вправо, то вліво. Трохи пізніше ми зрозуміли, що треба нахилятися в протилежний бік від оголошень шофера. А якщо він каже :"серпантин", то треба ставати крабом у машині і впиратися руками та ногами в салон. Бо авто їде на великій швидкості, заходити у повороти м'яко часу немає.

У мене багато разів запитували: "А скільки ж тобі платять?". То я нагадую, що їжджу з ПДМШ, і ключове слово – добровольчий.

Я вважаю, що якщо хочеш допомагати і жити в нормальних умовах, а ще – мати ротацію через місяць і мати змогу повернутися додому – треба йти в ПДМШ.

Світлана, заступниця медичного директора ПДМШ

Я думаю, що ПДМШ бере свій початок ще з 30 листопада 2013 року, коли були побиті студенти. 1 грудня багато українців вийшли в центр міста, а на Майдані створили перші добровільні загони. Коли відбувались сутички на Банковій – у нас було перше "хрещення".

Моя вища освіта та спеціальність ніяк не була пов'язана з медициною. Але після подій на Майдані вирішила його змінити і поступила у медколедж.

Після Іловайської трагедії ми зрозуміли, що найбільше гине бійців від того, що їм не надають допомогу. Вирішили створити перший добровольчий мобільний шпиталь. Датою заснування рахуємо 15 грудня 2014 року. Тоді зібралась близько 30 медиків різних спеціальностей, а також водії та допоміжний персонал.

Читайте також: Боровся за кожне життя, але своє зберегти не зміг. Історія програміста, завдяки якому з’явилась спеціальність бойового медика

За 3 роки, як тільки отримала диплом медсестри, я поїхала на схід у Попасну та Новоайдар. До нуля було близько кілометра, щовечора населені пункти обстрілювали. У них був своєрідний розклад: починали обстріл близько 18-тої. Собаки ховались передчасно, люди теж спускались у підвали.

Потім я більше займалась адміністративними завданнями та добором персоналу на ротації. Перед кожною з них учасники приходять тренінги у кваліфікованих інструкторів, щоб знати, як надати допомогу в бойових умовах.

До травня лікарі ПДМШ ще брали повноцінну участь в операціях. Їх проводили і в Бахмуті. Там були травматологічні, хірургічні пацієнти. Навіть нейрохірургічні операції проводили, але потім формат змінився.

Евакуаційні екіпажі везуть поранених на стабілізаційні пункти. У них також присутні наші фахівці, які долучаються до операцій за потреби.

Колектив ПДМШ під час листопадової ротації

У нас дуже багато чудових неймовірних людей, які пішли добровольцями безкоштовно. Залишають свою роботу в мирному місті та їдуть сюди на фронт. Після ротацій – вертаються раз за разом. Кажуть, що вже не можуть не їхати.

Мене дуже вражає робота наших лікарів військових – вони справжні герої. Я не знаю, де вони беруть стільки сил. Вони практично без перезмінок стоять під вогнем, у містах, де обстріли – щодня.

Данило Сафронов, хірург політравми

У лютому 2015-го я шукав, до кого б приєднатися, бо добровольчих підрозділів було чимало. Кілька років їздив на ротації з ПДМШ, хоча певний перед початком повномасштабного вторгнення наші стосунки були більш "дистанційними". Зв'язку з командою я не втрачав, тож з початком наступу росіян одразу опинився в лавах ПДМШ: спершу в Києві, а потім – Донбас.

Протягом останніх декількох ротацій, я вже більше займаюсь цивільними справами, допомагаю з організацією процесу, підбором персоналу тощо.

У порівнянні з 2015 роком проєкт став більш системним. Як каже мій побратим, ПДМШ – це машина, яка збирається на ходу. Останні 9 місяців показали, що це дуже ефективна "збірка": є якісна комунікація між волонтерами та військовими.

Читайте також: Тільки чорний гумор і рятує. Будні бойової медикині "Мами Ріти"

Асоціацій з ПДМШ багато, бо там кожен день – ціле життя.

Наприклад, 9 травня один з екіпажів ПДМШ втратив зв'язок з базою на Лисичанському нафтопереробному заводі. До них проривався інший екіпаж, щоб вивести звідти. У цей час росіяни відкрили вогонь: у 20 метрах від машин були прильоти. За годину нарахували понад 500 вибухів. Усі члени обох екіпажів отримали контузії. Їх вивозили буквально під обстрілами.

Тому для мене у ПДМШ найбільш цінними є людські перетворення та розкриття здібностей. Бо там подвиги були на кожному кроці, причому – доволі серйозні. Наприклад, люди які ніколи не стикались з бойовим досвідом, на ротації героїчно, злагоджено та самовіддано працювали майже на "нулі".

Бригада ПДМШ

Галина, терапевтка

У 2015 році я у липні поїхала на Схід – везла машину для знайомих хлопців, моїх колег з Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу. Тоді побачила, що медицини там не було. Бійці навіть не знали, яку таблетку треба пити від болю.

За кілька місяців почула про ПДМШ, подзвонила і сказала, що хочу приєднатися, але не можу через сестру – вона була при смерті. У жовтні її не стало: вже за кілька тижнів я опинилась на сході.

ПДМШ для мене як своєрідний наркотик: тільки приїхала, а вже хочу назад. У мене є відчуття, що маю там бути, я корисна і у мене є така потреба.

Мої колеги – це велика сім'я мотивованих висококваліфікованих професіоналів, які працюють пліч-о-пліч заради перемоги та якомога більшої кількості врятованих життів. До 24 лютого на передовій артилерії не було – її відвели, з важкої зброї – танків, авіації, ракет, теж не було. Максимум – "пукалки" та кулемети. Але зараз через арту військові та цивільні отримують важкі травми та каліцтва.

Галина в евакуаційному авто

У мене 45 років медичного стажу, і я продовжую вчитися на семінарах, лекціях, вебінарах, бо окупанти застосовують великий арсенал зброї, зокрема й хімічну.

Ми між собою не називаємо росіян "дебілами" чи "імбецилами". Ми кажемо: "йододефіцит". Бо для мозку йод потрібен, щоб працював добре і думав, а у них – нема.

А наші воїни – зі сталі. Мені зазвичай траплялися бійці, які навіть з пораненнями та контузіями рвалися на фронт. Кажуть: ви мені лікування розпишіть і я назад до хлопців маю вертатися.

Були й дуже мужні хлопці. Якось привезли військового. У нього баф на шиї весь в крові. Відвертаємо – а там касетним снарядом вирвало частину нижньої щелепи та половину горла. А він – навіть не пискнув.

Читайте також: "Коли після важких боїв вдалося піти в душ, то не могла підняти руки, так вони трусилися". Історія бойової медикині

У стабпункті поблизу Лимана мені головний лікар дав новий позивний: "Кішка". Я спершу не розуміла, і трохи навіть ображалась.

Я тоді працювала в медроті. Коли привозили поранених, приходила у госпіталь та допомагала медикам, а тоді тихенько верталась. Я не питала дозволу про допомогу – просто робила, якщо була можливість.

У вересні, коли вже ротація завершилась, прийшла прощатися. І головний хірург каже: "О, кішка прийшла"! І швидко додає: "Ви не ображайтеся. Це з гарних помислів, бо ви тихо прийшли, тихо пішли".

Євген, травматолог

Прийшов у ПДМШ, коли звершилась окупація Київщини. Поки вона тривала – працював у лікарні, а коли звільнили – виникло відчуття, що треба якось ще допомагати. У Facebook побачив пост, що потрібні лікарі для роботи на сході. Зателефонував, і через два тижні вже був на ротації. Це був кінець квітня.

На роботі адміністрація доволі лояльно поставилась до мого бажання допомогти, і мені оформили цю поїздку як відрядження. Я працював на стабілізаційному пункті в госпіталі у Слов'янську.

За ці пів року я провожу більше часу на Сході, ніж в Києві. Через півтора тижня вже на п'яту ротацію поїду.

На останній ротації була історія з молодим 22-річним бійцем. Поступив з пораненням грудної клітки, кінцівки і ще однієї ділянки. Ми надали йому першу допомогу, він мав далі їхати на евакуацію. Команда медиків допомагає йому сісти, щоб пересадити з операційного столу, а в нього – дуже перелякані очі. Він підводить погляд і питається: "А що я мамі скажу?". В операційній повисає пауза, я відповідаю: "Скажеш, що живий, і це – головне".

Вікторія Андрєєва, УП.Життя

Читайте також: "Військовими" мізками розумієш те, що не зміг би прийняти "цивільними". Історії травматолога з військового госпіталю