"Інколи успіх – коли дитина знову почала розмовляти": психологи про роботу з дітьми під час війни

В Україні сформувалася когорта психологів, які мають вже 9-річний досвід роботи з травмою війни. Тоді, у 2014-му, багато з них швидко вигорали – через власну емпатію. Але цей досвід допоміг зустріти нову хвилю випробовувань після 24 лютого.

Зараз у психологів дуже багато роботи – зокрема, як повернути до нормального стану дітей, які в кожному шурхоті чують повітряну тривогу чи вибухи.

Ми попросили психологів, що працюють з благодійним фондом "Голоси дітей", розповісти, як війна відображається на дітях, як діяти батькам та як повномасштабне вторгнення змінило життя і роботу самих психологів.

Ольга Федорець, психологиня, психотерапевтка, експертка НаУКМА

Мій перший досвід роботи з дітьми під час війни був у волонтерському пункті у 2014 році. Щотижня близько 200 дітей зі Слов’янська та Краматорська проходили "транзитом" через дитячу кімнату, яку ми зробили разом з іншими психологами.

Діти були "з коліс", приходили перепочити, поки батьки вирішували їхній подальший шлях. Тоді я побачила, наскільки багато розпачу у дорослих, і як мало у них знань, що робити. А ще відчула, що кожна дитина все одно більш спирається на свого дорослого, ніж на мене – якою б класною я не була.

Тому після 2014 я намагалася не розпочинати роботу з дитиною відразу із зустрічі з нею у своєму кабінеті. Просила спершу приходити батьків або тих, до кого у дитини є прив’язаність. І всі дії робити через цих дорослих. Це давало кращі результати, ніж коли б я мала вибудовувати нові стосунки з дитиною. І так можна підтримувати більше дітей.

Вже в листопаді 2014-го ми почали працювати зі шкільними психологами. Вони були в розпачі. Дитина у безпечному місці не хотіла заходити в клас, тому що вікна занадто великі й нічим не заставлені. Або від голосних звуків миттєво ховалася під парту. Або не хотіла йти в школу, бо та видавалася ненадійною. Це були нормальні прояви адаптації дітей до місць, у яких війна триває, але неприйнятні там, де її немає.

Ми говорили з вчителями, як підтримати дитину і формувати довіру. Як бути дорослим, як правильно поводитися, якщо дитина лякається в класі. Що робити, коли сумує або горює.

Що мене дивує в дітях, які мали досвід війни? Готовність відновлюватися. Швидко, наче плющ, шукати опору. Ця сила фантастична.

Руслана Мороз, методистка-експертка щодо психологічних програм у БФ "Голоси Дітей"

Під час війни я зустрічала багато дітей, у яких забрали дитинство. Вони надто рано дізналися про страшне: смерті, зґвалтування, криваві тіла. Якщо вони були свідками чи учасниками таких подій – це на все життя. Але діти вчаться з цим жити й можуть надалі бути щасливими.

З 2014-го я багато працювала не тільки з дітьми, а й сім'ями переселенців, бо дитина залежить від психологічного стану батьків. Мама дає опору і відчуття безпеки, надії і віри в себе і майбутнє. Це основа, щоб дитина з найменшими травматичними наслідками пережила стрес. Якщо мама стійка, розуміє свій стан і знає, що з ним робити – дитині легше впоратися з травматичним досвідом.

Пам’ятаю, як мама привела до мене дівчинку з тиками. Обличчя рухалося, дитина не могла це контролювати, але мама змушувала її взяти себе в руки.

Ми працювали з дівчинкою різними методами й паралельно говорили з мамою, щоб вона прийняла цей симптом і його не помічала. Але ключовою під час нашої роботи стала одна сесія. Виявилося, що у сім’ї дівчинки всі мали різні політичні погляди. Частина родичів виїхала на захід України, частина – в Крим, а частина перейшла на бік окупантів.

У дівчинки був серйозний внутрішній конфлікт, який вона не усвідомлювала. Після того, як вона прийняла, що це все-таки її сім’я і вона не може не любити своїх рідних, симптоми зменшилися.

Зараз мені часто доводиться працювати навіть не з наслідками перебування дітей в окупації або в зоні бойових дій, а з тим, що вона не має в сім’ї розуміння і підтримки й почувається самотньо. І наче сім’я піклується, любить, але так, як може: через гіперконтроль, гіперопіку чи надмірну дисципліну.

Дорослі не розуміють, що під час війни дитина не може вчитися і запам’ятовувати як раніше, не може бути такою, як до війни, й виконувати всі завдання так само швидко і продуктивно. У неї інший стан і думки. Діти зараз вчаться через силу. Мозок в стресі працює інакше. Окрім того, психологи працюють над тим, щоб діти могли розвиватися і під час війни, бо скільки вона триватиме – невідомо.

Фото: lacheev/Depositphotos

Олена Іванова, психологиня, сертифікована травма-терапевтка

У січні ми вперше поїхали до деокупованої Снігурівки (Миколаївська область, – прим. ред). Коли увійшли до школи, відчули холод. І не тільки тому, що там не опалювалося. "Замороженими" здавалися люди.

Я працюю у стабілізаційних групах з дітьми віком 5-8 років. Наше завдання – повернути дитині відчуття безпеки, здатність жартувати, сміятися, гратися. Коли ми приїжджаємо, діти розповідають, як ховалися, як їхню корову вбили, а вони врятували теля і його вигодовували. І наче це історії про життя, але стільки за ними болю!

У нас на заняттях є і розмови, і малювання, і техніки дихання. Ми даємо дітям можливість поплакати, покричати, потупати ногами. Дитина розказує "мене трясло", а я кажу: "покажи як. На що це схоже? На собачку, яка щойно купалася? На пташку, яка махає крильми?". Тоді з’являється сміх і нам починає ставати тепліше: діти стають жвавішими, граються, бавляться.

Чим інші ці діти? У них дорослі думки й погляди. Під час окупації вони допомагали батькам і дбали про молодших в укриттях. Але з іншого боку, вони мають регресивні риси поведінки: дев’ятирічні можуть бавитися з улюбленими іграшками, як п’ятирічні.

Я маю бути стійка, щоб діти могли говорити зі мною на будь-які теми. Але зараз такий час, що я сама відчуваю те саме, що й вони. Бо я живу в тій же країні, читаю ті ж новини й перебуваю у небезпеці.

Хочеться вірити, що наша допомога дає можливість дітям впоратися, дає нові вміння і ресурси. Змінити те, що вже сталося, ми не можемо. Але можемо навчити інакше дивитися на отриманий досвід. І допомогти зрозуміти, що все, що дитина відчуває – нормально в цій ненормальній ситуації.

Людмила Романенко, аналітично орієнтована психологиня, тренерка-консультанка центру психосоціальної реабілітації НаУКМА

Чого бояться діти, які бачили війну? Того, що страх викликати не повинно. Наприклад, сім’я переїжджає в село, у безпечне місце, а дитина не може вийти із дому. Зростає чутливість до всіх подразників і немає ресурсу впоратися навіть з найменшим стресом. Травми внаслідок війни у людей зараз ті самі, що у 2014-му, але гостріші.

Коли у 2014-му почалася війна, я ще була в декреті. Ми жили у Золотому (Луганська область), за чотири кілометри від лінії розмежування.

У жовтні, як тільки почали працювати школи, я зрозуміла, що не можу сидіти й слухати постріли, тому вийшла на роботу шкільним психологом. В учнів вже починалися страхи, безсоння, енурез (мимовільне сечовипускання), а ми не знали, що робити.

Вчителі питали, як поводитися, коли під час обстрілів ховаєшся з дітьми на першому поверсі під сходами. Підвалу там не було. А у мене не було потрібних знань, тому я почала навчатися кризового консультування.

У 2014-2015-му у нас було декілька випадків, коли діти замовкали, а після серії занять з психологом знову починали говорити. Дорослі сприймали це за диво.

Серед іншого я використовувала техніку "серійне малювання". Пропонуєш дитині фарби, сідаєш поруч. Не треба жодних інструкцій чи тем. Десь після 5-6 сесій за малюнками і реакціями стає помітно, як щось змінюється. Зовсім не обов’язково розуміти, ЩО малює дитина, важливо бути контейнером для її почуттів і емоцій. І сам малюнок виконує цю роль.

Ця та інші техніки (наприклад, робота з піском) вмикають механізми адаптації всередині дитини, її ресурси, тому настає полегшення. Але паралельно я, звичайно, працювала з батьками, щоб вони розуміли стан дитини і знали, як можуть допомогти.

24 лютого 2022-го я була вдома. Коли клієнти й колеги за місяць до того казали про війну, і що треба виїжджати, я не вірила. Тому довелося зібратися за дві години. Ніч застала нас у Полтаві. Там ми пробули наступні три місяці.

Вже 27 лютого я почала роботу: пішла в гуртожитки, в яких жили переселенці. Першими долучилися ті, в кого був досвід роботи під час війни. Люди зверталися до нас зі страхами, панічними станами. Було кілька дуже важких випадків серед дітей з наших країв, які виїхали не одразу і травмувалися повторно.

У червні центр психосоціальної реабілітації НаУКМА, в якому я працювала в Гірському, перемістили до Бучі. Колеги одразу сказали, що Буча – це непросто, але, скоріш за все, саме ми зможемо це витримати. Я переїхала працювати тут з усією округою: Ворзель, Ірпінь, Буча, Гостомель. З найважчими темами намагаюся працювати зранку, бо це складно, а робочий день у мене до дев’ятої. Діти тут більш лякливі, а після найменшого шурхоту питають: "Це повітряна тривога?".

Євген Герасимов, гештальт-терапевт

Зараз набагато більше людей звертаються до психологів, їхні запити інші, випадки гостріші. Багато дітей і підлітків приходять з агресією, яку треба кудись виплеснути. Їм не можна казати "Давай ти це зробиш не тут", доводиться ставати тією людиною, яка допомагає їм виплеснути агресію.

Моя робота після 24 лютого змінилася кардинально, бо кардинально змінилося моє життя: ми ж тепер теж, як і наші клієнти, вимушено переселені люди, теж втратили свої опори й способи відновлення. Найбільшою підтримкою у мирний час для мене були дружина і син, ми жили біля Дніпра, їздили на риболовлю. А зараз родина за кордоном, я у Львові, Дніпра тут немає. Тепер моя опора – колеги, супервізії та індивідуальна терапія.

Коли збирається нова група дітей, зазвичай я бачу скляні оченята: хтось в телефоні, хтось мовчить, хтось відповідає лише "так/ні/не знаю". У цих дітей багато страху: "Наш будинок цілий?", "Ми повернемося додому?", "Побачимо друзів?", "Як далі жити?". У їхньому житті змінилося все: секції, друзі, школа. Замість того, щоб мати хобі – вони сидять вдома в Youtube. Друзі? Вони лишилися там: у Херсоні/Харкові/Лисичанську.

Ці діти в стресовій ситуації, в очікуванні, що ось-ось закінчиться війна і вони повернуться додому. Вони замикаються в собі, нічого не хочуть. Хтось перестає спати, в когось змінюється режим життя, з'являються шкідливі звички, агресія. Але минає декілька зустрічей і ці діти починають взаємодіяти, розмовляти, кудись ходити, краще вчитися, розмовляти й гуляти з батьками. І ти розумієш: вау, щось змінилося.

В кожному випадку результат моєї роботи інакший: інколи успіх – це коли дитина знову почала розмовляти, чи коли дитина з аутизмом стала здатна взаємодіяти зі мною хоча б п'ять хвилин.

Звичайно, буває складно. Інколи можеш провести за один день заняття з двома групами та три індивідуальні сеанси. Інколи – попрацюєш з однією дитиною і почуваєшся так, наче працював місяць без вихідних.

Чи була у мене відпустка після 24 лютого? Ні. Я підрахував, що за травень попрацював з близько 300 дітьми (а до війни у мене було 11 клієнтів на тиждень). Це надихає. Зараз у мене бувають вихідні, але нечасто. По неділях я працюю зі своїми попередніми клієнтами онлайн або маю інші робочі зустрічі. Відпочину після перемоги.

Надія Швадчак, спеціально для УП. Життя

Реклама:

Головне сьогодні