"Дивлюся на школу – а її нема": 4 історії учнів, класи яких зруйнувала Росія

За рік повномасштабної війни росіяни пошкодили 3051 заклад освіти і 420 зруйнували.

У їхніх стінах вчилися діти. А в частину побитих шкіл учні уже навіть повернулись на офлайн-навчання.

До річниці великої війни благодійний фонд savED, який опікується цими понищеними Росією школами, для "УП.Життя" розповідає 4 історії школярів таких закладів.

Далі – пряма мова учнів.

Дмитро Кумановський, 10-класник, навчався в школі № 21, Чернігів

Вдень 3 березня я сидів вдома у своїй кімнаті й читав новини. Тоді почув різкий гучний звук. Свистіння в напрямку школи. Я підскочив. Зрозумів, що снаряд або ракета летить у школу чи в щось неподалік.

Коли стався вибух, мені почали писати друзі, які живуть поруч: "Прилетіло в школу". Надсилали фото і відео. На них було видно вщент зруйновану будівлю, дим, розбиті вікна, вибиті двері…

Далі швидко почали з’являтися новини. Я дуже хвилювався за друзів, які живуть поруч зі школою і ще не написали мені. Зрештою, їх не було серед постраждалих. Хух.

Мені було складно усвідомити, що це могло статися. Я сидів у своїй кімнаті з відчуттям, що 9 років минули марно. Не знаю чому.

Ще 23 лютого ми сиділи в школі, веселилися, у нас було звичне життя. А за тиждень школи немає. Я передивлявся відео й фото з однокласниками та друзями – було дуже шкода. Хотілося повернутися в той час. Ми і з друзями передивлялися разом, сумували. Приходило розуміння, що школа зруйнована – і я більше туди не повернуся. Як і інші 600 учнів.

Дмитро Кумановський біля своєї зруйнованої школи

Після цього випадку ми виїхали із сім’єю з України в Італію. І повернулися в Чернігів у вересні.

У 10 клас я пішов в іншу школу, бо у 21-й навчання було тільки до 9 класу. Та й не було вже куди йти… Попри це, 3 вересня я прийшов до школи – побачити розвалини. Було цікаво. А потім охопив сум.

Наполовину зруйнований спортзал, вибиті майже всі вікна, у деяких місцях попадали стіни. Залишилися деякі класи на 2–3 поверхах, але вони – також без вікон.

Пам’ятаю, дивлюся на школу, а її нема. Друзі встигли звикнути, а мені було важко це прийняти.

Нині вхід у школу заборонений, є небезпека повного руйнування. Її час від часу перевіряють поліцейські та воєнні. Там зовсім не можна вчитися. Зовсім. Тільки будувати з нуля…

Те, що залишилося від школи № 21 у Чернігові

Я зараз вчуся в школі №3. Натхнення навчатися під час війни надають мої нові друзі, у нас багато спільних тем, можна поділитися своїми думками. Усе вирішують люди. Життя продовжується.

Софія Какун, 9-класниця в школі в селі Плоске, Київщина

Я виїжджала до Хмельниччини під час окупації села. А троє моїх однокласників залишалися.

Біля нашої школи "припаркувалися" два російських танки. Коли їх розбили 26 березня, почала горіти частина школи: спортзал і музей. Також згоріло кілька класів, прилетіло в наш. Ті, хто не були в селі, дізналися про це на наступний день. Усі були шоковані.

У наш чат скинули відео, на якому вчителька тримає дзвоник у руках і знімає, як догорають речі в школі. Вона сказала, що дзвінок – чи не єдина річ, яку змогли винести зі школи…

Також учителька сказала, що люди з будинку поряд своїми силами намагалися загасити пожежу. Хоча води на той час у селі майже не було. Люди виливали останнє, щоб зберегти школу.

Мені здавалося, що її вже немає. Я відчувала страх і невідомість. Було боляче, крутилася голова.

Софія Какун, 9-класниця в школі в селі Плоске, Київщина

Коли село деокупували й ми із сім’єю повернулися, я одразу побігла до школи. І те, що я побачила, виглядало більш масштабно, ніж те, що бачила на відео. Біля школи досі стояли два російських танка. А біля них гралися малі діти. Це було моторошно.

Найбільше мені шкода зруйнованого музею. Там ми проводили багато часу, не тільки на уроках. Ми часто там просто сиділи спілкувалися. Там було затишно.

Ще одне пам’ятне місце – спортзал. Туди хотілося приходити, був гурток із баскетболу. 23 лютого у нас було останнє заняття.

У нашому класі була лише дірка в стіні, трішки побилася дошка й парти – досі залишилися сліди від удару. Решта – на місці.

Зараз – очне навчання. Згорілу частину школи учні трішки обмалювали та обписали. Є і лайливі написи, і про те, що нам сумно.

Звісно, є деякі незручності під час навчання. Згорів кабінет інформатики, зробили ще один, але там значно старіші комп’ютери. Замість спортзалу у великому приміщенні їдальні склали столи та поставили тенісні. Так і викручуємося. А перед цим на фізкультурі ми в класах грали в шахи та шашки.

Спочатку було не дуже комфортно бути поряд біля танків і згарища й розуміти, що тут сталося. Зараз вже звикли. Учні не дуже приділяють цьому увагу. Хіба 11 клас, який цьогоріч буде випускатися, планує влаштувати фотосесію на фоні руїн, щоби залишити згадку про це.

Зруйнований спортзал в школі в селі Плоске, Київщина

Наша школа – центр села. Біля неї навіть увечері збирається багато односельців. Усі відпочивають то тут, то на стадіоні біля школи. І це не змінилося, попри те, що школа зруйнована.

Але я б хотіла відновити все, що було в школі. Усе. Цього буде достатньо.

Я хочу рухатися далі й не сидіти на місці – і Росія не забере в мене цього. Ми не маємо зациклюватися на тому, що сталося. Якщо ніхто нічого не робитиме, країна занепадатиме. А ми цього не хочемо. Тому я щодня встаю і знову йду в школу, яку потрохи відбудовують. Це дає надію.

Софія Пономаренко, 11-класниця в Михайло-Коцюбинському ліцеї, Чернігівщина

Того дня ми були вдома з сім’єю. Сиділи зі зведеною сестрою в кімнаті. Мама пішла по яйця в курник, а батько сестри був у душі.

Попри те, що кожен робив своє, усі ми почули гучний звук. Вибух. Почали труситися стіни будинку.

Стало дуже страшно. Ми із сестрою побігли в коридор, у якому ховалися від 24 лютого, коли були обстріли, якщо не встигали добігти в льох.

Мама встигла сховатися в погріб. Так ми перечекали обстріли. За пів години все стихло й додому прийшла мама. І почалися перші новини про те, куди влучили. В мою школу.

Софія Пономаренко, 11-класниця в Михайло-Коцюбинському ліцеї, Чернігівщина

Перша думка була: "Ну, все, навчання не відновиться". Не конкретно навчання в моїй школі – а що це все ніколи не закінчиться. Не закінчиться війна. Ще страшніше стало, коли з’явилася мережа. Друзі почали публікувати в соцмережах відео, як допомагають розбирати завали. Придивившись, ми з однокласниками зрозуміли, що влучило у наш клас. Клас хімії та біології.

Коли перед 1 вересня ми прийшли до школи, нам дозволили зайти в напіврозвалені приміщення разом з учителями. Було сумно, адже в нас було багато планів на 11 клас. Наприклад, зробити дошку з нашими фотографіями, повісити гірлянди в класі. Ми хотіли зробити клас ще затишнішим, аби провести там останній шкільний рік.

Також ми хотіли організовувати більше заходів і брати в них участь. Адже до цього наш клас був не дуже дружнім. І здебільшого в класі все робили 4–5 людей. Влітку ми встигли здружитися. А класу вже немає. І зробити із цим ми нічого не можемо. Якесь безсилля. Ми роздивилися все, відчули сум і підбадьорювали одне одного: "Все буде добре, тримаємося".

Зараз у школі тривають ремонти, а ми навчаємося дистанційно. Моя мрія – щоб школа була ціла повністю, щоби й далі навчатися очно. В 11 класі важко робити це дистанційно – скоро ЗНО чи НМТ.

У школі нещодавно з’явився цифровий освітній центр – і ми відразу його полюбили. Там проводять кіноклуби, політклуби й інші цікаві події. Я вже кілька разів ходила. Також там можна навчатися, якщо вдома немає інтернету чи світла. Нам є куди подіти себе.

А ще ми збираємося в школі, щоби потрохи вивчати вальс. Тож проводимо там час на репетиціях – сподіваємося, випускний таки відбудеться. Він же один у житті. Потрохи вибираємо музику, дівчата обирають сукні на останній дзвоник. Дуже хочеться якогось відчуття нормальності.

Софія у зруйнованому ліцеї

Загалом я б хотіла, щоб усе було як раніше. Я хочу вчитися нормально. У своїй школі. У мене є мотивація, я бачу своє майбутнє. Я хочу не просто "бути", а впливати на те, що буде. І поки роблю все від цього залежне.

Богдан Бойко, 11-класник Житомирського ліцею № 25

4 березня в школу влучила російська ракета. Я живу за 5 хвилин ходьби від неї, тож почув гучний вибух. Визирнув у вікно й побачив багато пилу, паперу.

Зайшов у міські пабліки й побачив, що в школу прилетіло. Зрозумів, що папір, який я побачив, – це зошити, журнали, книжки.

Усі писали в чат класу, надсилати новини. Однокласники були шоковані, хтось лаявся, хтось жалкував, а хтось записував голосові повідомлення, ридаючи.

Усвідомлення того, що школу, у яку я ходив 10 років, знищили, прийшло за 2–3 години. Я заплакав. Хоча я зовсім не сентиментальний.

Богдан Бойко, 11-класник Житомирського ліцею № 25

Наступного дня я пішов побачити те, що залишилося від школи. Було бажання перевірити самому. Йшов і уявляв, що там лише пил. Адже це – прицільне попадання ракети.

Підійшовши, побачив, що лівого крила школи немає. Прилетіло в актовий зал, спортзал, їдальню, половину кабінетів, як-от хімії та інформатики. Фактично, половина школи просто впала. В іншій половині вилетіли всі вікна й обвалилася стеля на верхніх поверхах.

Моїм улюбленим місцем у школі була 36 аудиторія – клас, у якому ми проводили 80% часу. Я хотів подивитися, що з нього залишилося. Піднявся на третій поверх. Прохід був завалений, тож до четвертого я так і не дістався.

Ця будівля для мене була другим домом. Адже я приходив туди 5 днів на тиждень 9 місяців на рік упродовж 10 років. Але у мене не було жодних емоцій: ані страху, ані жалю, ані бажання заплакати. Була порожнеча.

Коли вперше за довгий час я зустрівся з однокласницею, вона сказала, що не знає, що буде далі. Потім я дізнався, що так думає багато хто з однокласників. Багато хто подумав, що разом зі знищеним приміщенням знищилася історія.

Тоді подумав, що для мене не настільки важлива будівля, як люди та спогади, які з ними пов’язані. За кілька днів після того, як школу знищили, вчителі прийшли передивитися, чи є щось, що вціліло. Вдалося врятувати багато книжок і підручників, журналів, фотоальбомів.

Можу лише уявити, як було вчителям, особливо тим, які присвятили вчителюванню половину свого життя. Ці дидактичні матеріали для них не менш важливі, адже це – частинка їхнього життя, їхні напрацювання.

Моя мама допомагала вчителям шукати те, що вціліло, та розгрібати завали. Вона – значно сентиментальніша від мене. Щоразу, коли ходила туди допомагати, плакала.

Те, що залишилося від школи Богдана

Нині для навчання початкових класів виділили приміщення в місцевому училищі. А учням 5-11 класів дали вибір: або навчатися очно в приміщенні іншої школи, або дистанційно. Я обрав дистанційно.

Я знаю, що багато країн ЄС зараз беруться допомагати із відбудовою нашого ліцею. Я точно давав інтерв’ю італійським журналістам, тож серед країн є Італія. А також Іспанія та Португалія. Благодійний фонд savED з Міською радою і партнерами розробляють нову концепцію, стратегію, програми для відновленого ліцею.

Нещодавно на сесії міської ради Житомира вирішили виділити кошти на знесення решток будівлі, щоби на місці ліцею побудувати новий навчальний заклад. Очевидно, зробили експертизу і зрозуміли, що реставрувати нічого.

Біля школи є спортивний майданчик. Біля її руїн часто граються діти та підлітки. Оце і вся активність.

Хоч до того часу, як я випущуся зі школи, ще точно не встигнуть побудувати нову, але я дуже хочу, щоби це сталося! А ще хочу, щоби номер ліцею залишився таким самим – 25. Щоб ліцей не стерли з пам’яті, а його історія продовжилася. Ця відбудова буде символом нашої маленької перемоги. Все-таки ліцей був зруйнований, але не знищений.

А я вчуся далі. Якщо мене захищають на фронті, військові щодня ризикують своїми життями, хіба я не можу принаймні вчитися? Я не ризикую своїм життям і на 1%, як вони. Я маю вчитися, щоби потім відбудовувати Україну й надавати військовим, які повернуться до мирного життя, всеможливу підтримку. Це – мій обов’язок.

Марія Марковська (Булейко), спеціально для "УП.Життя"