Дорога на війну і назад. Як українці відновлюють звільнену Харківщину

Поміж типових пейзажів Харківщини з невеликих річок та містечок, недоторканих соснових лісів, що тягнуться до неба, та височезних труб індустріальних об'єктів чітко відчувається межа російської окупації.

Навколо змінюється рельєф: дорога з цивілізації веде на війну і – назад. Уздовж узбіччя стоять розбиті будинки та знаки про заміновані території. Мости – розбиті, а дорожнє покриття зруйноване гусеничною технікою.

Але місцеві, які пережили окупацію, беруться до роботи та відновлюють села, дороги, переправи. Тут відбувається ренесанс лікарень, які перетворюють на військові госпіталі.

Крім мешканців Харківщини, сюди приїжджають й українці з Херсонщини, Донеччини, Київщини. Усі вони дуже гостро відчувають потребу відбудови країни після спустошення загарбниками.

Дехто з них втратив дім та звичне життя, але не опускає рук. В очікуванні Перемоги вони відбудовують найближчий до Мордору регіон, який так нещадно окупанти намагаються знищити.

"Українська правда. Життя" побувала на Харківщині, щоб побачити, як відновлюється життя після російської окупації.

Фото Григорія Веприка.

"Екскурсія" деокупованими територіями

За 50 км до Балаклії розбито один з мостів. Він склався навпіл, мов змочене в молоці печиво. Поруч із ним металевий тимчасовий побратим.

Це своєрідна точка неповернення і червоний прапорець: ми поступово наближаємось до місця, де була війна. Уздовж дороги вигулькують таблички: "Міни! Дорогами не ходити!".

За кермом авто сидить Григорій. Він – військовий, мобілізувався за власним бажанням. У нього коротка відпустка, яку він витрачає на поїздку на деокуповану Харківщину. До повномасштабного вторгнення працював фотографом та відеографом, на фронті керує дронами.

У цій експедиції він знімкує дорожників та відновлення регіону. Військовий бачив смерть та руйнацію, а тепер хоче подивитися, як відбувається відновлення.

– На початку серпня було відчуття, що на Харківщині будуть нові межі як на Донбасі у 2014-му. Бо солдат бачить 10 метрів, три берези, два окопи. Я був на Харківщині з весни 2022 року, а у вересні абсолютно несподівано опинився в Осколі за Ізюмом. Очима солдата це була телепортація: все відбувалося стрімко, на усвідомлення часу не було, – розказує Григорій.

Колеса його авто голосно шурхотять по дорозі. Це покриття зазнало руйнувань гусеницями важкої військової техніки. Тому деякі слова розчиняються серед гулу.

– Нашим напрямком було Кремінна – Сватове. Якось був вільний час, я на карті збільшив масштаб. Віддаляю і розумію, що цією дорогою далі – Сватове, про яке в усіх новинах гудуть. Отак виявилось, що ми не в безіменній посадці сидимо, а на важливому напрямі, – сміється військовий.

Фото з танком "на долоньці"

Він розповідає, що під час просування ЗСУ та зачистки звільнених селищ поспілкувався з місцевими мешканцями. Люди, які пережили окупацію, на його думку, діляться на два типи.

В одному зі звільнених сіл військовим був потрібен трактор, щоб витягнути танк. Вони пішли до керівництва молокозаводу, який працював навіть в окупацію. Але отримали відмову, прикриту брехнею про несправність техніки.

За кілька днів до бійців прийшов один з керівників молокозаводу і віддав ключі від трактора. Він пояснив, що більшість працівників підтримували окупацію та були колаборантами. Йому ж вдалось виїхати, і за першої можливості – повернутися.

– Але й багато добрих людей зустрічав! – каже Григорій. – Був мужик на одному перехресті, який тиждень після визволення військовим пиріжки роздавав. Були й рибалки, котрі приносили свій улов, тому що ділитися було особливо не було чим. А хтось приносив рибу і вранці приходив за грошима, аргументуючи, що риба не безкоштовна, – продовжує він.

Військовий розповів, що після того, як пройшов декілька деокупованих сіл, навчився виокремлювати колаборантів та прихильників "руського мира". У них була спільна риса: вони ходили з понурими головами та усіляко оминали українських бійців.

Читайте також: "Вони лежали, притулившись один до одного". Історія життя та загибелі восьми родичів, могили яких знайшли в Ізюмі

За третім поворотом, схожим на гірський серпантин, майорить жовтий паркан з колючим дротом. Одна з його стін нашвидкоруч закрита жестяними листами. За ними розташований цементний та шиферний завод. Не так давно на територію заїжджало щось безпардонно габаритне, важке та чужорідне. Це була бойова машина окупантів.

У кількох промислових та адмінбудівлі зяють дірки різного розміру: від куль до танкових снарядів.

– Для мене деокупація – це коли цивілізація наново заходить у міста та села. І перше – це ремонт дорожнього полотна та переправ. Адже дороги – це не лише шлях на війну, але й евакуація, забезпечення доступу для волонтерів, лікарів, пошти, – зазначає військовий.

Тимчасовий міст

Самій Балаклії безпосередньо не дуже "дісталось". Де-не-де у будинках почорніли від пожеж вікна, знищено кілька магазинів та приватних домів. Місто вже оговтується від окупантської навали. Тут насамперед ремонтують мости та переправи, аби полегшити логістику для Перемоги.

Андрій, Сергій, Іван та інші чоловіки у ремонтній бригаді – балаклійці. Вони пережили окупацію вдома, а тепер відбудовують місто власноруч. Їхні обвітрені руки та обличчя говорять про тривалу роботу на зимовому морозному вітрі.

Іван монтує переправу

– Андрію, праворуч! – кричить один з чоловіків у робі. Це – Ілля з Маріуполя, єдиний не місцевий в колективі.

Чоловік високий, худорлявий, з чорною бородою і темними очима. Він стоїть біля групи ремонтників і підказує водію трактора, куди потрібно направити ківш зі щебенем.

Ілля разом з напарниками будує тимчасовий міст-переправу через річку Балаклійку. Окупанти знищили одну з опор мосту, а посередині утворилась велика дірка. З неї випинаються тоненькі прутики арматури назовні: вони обмежують небезпеку для допитливих.

Коли бригада звершує підсипати стики між плитами щебенем, Ілля погоджується на розмову.

Ілля з блокадного Маріуполя

Чоловік розповів, що у Маріуполі до вторгнення мав дві машини, дві квартири та власний дім. Від початку вторгнення пробув у місті місяць, а потім дивом виїхав.

"Я зрозумів, що такий сильний у Маріуполі був! У мене все виходило, за що б я не брався! А потім у війну побачив багато різних людей! Дехто мав упереджене ставлення або не розумів того, що нам довелося пережити", – з гіркотою в голосі зазначає Ілля.

Одна його квартира згоріла дотла, бо російська ракета залетіла через балкон в кімнату. Будинок та машина теж згоріли – напередодні точного влучання окупантів по його гаражу, Ілля загнав туди своє авто.

Друга квартира стала прихистком для батьків та брата Іллі, доньки, нової дівчини з дитиною та навіть колишньої дружини з новим чоловіком. Вона була розташована на 2 поверху 9-типоверхівки.

"Щоранку у нас був будильник на 4:30 ранку – росіяни розпочинали свої бомбардування. У квартирі було безпечно, та й тепліше ніж у підвалі – двох дітей туди не відведеш.

За два тижні росіяни почали просуватися, і щільно закидали наш район мінами. Це був перший раз, коли я прокинувся від вибухів – схопив дітей і відніс у коридор. За кілька митей повилітали всі вікна та у квартирі стало -8°C. Сидіти там сенсу більше не було, ми спустилися до підвалу", – каже він.

Ілля біля місця "підриву" мосту

Ілля дістає цигарку та розпливається у посмішці. Коли виринає зі спогадів, розповідає як 8 березня привітав усіх жінок в під'їзді.

"Того ранку як завжди вийшов з дому о 5 годині, щоб нарубати дров. За ніч випав сніг, і першою ідеєю було витоптати перед будинком привітання. Але снайпери "зацінили" б швидше, ніж я дописав назву місяця", – жартома зазначає він.

За кілька хвилин Ілля побачив чоловіка, який віз кравчучку, вщент забиту метровими розами. Ймовірно, цей перехожий або відкрив свій магазин, або – мародерив у чужому. Чоловіки швидко домовились про ціну квітів в алкогольному еквіваленті.

Маріупольчанин з посмішкою каже, що якраз на свято і дізнався, що під'їзд – повний людей. Усі були налякані і намагались не покидати своїх домівок. Він зазначає, що кілька разів дивом вижив.

Наприклад, коли чоловік пішов за водою у магазин "Метро", який вже розбирали місцеві, поруч із ним було кілька прильотів ракет С-300.

"Навколо люди мертві лежать, а я стою – Богом поцілований. На мені – ані подряпини, але контузило сильно – не чув нічого, з вух кров текла", – з широчезною посмішкою говорить Ілля.

Він швидко додає, що за себе йому ніколи не було страшно – переживав за життя та здоров'я доньок, батьків, брата.

"Вдалося виїхати дивом! У мене була величезна чорна борода, а все тіло – у татуюваннях. На кожному блокпосту мене роздягали. Як випустили – не знаю. Може тому, що в машині були діти", – зазначає чоловік.

Читайте також: 6-річна донька почала сивіти. Історія сім'ї з Маріуполя, яка провела місяць у бомбосховищі з 50-ма людьми

Ілля досі підтримує зв'язок з 64-річною сусідкою з Маріуполя, яка доглядає його котів. Жінка каже, що окупанти перевернули усі квартири до гори дриґом і забрали усі чоловічі речі, навіть поношену спідню білизну.

"Якщо думають, що відібравши цінні речі, можна нас зламати – то ні. Шкода, щоправда, що 20 років – у дупу. Боюся не встигнути ще раз на ноги стати.

Після Перемоги збереться вся моя сім'я, радощам не буде меж! Місяць питиму, а потім піду та поверну своє життя. Повернусь в українській Маріуполь та будуватиму його заново, бо там моя земля", – каже Ілля.

Його розповідь перериває крик одного з робітників:

– Андрюш, від'їдь, будь ласка, щоб ми фото про виконану роботу кинули, – кричить він.

На календарі – п'ятниця, післяобідній час, тож усі чоловіки в передчутті завершення робочої зміни. Ілля жестом запрошує йти до вагончика – йому теж кортить додому.

Знизу під мостом шумить річка, повз нас проїжджає трактор, який, як і чоловіки, відпочиватиме до понеділка.

"Колектив – найкращий, дрім тим прям! З нас ніхто ще міст не будував! А ми в нього не лише сили, а ще й душу вкладаємо", – з посмішкою каже маріупольчанин.

Бетоні блоки переправи

У вагончику

У вагончику хтось перевдягається, дехто п’є каву, Андрій запалює цигарку. В центрі стоїть буржуйка, яка гріє металевий контейнер. Ілля представляє мене своїм напарникам зі словами:

– Зараз вас допитуватимуть! – широко посміхається та йде у куток, щоб перевдягнутися з брудної робочої одежі.

Буду заповнює чоловічий сміх, вони продовжують перевдягатися і курити. Старший чоловік Олександр навіть виносить портсигар з самокрутками. Хтось приймає його пропозицію та закурює. Вагончик стрімко наповнюється димом.

Дихати стає важке, але чоловіки натомість розслабляються та стають більш говіркими: разом, гулом, перекрикуючи. А за кілька миттєвостей – по черзі.

– Окупацію відсиділи у підвалах вдома, в Балаклії, – починає Андрій.

Йому близько 40 років, у нього темне волосся та борода, засмагле та обвітрене від роботи просто неба обличчя. Він помірно високий, з добрими очима та чорними "робочими" руками. Поміж пальців затиснута вже третя цигарка. Андрій працював столяром, виконував оздоблювальні роботи. 24 лютого пішов до столярного цеху, працював до 26-го, поки не зайшли росіяни.

– Були ті, хто підтримував окупацію відкрито. Були й ті, хто потай робив, але пакосно – позиції наших хлопців здавав, місця проживання атошників. Або до дружин військових приходили з допитами – за наводкою, звісно. Гарного ні*уя не було. Грошей не було, якщо нема готівки. А ціни – підскочили! Один туалетний папір по 50 гривень, – продовжує він.

– Сіль по 70 гривень! – додає Сергій.

Він виділяється поміж чоловіків гладенько виголеними щоками – схожий на менеджера, але робочий одяг промовляє сам за себе. До повномасштабного вторгнення Сергій працював у Харкові – будував багатоповерхівки. 21 лютого зламався кран, і всі роз'їхались по домівках.

Олександр на відбудові мосту

– Коробок сірників по 35 гривень, а сало – по 350! – кажуть чоловіки у різнобій.

– Продукти були за космічною ціною. Усі їх шукали, хоч і намагалися менше пересуватися. Буряти, як зайшли, любили мародерити, квартири розкривали, лікарні, аптеки вичистили. Вони навіть унітази виривали, бо бачили таке диво вперше у житті, – знову говорить Андрій.

– Або мережевий хаб для інтернету зі стовпів здирали – хотіли додому привезти. А те, що без дротів це просто бляшана коробка – не розуміли. Отакі воїни! – з посмішкою розповідає Сергій.

– Напевно думали в юрті затишок з унітаза та інтернету створити, – каже Іван.

Маленький вагончик знову наповнюється чоловічим реготом, витісняючи смуток, біль, і поєднується з сигаретним димом.

– А медична допомога? – питаю.

– Ти взагалі про що? Медиків, швидких – нічого не було. У мене сусідці-бабусі в стегно поранили, вона кров'ю за 10 хвилин стекла, бо зачепило артерію. А я шо? Ганчірку притулив, бо що я зроблю, якщо в неї артерія перебита? – обурюється Андрій.

– І зв'язку не було! Через це скільки людей загинуло?! Вони ж падли стріляли туди, де люди намагалися мережу зловити. Хто на дерево залізе, щоб рідним сказати, що ще живий і все гаразд, – по них і лупцювали. Обстріли були як у церкві служба – ранкова, обідня та вечірня, – доповнює Сергій.

– А наші зайшли – звісно полегшало. Бо з'явився зв'язок, ціни стали доступнішими. Можна було собі дозволити ковбаски купити. Робота з'явилась: ось я на міст прийшов працювати, моя жінка – до пекарні, – продовжує Андрій.

Він зазначає, що робота дає стабільність, а на деокупованій території – це особливе благо. А потім мрійливо додає, що далі, може, в Ізюм поїде міст наново будувати, і на весну знову його сім'я на ноги стане.

– Сволоти безрукі не могли навіть нормально підірвати! Просто зіпсували! За те окопи вздовж річки накопали. Невже атаку з води готувалися відбивати? Дебіли! Тьху, – емоційно каже Іван і заливає окропом розчинну каву.

Читайте також: Боровся за кожне життя, але своє зберегти не зміг. Історія програміста, завдяки якому з’явилась спеціальність бойового медика

Чоловіки непомітно покидають вагончик, Іван виходить з чашкою на вулицю. У робочому гармидері лишається лише Сергій.

Він розказує, що під час окупації зламав обидві п'яти. Тому "несприятливий" час пролежав у гіпсі.

– У знайомого під перехресним вогнем неподалік будинку вибухнув снаряд. Ударною хвилею пошкодило дах. Я погодився допомогти поправити шифер, але був обстріл, з даху з'їхав і приземлився на п'яти. А потім ноги пронизав біль, – згадує будівельник.

На щастя, у поліклініці було світло, тож йому зробили знімок та загіпсували кінцівки.

– Може й на краще, що пролежав весь час до визволення. Коли заходили наші, я міг по кімнаті в гіпсі ходити, дуже хотілося також їх зустріти! – з хлоп’ячим захватом вигукує він. – Дуже вдячний нашим хлопцям, що пройшли майже без руйнувань, і ми знову вдома…Ще й робота з'явилась!

Дорога до госпіталю

Продовжуємо подорож, вертаємось на трасу. Уздовж дороги – не прибраний врожай соняха. Квітки склалися навпіл під вагою своїх голівок.

На стеблах вздовж дороги щометр нав’язані білі стрічки. Це повідомлення від саперів: за цією лінією – не розміновано. Де-не-де на узбіччі навіть вигулькують фрагменти спаленої російської техніки.

Григорій зазначає, що це незначні залишки важкого озброєння окупантів.

– За кожним кущем, на кожній вулиці кожного села і на перехресті стояв розірваний танк або БМП. Їх було настільки багато, що не покидало відчуття, ніби це – комп'ютерна гра, і хтось безліч разів скопіював один і той самий елемент. Виглядало зовсім не реалістично, – каже він.

– А страшно було? – запитую.

– Щоразу коли летить чи щось свистить! Бо я на слух не відрізняв, чий то міномет стрільнув і куди воно летить! Після контузії взагалі всі свисти однакові.

Ми якось їхали з бойового виходу і бачили, як гарно розквітає пишний феєрверк. А за дві секунди доходить, що це по нас стріляють пакетом "Градів". А фосфор – неймовірно красиво! Допоки не осягнеш, що то смерть із неба сиплеться! – пояснює військовий.

Вночі навіть зрйнований міст виглядає естетично

Кілька хвилин їдемо в тиші, кожен занурений у думки та спогади.

– А знаєш, я тільки в серпні вперше зблизька наші танки побачив.

А одного разу "Піон" (самохідна артилерійська установка – ред.) вночі перевозили. В офіцерів радості було, як у дітей. Бо цими машинами можна ого які дірки в росіянах робити, – Григорій широко розставляє руки і посміхається. – Один офіцер вийшов, готовий був поцілувати ту гармату. Чоловіка так тішили тільки фотографії його дітей, яких він з березня не бачив, і ось ця здорова артилерія.

Григорій розповів, що при обстрілах йому було набагато легше приборкати страх, коли мав камеру під рукою.

– Цю війну дуже багато знімають: на дрони, суб'єктивні камери на бійцях, на телефони... Вона стала надто медійною, і від того ще сюрреалістичніше. Один в один, як у фільмах, тільки гірше картинка – більше різких поворотів камери, менше продуманих деталей.

Адже ти можеш дістати телефон, зайти в Telegram і подивитися, як росіянину відриває ногу або як розірвало танк. І навіть трохи посміхнутися, без докорів совісті та гуманізму.

Машина знову починає ревіти, мов звір, на пошкодженому асфальті. Ми наближаємось до ще одного міста на Харківщині.

Госпіталь у районній лікарні

До нас виходить керівник госпіталю Віктор Вікторович. Він молодий як на керівника, десь років 35. У нього не типова яскраво-руда борода, що контрастує з чорною формою. Я ледве встигаю за його темпом.

Спершу він заводить мене у приймальню: тут темно і заставлено коробками.

Керівник госпіталю

– При надходженні у госпіталь кожен військовий отримує набір для гігієни, зокрема нове спіднє, шкарпетки, засоби особистої гігієни, – починає екскурсію військовий.

Він простягає до рук пакет з таким набором, а тоді розвертається і прямує в коридор.

– Для бійців накриваємо столи. Там завжди є чай, печиво, бо по кілька діб перед тим вони могли й не їсти. Харчування налагодили так, щоб військові могли отримати 5-7 прийомів їжі у зручний для них час, – пояснює Віктор Вікторович.

Екскурсія пришвидшується, крутити головою доводиться активніше. Ми минаємо актовий зал та підіймаємось сходами на другий поверх. Раніше тут було одне з відділень цивільної лікарні, але наразі його обладнали для потреб військового госпіталю.

У коридорах стоять застелені панцерні ліжка, у приміщенні – тепло і смачно пахне, немає запаху ліків або ворожого ставлення. Завертаємо у хірургічне відділення.

Віктор Вікторович доповнює "пейзаж" короткими коментарями, показує операційні та майбутній оперблок. Каже, приміщення було захаращене, але вже невдовзі поставлять два столи і ліжка реанімації.

Наразі у великій кімнаті, розділеній на три частини, лише обдерті стіни та замінена сантехніка. Старий блакитний радянський кахель тримається на доброму слові. Зважаючи на те, яких змін зазнала лікарня лише за місяць керівництва Віктора Вікторовича, його плани щодо облаштування хірургічного блоку видаються цілком реалістичними.

Читайте також: "Військовими" мізками розумієш те, що не зміг би прийняти "цивільними". Історії травматолога з військового госпіталю

– На поверсі можуть розмістити близько 150 поранених. На день виконують до 16 операцій. Загалом можемо прийняти до 600 військових, – говорить короткими реченнями Віктор Вікторович.

Підходимо до палати, з-за дверей чутно чоловічий голос, який жваво розповідає історію. Керівник госпіталю стукає у двері, прочиняє їх, і голоси у палаті замовкають.

Усередині – напівморок, бо вікна палати закриті кількома шрамами цупкої тканини. Ліжка тут зовсім інші – сучасні та функціональні, це впадає в очі на контрасті.

Він питає у пацієнтів про їхній стан, харчування, уточнює побутові нюанси. Дбайливо, хоча й трохи суворо запитує: "Усі речі попрали?". Чоловіки одностайно відповідають "Так, все добре". Віктор Вікторович киває і стрімко покидає палату.

Палата після святкування дня народження

Поки переходимо між палатами, розповідає, що функціональні ліжка – з Німеччини та Швейцарії. Їх "дістали" волонтери. А панцерки поставили в коридорі на випадок великого надходження поранених.

– Оце – найоптимальніше розташування ліжок у палаті, – каже Віктор Вікторович, заходячи у третю палату. Тут, як і у попередніх, є 4 ліжка, щоб максимально використовувати простір, але й лишати комфорт для пацієнтів.

Керівник госпіталю підходить до невеличкого столика з новими книжками. Тут є й художня, і історична, і науково-популярна література. Каже – це теж привезли волонтери.

Стіни у коридорах, палатах, їдальні, та навіть біля санвузлів прикрашені дитячими малюнками. Керівник зазначає, що це підтримує бійців та укріплює їхнє прагнення повертатися на фронт.

Колаборація цивільних і військових лікарів

Екскурсію вже вчетверте перериває телефонний дзвінок. Після нього Віктор Вікторович запрошує професорку з судинної хірургії та перекладає решту питань та екскурсійного "обслуговування" на пані Олену.

Висока жінка у чорному светрі широко і тепло посміхається. На шиї у неї викуваний кулон у формі герба на золотому ланцюжку. Олена на питання про підвіску посміхається та розповідає, що її власноруч викував пацієнт, який потрапив до Запорізького госпіталю з вогнепальним пораненням стегна. Перед тим, як виписатися, подарував їй оберіг зі снайперської кулі.

А потім вона швидко перемикається та розповідає про організацію госпіталю у рекордно короткі терміни.

– Я тут як судинний хірург, допомагаю оперувати військових, але й приймаю цивільних. Намагаємось не ділити ці дві категорії пацієнтів, але, безумовно, бійці – в пріоритеті.

Ми чекаємо тут на усіх фахівців, бо маємо бути готовими до більшої кількості поранених. Досвід показує, що лише колаборація цивільних та військових лікарів може дати результат та зберегти безліч життів, – каже пані Олена.

Олена у майбутній операційній

Лікарка розповідає, що у військових є одна яскрава риса: вони не ділять роботу на свою та чужу. Наприклад, якщо лікарю-анастезісту потрібна шафа, він попросить військового і разом з ним перенесе її до кабінету.

– Я цьому навчилась у військових, адже зараз такий час, коли ми не маємо дивитися на звання чи заслуги з цивільного часу – треба єднатися заради спільної справи… і Перемоги.

У лікарні – обід. Тож Олена та інший персонал спускаються до їдальні.

Оперував навіть в окупації

З обіду вертається Олександр Леонідович. Він – хірург з Херсонщини.

– У мене зараз все майно та теща залишилися ще на окупованій території. Там же теж читають це все. Я боюся як би… – попри напускний сумнів він тримається впевнено і запрошує на розмову до ординаторської.

Я вже вп'яте піднімаюсь на поверх хірургічного відділення. Це схоже на День Бабака. Тільки тепер я завертаю у перший кабінет праворуч.

У кімнаті, як і в палатах, напівморок. Вікна теж закриті шторами, а під стінами стоять два дивани навпроти. Книжковий стелаж зберігає книги та документи. Поруч на полиці стоїть банка з парфумом, тюбик зубної пасти зі щіткою, а трохи осторонь – помазок та крем для гоління.

Олександр Леонідович згадує про початок вторгенення

Олександр Леонідович не дуже високий на зріст, середньої комплекції та віку. Він говорить чітко, навіть трохи з гордістю, адже на Херсонщині був завідувачем хірургічного відділення, нині – старший ординатор.

Йому з родиною вдалось виїхати з окупації на Великдень. А вже за два тижні після того Олександр Леонідович мобілізувався за власним бажанням.

У кабінеті він першим ділом ставить свою металеву тарілку, у якій дзвенить кружка та ложка, на поличку у шафі. А тоді сідає на софу навпроти і розказує про незвично важкого пацієнта.

– Три дні тому привезли військового з пораненням у грудну клітину. Зробили знімок – кров у легенях. Виявилось, у нього наскрізне поранення серця. Ми його оперували, зупинили кровотечу і відправили на Харків.

У нас тут конвеєр. Ми готувались до великого надходження, аби вони тут хоча б переночувати могли. Бо для бійців після окопів, поїсти, помитися та поспати у теплому ліжку – це вже 50% лікування, – розповідає медик.

Він зазначає, що військові у госпіталі можуть перебувати від 2 до 4 тижнів. Якщо за цей час пацієнт не відновлюється, його відправляють на військово-лікарську комісію, яка може подовжити лікарняний для бійця.

Читайте також: "Часом краще зробити ампутацію і швидко "поставити на ноги": історії травматолога з військового госпіталю

Хірург показує мені теку зі списками поранених – їх там понад 40 людей. Аркуші списані дрібним шрифтом навпроти переліку надрукованих прізвищ.

Він повертається на своє місце на дивані. На його обличчі – замислений погляд. Олександр Леонідович поринає у спогади, і тихо переповідає їх.

– Війна застала мене в рідному місті на Херсонщині. Коли прийшов на роботу, побачив, як Чорнобаївка горить. Вже до полудня почали привозити поранених.

На міст у Херсоні йшли колони росіян, а нас не чіпали. Їхня задача була максимально далеко зайти, – каже сумним голосом.

Розповідає, що напередодні війни відчувалась напруга.

– Але сухопутний наступ – це ж середньовіччя з великими втратами. На це міг наважитися лише божевільний! – викрикує він останнє слово.

Звук заповнює ординаторську, а тоді змінюється тишею.

– Другий день теж привозили поранених, а потім – вдарили морози. Хтось замерз, а когось й подобивали. Росіяни їздили по локаціях, де були атаки і добивали тих, хто вижив. Переважно – своїх же, – пригадує лікар.

У госпіталі також є кіт-антистрес

Хірург важко зітхає.

– У росіян, знаєте, є така особливість… Вони хочуть усіх об себе забруднити, – замислено каже Олександр. – Коли вони зайшли, спершу було здивування, яке пересилювало страх. А потім на його місце прийшла злість від безпорадності.

Він ще раз важко зітхає. Двері до ординаторської прочиняються і вигулькує голова медсестри. Вона нагадує, що боєць вже чекає на нього в операційній.

Лікар посміхається очима та кутиками губ, підводиться і рушає боротись з окупантами так, як вміє: рятуючи життя.

Вікторія Андрєєва, УП.Життя

Читайте також: "24 лютого ми не зупинили жодної операції". Як найбільша дитяча лікарня рятує життя від початку вторгнення