Тільки чорний гумор і рятує. Будні бойової медикині "Мами Ріти"

У 2015 році майбутня екологиня Ріта прийшла на перші заняття для цивільних, які проводили в столичному осередку "Азова". Там були й теорія, і практика, і фізична підготовка для майбутніх воїнів.

Ріту захопили заняття з тактичної медицини. Зізнається, ніколи б не подумала, що це їй сподобається, бо її мама працювала в лікарні. Дівчині здавалось, що це виключно паперова, нудна й одноманітна робота.

Але дівчина не хотіла сидіти вдома – вона прагнула потрапити на фронт. Була проблема – дівчат в "Азов" не брали. Навіть медиками.

Майбутня "Мама Ріта" довго боролась з цією несправедливістю – стукала в усі можливі двері, оббивала пороги військкоматів, шукала й інші варіанти потрапити на фронт та не пропускала тренувань.

Через кілька місяців сталася доленосна зустріч з одним з командирів. Він мав позивний "Хоттабич", і виконав бажання Ріти – вона отримала шанс поїхати на війну. Там дівчина познайомилась з "Госпітальєрами", а ще через трішки – підписала перший контракт.

Ріта служить вже сьомий рік. До початку повномасштабного вторгнення вона була медичною інструкторкою, а зараз – на позиції бойового медика.

За майже материнську турботу до хлопців дівчина отримала позивний "Мама Ріта". Для "УП.Життя" вона розповіла свої фронтові історії.

Далі – її пряма мова.

Материнська турбота від медикині

В медиків іноді буває дивне передчуття, коли вони відчувають або запах, або смак крові. Воно інтуїтивно підказує, що зараз будуть поранені.

Якось їхали на іншу "точку" в робочому "Хаммері". В мене різко виникає металічний присмак в роті. Думаю, та може, десь прикусила щоку.

Проїхали хвилин 20, може й менше. І тут якесь скупчення людей біля дороги. Ми зупинились розпитати – кажуть поранений цивільний. В нас почався істеричний сміх через те, що коли ми навіть просто їдемо з точки А в точку В, все одна працюємо. Рану йому затампонували, а тоді – всю дорогу до госпіталю розважали. Сміялись так багато, що він навіть злякався. То ми кажемо: все добре, нам часом просміятися треба. Довезли, передали медикам, подзвонили його мамі.

Фото з архіву Ріти

Одного разу викликали на евакуацію. Я тоді працювала з медротою, тобто не лише на свій батальйон. Мені кажуть – Ріта, давай там на виїзд. Всередині – погане передчуття. Їдемо до батальйону, в якому я знала одного хлопця. Ми називали один одного "братуха" і "сеструха", бо народились в один день. Я сідаю в машину і думаю: "хоч би не він".

Доїжджаю, заходжу в хату, куди його відтягнули, роздивляюся і кажу: "Якого чорта ти?". У нього рука замотана, весь в крові.

Я посварила його жартома, а тоді відвезла в госпіталь. Мені здається, що бійцям приємно, коли їх вивозять знайомі медики, бо є з ким поговорити, посміятися.

Хоча своїм хлопцям завжди кажу: "Як приїдете до мене не на каву – ховайтеся!".

Останнім часом вражає моя внутрішня залізна стійкість. Не знаю, звідки вона з’явилася, бо я дуже емоційна людина.

Але коли почалися сильні бої для мого підрозділу, я стала залізобетонною. Тобто бачу, що везуть пораненого на евакуацію, перехоплюю: ага, це мій, живий, оцінила поранення – жити буде.

Дехто з хлопців, хто не перший рік на війні, не хочуть мені показуватися в машині. Бо коли я їх бачу пораненими, одразу лаюсь голосно: "Якого біса, що ви тут робите?" А вони кажуть: "Вибач, так вийшло, ми трималися, як могли".

Читайте також: Стягувала мертвих з машини, щоб допомогти живим. Фронтові історії бойової медикині

Вони називають мене мама Ріта, бо я за ними ганяюсь: то змушую вдягати бронік, то вчу знову і знову правильно носити турнікет, то сварюсь, що вони енергетиками заливаються.

Хоча іноді я взагалі менша по зросту та молодша деяких військових, але через турботу вони так почали мене всі називати.

Труднощі евакуації

Ворогу плювати на машини медиків, хоч вони з плюсиком, хоч без плюсика. Якщо росіяни бачать авто, то будуть по ньому стріляти.

Був у нас один виїзд, коли я в дорозі почула якийсь дивний звук і не зрозуміла, що це за спалахи навколо. Ми їхали на цивільному, не перефарбованому Спрінтері – він світився в темряві і відблискував, як новорічна ялинка.

Противники з дронів намагалися на нас щось скинути, але не наздогнали. Взагалі машинки тут помирають героїчною смертю. Бо досить швидко зношуються через осколки, які розлітаються.

Тож будь-який новенький джипчик через пару виїздів вже провітрюються з усіх боків, немає скла, десь немає дверей, ще чогось. Але поки ще авто може когось везти – виконує своє бойове завдання.

Читайте також: Свідки найбільшого болю і щастя. Як подружжя весільних фотографів з Одеси знімає війну

Були ситуації, коли повідомлять про пораненого, але ще навіть з позиції не забрали та не донесли. А медична машина стоїть і чекає, поки по ній щось прилетить.

Тягнути поранених на евакуацію доводиться хлопцям власними силами: на ношах чи на собі до певної точки евакуації, куди може під’їхати машина. Найважче, якщо артилерія ворога продовжує працювати. Бо потрібно постійно падати, а тоді підійматися. Через це навіть коротка дистанція в тих навіть 100 метрів, 150 може здаватися нескінченною.

Якось я ледь додзвонилася до медика Кирила, який викликав евакуацію. Ми мали скооперуватися. Він попередив, що поранених бійців дуже багато і вони не можуть іти до точки евакуації. Ще і його в сідницю поранено. Але Кирило примудрився надати допомогу і сам собі, і цим хлопцям. Він передав їх, а тоді поїхав забирати ще когось, сидячи на своїй пораненій сідниці.Бо навіть якщо тебе поранили, це не значить, що ти вибуваєш з гри. Ти маєш працювати до останнього.

"Моя рука ще відстрелюється, док?"

Одного разу везла з евакуації в госпіталь хлопця – командира підрозділу. Він був в ясному розумі попри поранення, ще й якихось задач "нарізав" (роздав).

Спитав, хто з ним їде, я ж кажу – Рітуха. Я так завжди кажу. Він такий: "Зрозумів. Подивися, у мене ноги мокрі і їм холодно. Подивись, зніми шкарпетки".

Думаю – не може бути просто так, що йому через це холодно. Значить, десь скоріш за все там знайдемо кров. Ну, звісно, ми зняли його берці – там теж поранення.

У нього при тому поранення в руку серйозне – вона під ампутацію йшла. І от їдемо, я ту руку притримую. А він лежить і каже: "Оце я стріляв, хотів влучити в танк і так вийшло, що танчик спрацював по мені. Моя рука, певно, ще там досі відстрілюється".

Я тільки в той момент зрозуміла: він не знав, що вона поруч з ним лежить. Кажу йому: "Та я її зараз тримаю, вона в мене в руці". А він підіймає голову та абсолютно серйозно каже, що йому треба правду знати. Напевно, очікував, що я підтверджу, що її відірвало. Думаю, якби я її підняла і показала, він би ще більше здивувався.

Коли складні ситуації, то тільки чорний гумор нас і рятує. Якби не він – напевно б десь у психлікарні вже б лежала.

Ріта в евакуаційному авто. Фото з архіву

Або було бійця поранення в сідниці. Щоб йому не холодно було, то ми його ковдрою з тигром прикрили.

Перед виїздом робила перекличку і кричу: "Що ти там, жопка з тигром, як твої справи?". Відповідає, що все нормально.

Бували моменти, коли поранених в машині багато, і я не встигаю усіх запам’ятати. А вони часом приїжджають подякувати за врятоване життя. В мене вже є певна профдеформація, бо я людей по пораненнях починаю впізнаю. Чим воно менш типове – тим швидше я згадаю.

8 поранених в машині

Якось у великий медичний Спринтер мені кинули 8 людей, один з них – важкопоранений, лежачий. Я біля нього в голові. Але через те, що сидять хлопці на бокових сидіннях, їх ноги впираються в ноші. Я не можу підійти, оглянути пораненого повністю, і бійців рухати не вийде – бо в когось ноги поранені, хтось взагалі контужений й не розуміє, що відбувається.

А оцей хлопчина на ношах ще й мокрий, бо він через річку намагався перебратися. Це ускладнює задачу, бо не очевидні поранення. Ще й мерзне швидше.

Я попрацювала з верхом, а на ногах перевірити турнікети не можу.

Кричу тому, хто сидить біля ніг, щоб він оглянув їх: чи не кровить там більше нічого, чи все стабільно. За іронією долі в самому кінці сидів максимально глухий боєць після контузії.

Ми коли грузили "300", не встигли нормально відсортувати. Тож я кричу і не розумію, чому він мене ігнорує. Попросила того, хто поруч, аби донесли моє прохання. На щастя, з ногами все було ок.

Тоді взялась інших бійців оглядати. Дивлюсь, сидить зовсім юний хлопчина, за щоку тримається.

В нього, як виявилось, щока навиліт. А прикриває шапкою якоюсь. Дала йому стерильний бинтик, кажу – тримай далі, ти молодець. На щастя, ми швидко до стабілізаційного пункту доїхали, я медиків попередила, що навіть не всіх встигла оглянути. Знаю, що один дуже важкий, його треба оперувати вже.

Поки його "латали" – допомогла бійцям. Хтось попросив водички попити. Я не втрималась і пожартувала, що хлопцю зі щокою поки не можна. Він мене винагородив важким і хижим поглядом, який я ніколи не забуду.

Читайте також: Офіційно зниклий безвісти, та насправді – в полоні. Історія 19-річного морпіха, який боронив Маріуполь

Погляд на 1000 ярдів

Контузії, як і поранення, бувають різні. Було таке, коли хлопчина поранений постійно "від'їжджав". Кожного разу з ним знайомишся, щоб він розумів, що це свій. Тільки приведеш до тями, він дивиться в очі, качає головою, що зрозумів. Проходить кілька секунд, і його погляд знову в нікуди. Я, як папуга: "Привіт, я Ріта".

Був одного разу такий складний боєць, якого доводилось смикати кожних кілька хвилин.

Постійно його смикала, і в якийсь момент і він мені заряджає: "Що ти від мене хочеш? В мене є дружина, не чіпляйся до мене!". Я аж трошки приофігіла, думаю – нічого собі! Кажу, ти не переживай – я одружена, все нормально.

Це було так смішно, бо він ніби дійшов до точки кипіння. А колись з моєї роти забирала військового, який був мені за тата на війні. У нього дуже серйозна контузія – погляд на 1000 ярдів називається. Це той стан, коли він дивиться в нікуди, і достукатися до нього майже неможливо.

Насильно поставити катетер неможливо, бо йому це, м'яко кажучи, не сподобається. Разом з хлопцями пояснювали йому, що він в безпеці, свої навколо, і завдяки цьому мені вдалося поставити катетер.

Було важко забрати його речі та зброю, бо він не хотів віддавати. Кілька разів поспіль пояснюєш, що він їде на госпіталь – там зброя не потрібна. Є хлопці, яких контузить не один раз, але вони не їдуть на евакуацію, бо вони знають, що від них багато залежить. Але коли накипає – приїжджають. Кажуть "Покапай мене, я готовий". Для мене вони – титани, які тримаються до останнього.

Бойова команда. Фото з архіву

Часом доводиться вмикати злого доктора та розповідати, що ти їм зараз вколеш і куди. Це, попри логіку, підіймає їм настрій.

Просто є такі хлопці бойові – знищувати танки вони можуть, а як ставити крапельницю – це для них трагедія.

Але й перепочити мені не дають. Постійно хтось приїжджає і кричить на весь підвал: "Мама Ріта!". Я виходжу, як злобний гном і жартома питаю, чи можна мені хоч хвилину побути на самоті. Бо я – інтроверт. Але хлопці вже навчилися "підкуповувати", тому їдуть зі смаколиками.

Я насправді вважаю, що в них робота складніша, ніж в мене. Тому я мотивую бійців та піклуюся, а вони – мене.

Найцінніше – що моя рота не просто мене любить, а поважає.

Вікторія Андрєєва, "УП.Життя"

Читайте також: Із фронту на ринг, з рингу на фронт: історія спортсмена, який взяв до рук зброю, аби захищати країну