Смерть не відгукується болем, а історії не викликають емпатії? Чому співчуття стає все менше

Понад рік повномасштабного вторгнення вплинув на емоційний стан українців. У декого співчуття до загиблих у Маріуполі, Ізюмі, Краматорську, Вінниці та інших містах стало не таким гострим.

Якщо вас турбує, що ви більше не відчуваєте співчуття чи емпатії до історій, новин, некрологів, то ви не самі.

З часом трапляється психіка вичерпує ресурс емпатії та "закривається". Лише втрати найближчих можуть повертати той дикий біль, який був раніше.

Чому співчуття зникає, смерть не відгукується болем та як відновити ресурс емпатії для "Української правди. Життя" розповіли психологиня Євгенія Войтович та психотерапевтка Ірина Юськова.

Емоції, ресурси та втома

Люди взаємодіють між собою не лише на вербальному рівні, але й на емоційному. Можливість розділити емоції іншої людини називають емпатією, бо співпереживання допомагає підтримувати стосунки один з одним.

"Спроможність відчувати чуттєвий досвід (тобто переживати емоції) – це наша унікальність, особливість емоційного інтелекту. Якщо людина багато пропускає через себе трагічних відчуттів, вона розширяє свій поріг чутливості. Кожного разу стає все складніше відчувати, наприклад, співчуття, жаль, емоційний біль", – пояснює психотерапевтка Ірина Юськова.

Вона зазначає, що цей механізм можна порівняти з порогом фізичного болю. Людська психіка "закривається" від подразника та перестає відчувати.

Фото: focuspocusltd/Depositphotos

Психологиня Євгенія Войтович розповідає, що через війну люди і так перебувають у хронічному стресі, який призводить до емоційного вигорання. В цьому стані людина більшість ресурсу витрачає на виживання, а не побудову соціальних контактів.

"Поясню на прикладі: є волонтер, якому треба вирішувати багато різних задач. Фізично він постійно перебуває в тонусі. Але якщо намагатися включити його в якісь емоційні переживання чи історії, його ресурсів навряд чи вистачить. Він буде намагатися заблокувати цю інформацію агресією, байдужістю, відстороненістю тощо. Це – механізм захисту нашої психіки", – каже вона.

Цей стан психологи називають втомою від співчуття, коли людина втрачає здатність реагувати на страждання чи біль інших.

Ірина наголошує, що цьому стану передує накопичення емоцій, які варто випускати.

"Триматися – не означає "подавляти емоції". Це означає бути разом, але дозволяти собі плакати, сумувати, відчувати жаль, ненависть тощо", – зазначає вона.

Читайте також: Стійкість має "рецепт". Розмова з психотерапевтом Олегом Романчуком про те, як не зламатися під час війни

Точки болю та переживання чужих емоцій

Людські історії здатні "пробивати" цей захист у "точці болю".

"Сильна емоційна реакція виникатиме у тих людей, кому ця історія актуальна, схожа з його особистим досвідом. Наприклад, матері військових або полонених читатимуть усе, що стосується цієї теми. Я, як мати, гостро реагуватиму на історії про дітей", – пояснює Євгенія.

Фото: Jaykayl/Depositphotos

Ірина додає, що люди часом плутають співчуття та переживання чужих історій у своїй уяві. Наприклад, після подій в Ірпені та Бучі чимало людей уявляли себе на місці тих українців, які загинули від зброї окупантів.

"Так, я українка, і могла б бути на місці жертв на Київщині. І цей факт мене жахає. Але через те, що я не пропускаю через себе цю історію, не робить мене чи когось іншого монстром. Співчуття – це про підтримку, а не про те, щоб відчути чуже горе на "власній шкурі", – каже Юськова.

Водночас психологи зазначають, що у втоми від співчуття є певна відстань, на яку вона діє. Людей частіше "зачіпають за живе" історії, які відбуваються якомога ближче до їхнього дому. Це – синдром смертних кілометрів, причина, через яку катаклізми, авіакатастрофи та інших надзвичайних ситуацій у світі не спричиняють в українців хвилю масштабного співчуття.

"Крім того, в українців є відчуття несправедливості та безсилля, бо ми нічого не зробили, а на нас напали.

Безумовно, катаклізми, катастрофи несуть багато горя. Це частина людського життя – зустрічати біль. Але ніхто ж не нападав на Туреччину чи Філіппіни, тому навіть співчуття до цих людей – інше", – пояснює Ірина Юськова.

Читайте також: Життя з опущеними руками. Що таке навчена безпорадність і як її подолати?

Смерть знайомої людини

Психологи розповіли, що смерті знайомих людей на фронті зазвичай мають кілька контекстів.

Перший – це перенесення, коли ми уявляємо себе на місці загиблого.

Другий – класичне горе, коли людина оплакує втрату іншої людини та своїх нереалізованих потреб.

Ірина пояснила про класичне горе на прикладі своєї клієнтки. У дівчини на фронті загинув близький друг. Їй було шкода, що він віддав своє життя, і що багато його побратимів так само платять велику ціну за незалежність України.

"Але глобально найбільше вона горювала про те, що в неї більше немає друга і вона більше не може з ним чимось поділитися.

Тобто її потреба в близькості на певний час не буде закрита, і їй доведеться шукати іншу людину та будувати нову дружбу. Це егоїстично, але зазвичай за кожною смертю є горювання про свої нереалізовані потреби", – каже психотерапевтка.

Фото: Sasha2109/Depositphotos

Євгенія Войтович додає, смерть та руйнація, які викликають у нас відчуття горя, сигналізують про емоційну прив'язаність.

"Навіть до малознайомих людей ми маємо теплі почуття, тож коли серед багатьох некрологів бачимо знайоме ім'я, відчуваємо втрату і горюємо. Це стосується не лише людей, але й місць.

Тобто якщо людина була в містах чи селах, які сьогодні знищені, – проїжджала, гостювала або жила, в неї ці регіони теж будуть викликати сильні переживання", – каже психологиня.

Відновлення ресурсу співчуття

Фахівці зазначають, що ресурс співчуття та емпатії можна відновити. Але для того треба виконати кілька простих дій, аби дати психіці відпочинок від новин, історій тощо.

• Влаштувати інформаційний детокс.

Щонайменше – вимкнути сповіщення, повноцінно харчуватися та дотримуватися гігієни сну.

• Ввести помірні фізичні активності.

Психологи пояснюють, що під час фізичних навантажень організм виводить з крові кортизол – гормон стресу. Тому моральний та емоційний стан після фізичних навантажень покращується.

Це може бути кардіо навантаження – біг, плавання, теніс тощо. Якщо немає змоги, то хоча б – довгі прогулянки.

• Давати собі проявляти емоції.

Євгенія нагадує, що треба дозволяти собі бути людьми: живими, з емоціями, з переживаннями, не заперечувати свою природу. Пам'ятати, що кожен має право як на свою емпатію, так і на байдужість. Не все, що відбувається у світі, ми можемо через себе пропустити.

"Ми маємо вводити нову культуру спілкування, говорити про те, як нас підтримувати. Тобто коли краще не чіпати, а коли треба обійняти. Це індивідуально, і наша відповідальність озвучити нашим близьким, як нас підтримати", – додає Ірина.

Фото: AntonioGuillemF/Depositphotos

• Визнавати і приймати свою безпорадність.

Люди мають обмежений ресурс сил. Тому часто намагаються зробити більше, ніж вони здатні, і швидше вигорають. Хтось навпаки – нічого не робить.

Психологи нагадують, що кожен має допомагати і працювати в міру власних сил та можливостей.

• Не порівнювати себе з іншими.

Треба прийняти, що кожен може переживати події, у власній силі та інтенсивності.

• Моніторити власний ресурс.

Поспостерігати чи вистачає сил протягом дня. Наприклад, на повсякденні задачі чи роботу. Якщо втома, напруга, підвищена чутливість даються взнаки, це означає, що ресурсу не вистачає і треба його поновлювати.

Читайте також: Багатьох треба навчати жити спочатку: психотерапевтка про те, як війна змінила українців

• За потреби – звернутись до психолога.

Ірина розповіла, що Україна стала другою після Ізраїлю країною, яка почала терапію під час війни. Зазвичай це методи кризової допомоги, адже попри активну фазу війни життя продовжується.

Під час сесій фахівці мають врахувати ступень травматизації, аби не погіршити стан. Наприклад, сигнал тривоги або віддалений звук вибуху можуть стати тригером.

• Жити життя та дозволяти задоволення.

"Як би це дивно не звучало, але навіть в умовах війни дозволяти собі задоволення. Ми маємо приклад Першої, Другої світової, коли люди і співали, і танцювали. Вони закохувалися, одружувалися, народжували дітей навіть в таких жахливих умовах.

Ця втома, яку ми зараз можемо відчувати від горювання, це не про жорстокість чи байдужість. Це про те, щоб повернути своє життя собі. І тоді знову мати змогу співпереживати, допомагати та наближати перемогу на власному фронті", – каже Євгенія Войтович.

Вікторія Андрєєва, УП.Життя