Багатьох треба навчати жити спочатку: психотерапевтка про те, як війна змінила українців

Війна змінила плани багатьох українців. Чимало людей були змушені знайти новий рід занять, але є й ті, у кого роботи стало суттєво більше. І серед них, зокрема, психологи. Деякі у перші місяці війни консультували безкоштовно та ледь не цілодобово.

Одна із них – Наталя Підлісна. Напередодні повномасштабної війни психологиня заснувала рух "Сила віку жінок", аби надавати психологічну підтримку жінкам від 50 років та допомагати їм об’єднуватися у спільноти проти дискримінації та стигматизації.

У січні 2022 року запрацювали перші терапевтичні групи довіри, які з лютого трансформувалися у групи підтримки та самопомочі. Також Наталя проводила індивідуальні консультації.

Влітку 2022 року, завдяки міжнародному фонду "Відродження", проєкт видозмінили та продовжили під назвою "Відновлення психологічного стану жінок постраждалих від російської агресії в Україні". Близько 120 жінок отримали індивідуальні та групові психологічні консультації, 42 – отримали консультації психіатра.

Через рік від початку повномасштабної війни в Україні ми розпитали Наталю Підлісну про те, як змінилися українки та українці, і що треба робити, аби навіть в умовах війни жити повноцінно.

У більшості українців спостерігається втрата когнітивних навичок через війну. Фото: Ale_Mi/Depositphotos

– Вже майже рік ви працюєте з тими, хто постраждав від війни. Які зміни ви помітили?

– Люди дуже погано адаптуються до нових умов. У більшості спостерігається втрата когнітивних навичок – погіршилась пам'ять та увага. Є великі проблеми з відновлюваністю ресурсів, від того тотальна виснаженість і постійна втома.

Всі ми зіштовхуємося з тим, що у суспільстві нині високий рівень агресії. Але також багато аутоагресії, коли люди звинувачують себе за щось, за якісь рішення. Також є ті, хто навпаки прагне бути "вищим" за інших та звинувачувати в усьому їх.

У всіх росте почуття провини, інколи оточення спеціально його підживлює, бо людиною, яка відчуває себе винною, дуже легко маніпулювати. Багато стигми і самостигми, як у тих хто в Україні, так і у тих, хто виїхав. Це дуже розділяє людей.

І, звісно, дуже багато людей, які не сплять. З цим треба щось робити і бажано на державному рівні. Відкривати клініки, навчати лікарів-сомнологів, закуповувати препарати для сну, легалізувати медичний канабіс, який допомагає працювати з цими станами… Треба впровадити якусь Національну програму сну. І не після війни, а вже зараз.

– Від літа 2022 року ви разом із іншими психологами, психіатром та соціальною працівницею працювали над проєктом для жінок. Чи можна сказати, що саме вони – найбільше постраждали від війни?

– Я б могла спершу сказати, що це – жінки у віці. Для них найскладніше було покинути домівку, рідне місто, країну і стати тимчасово переміщеною особою.

Але тепер сказати так не можу. В процесі роботи виявилось, що в різній мірі постраждалими є всі: не можна розкласти по категоріях та виміряти завдану шкоду; не можна сказати, що той, хто втратив домівку, постраждав більше, ніж той, хто залишився без роботи.

До нас зверталися не ті, кому добре. Травмовані не тільки жінки, у яких хтось пішов на фронт чи загинув, а навіть ті, які виглядають цілком благополучними.

Наприклад, є настільки чутливі, з такою кількістю дзеркальних нейронів, що їм сняться сни про зґвалтування. Вони мають такий посттравматичний стан, ніби це відбулося в реальності. ають відразу до сексу, у цілком фертильному віці відмовляються від можливості народити дитину, а інколи й від будь-яких соціальних контактів з протилежною статтю.

"Травмовані не тільки жінки, у яких хтось пішов на фронт чи загинув, а навіть ті, які виглядають цілком благополучними", наголошує психотерапевтка. Фото: Ale_Mi/Depositphotos

– Ви також консультували чоловіків. Як ці місяці війни змінили їх? Як військових, так і цивільних.

– Чоловіки,які воюють на війні вже рік і, безумовно, дуже втомлені. Але також вони бояться забуття. Їм важливо розуміти, що їх чекають, пам’ятають, цінують, що десь там є їхнє мирне життя, поки вони тут живуть п’ятьма кілометрами, які бачать і контролюють.

Багато хто помітив, що інколи спілкування з військовими зводиться до обміну фотографіями, смішними історіями та анекдотами – вони не можуть розповідати про бойові завдання чи локації, а ми не завжди знаємо, що їм сказати. Ці світлини – бажання впевнитися, що ми відбиваємося у дзеркалі. Свого роду нагадування: "Я – тут", "Я – живий", "Я – отакий".

Є також страх, що це ще дуже надовго. Є відчуття, що війна у них щось відбирає, що за цей час вони нічого важливого не зможуть зробити в житті, що втрачають родини. Дехто відчуває себе покинутим і зрадженим, хоча зради у прямому сенсі може і не було.

Будуть люди, які прийдуть з війни, але ніколи з неї не повернуться, не адаптуються до мирного життя, шукатимуть ворогів та завжди з кимось воюватимуть.

У цивільних чоловіків, як і у жінок, багато почуття провини. Від них зараз є великі очікування – бути воїнами. А не всі на це здатні. І от хтось картає себе за те, що він "тилова криса" і не може воювати, бо здоров’я не дозволяє, чи діти надто малі, чи інші причини. Хтось за те, що недостатньо волонтерить чи донатить. Хтось вважає, що недостатньо заробляє і не здатен убезпечити родину. У когось провина за російське походження… Інколи по чоловіку і не скажеш, що у нього є те почуття провини, проте цього дуже багато зараз у суспільстві.

– І це все відбувається на тлі тотальної ненависті своїх до своїх. Чому так багато людей зараз не зважають на почуття інших, не стримують себе, наприклад, у соціальних мережах?

– Ми дуже багато років живемо в агресії та напрузі, вона нам потрібна, щоб відстоювати кордони. Як фізичні, так і психологічні. І війна, у якій країна відстоює власні кордони, усе це лише загострила. Ворог десь там далеко, тож ця агресія інколи направляється на своїх. Зокрема, тих, хто має інші погляди. Наприклад, політичні.

Якщо всі росіяни кажуть, що вони поза політикою, то ми всі у політиці. Для нас це – прояв індивідуальності. У нас прийнято цікавитися у іншої людини "За кого ти голосував?", розпитувати про погляди та цінності, дізнаватися, яких політичних блогерів та експертів він/вона дивиться, які ЗМІ читає. Для нас політична субособистість дуже важлива, бо ми відчуваємо, як саме зараз творимо політику, зокрема своїми постами, коментарями, лайками і репостами.

– А чи змінились запити щодо психотерапії?

– Ґрунтовна індивідуальна психотерапія зараз для українців не працює. Я це бачу по своїх консультаціях і знаю від колег. Справа в тому, що пролонгований стрес, у якому ми живемо рік, дуже знизив наші когнітивні здібності. Психотерапія – це постійний аналіз, а люди зараз мають недостатньо уваги та пам’яті.

Для психотерапії треба жити стабільним життям, щоб проживати історії, які ти хочеш змінити, а це теж неможливо. Люди не можуть покращити взаємини з людьми, з якими вони зовсім не спілкуються, або лише зідзвонюються здалеку.

Зараз психотерапією можуть займатися ті, хто має дуже вузьке завдання. Наприклад, доросла жінка знову почала жити із своєю мамою і "вилізли" всі проблеми дитинства. Таке можна вирішити. Або, наприклад, діти виїхали за кордон і це породило певні страхи – з цим теж можна працювати.

Наразі більш ефективними є психологічні групи взаємодопомоги та самопомочі. Це дієвий варіант у ситуації, коли людина не може зосередитись на індивідуальній психотерапії. Групова терапія, де багато людей мають плюс-мінус однакові проблеми і запити, закриває базову потребу в безпеці, позбавляє відчуття самотності та надає відчуття опори.

– Зараз є запит: не виживати, а повноцінно жити. Чи дійсно його можна реалізувати і що для цього варто робити?

– Ми не можемо не виживати, тому що знаходимось в умовах, коли всі колишні зв’язки та процеси порушені. Саме через це майже через рік війни люди у повній депресії – вони відчувають порожнечу. Від того, що старий лад не працює – державний, соціальний, родинний, професійний. Змінилися міста, бізнеси, оточення… Ми можемо все починати спочатку на старому місці, а можемо переїхати і там теж починати спочатку.

Що треба робити в цій ситуації? Шукати нових друзів. І спершу необхідно зізнатися собі, що друзі, які виїхали, будуть лишатися друзями на відстані, але це зовсім інша дружба. Це варто усвідомлювати, приймати та шукати нове оточення – оновити коло знайомств; можливо навіть знайти нову роботу і колег, а також інших лікарів, вчителів тощо.

Фото: pftrip/Depositphotos

– Пам’ятаю, як на початку війни психологи говорили з точністю до навпаки: важливо триматися за звичне, вибудовувати стабільність. Що змінилося?

– Час. Дійсно на початку війни ми з колегами радили хапатися за звички та знайоме, бо це стабілізує. Але дуже довго це практикувати не можна, бо з часом це перестає працювати і виникає дизадаптаційна ситуація.

Яскраво ми це побачили у роботі з жіночими групами. Було помітно, що жінки ще борються за старе життя, не хочуть змінюватися. Вони копирсаються у старих сценаріях, не хочуть залишити щось позаду, змінити звички, хоча нічого з цього вже не виходить. Багатьох зараз треба навчати жити спочатку.

У нас в групах було дуже багато жінок, які зараз тимчасово мешкають за кордоном. Зараз у них стан "свій серед чужих, чужий серед своїх": у них немає відчуття групи, приналежності себе до соціуму, ці люди всюди тепер у меншості. Це жінки, відірвані від коріння.

Всі вони хочуть повернутися, але мало хто з них розуміє, що життя, яке було до війни, у них не буде. Вони й тут будуть у меншості, постійно щось доводитимуть собі та іншим, повинні будуть адаптуватися і на це їм потрібен буде час. Чим довше триває війна, тим більше часу.

– А чи залишимося ми назавжди людьми війни, якими були наші бабусі і дідусі?

– Так, ми будемо людьми війни, бо досвід вже нікуди не дінеш.

Головною подією нашого життя, хочемо ми того чи ні, буде пережита війна. Це не можна порівнювати за силою почуттів з жодною іншою мирною подією – ні з одруженням, ні з народженням дітей, кар’єрами, поїздками за кордон чи купівлею будинку. Війна перевершує все за своїм масштабом.

Ми будемо завжди розповідати про війну, як про дуже сильні відчуття. Це не ПТСР, не розлад, це – норма. Просто ми будемо мати такі шаблони поведінки. Будемо "жити за тих, хто загинув" і будемо повсякчас нагадувати своїм дітям і онукам,що хтось за них загинув.І коли нам хтось казатиме "Давайте не про війну", ми будемо ображатися, бо тим самим він говоритиме "Давайте не про вас".

Ольга Ситнік, спеціально для "Української правди. Життя"

Фото обкладинки: simbiothy/Depositphotos