"Все, твоєї доньки немає". Як 24-річна українка не повірила цим словам, розшукала і повернула маленьку донечку з окупації

На момент повномасштабного вторгнення Лідія та Денис перебували далеко від своєї маленької донечки Іванки. Дівчинка із родичами опинилася в окупації в Маріуполі. Зв’язок із рідними зник. За деякий час жінці прислали смс, що її доньки більше немає. Та Лідія не повірила і вирішила відшукати свою дитину.

Жінку саму колись усиновили з дитбудинку, тому вона боялася, що дівчинку перемістять до сиротинця в Росії, і вона її втратить назавжди.

Утім, 28 червня 2023 року на одному з контрольно-пропускних пунктів завершилася майже детективна історія повернення дворічної Іванки Мисько, яка опинилася в окупації. Її батьки – Лідія та Денис – нарешті змогли побачити доньку.

"Українська правда. Життя" розповідає їхню історію.

Імена та прізвища героїв з міркувань безпеки змінено.

Іванка після повернення до батьків

"Все, твоєї доньки немає…"

Ліда Мисько народжувала у розпал епідемії коронавірусу, у жовтні 2020 року.

"У мене був панічний страх заразитись, – говорить Ліда. – Та Іванка народилася здоровою. Я була щаслива. Напередодні війни Іванка з бабусею мого чоловіка Дениса та його татом (мама у нього померла) жили в Донецькій області. Ми з чоловіком працювали на роботі, де постійні відрядження.

23 лютого, коли в телеграм-каналах почали з’являтися повідомлення, що близько 18:30 один з районів Донецької області обстріляли, ми з чоловіком не були вдома. Я кинулася телефонувати свекру й бабусі чоловіка. Попросила виїхати з Іванкою до моїх батьків в інше місто".

Та бабуся відповіла Ліді, що цю біду пересидять вдома, в селі, як це було у 2014 році. Потім вирішили таки рушати до Маріуполя, де у Ліди та її чоловіка Дениса була власна квартира.

"Не думаю, що російські війська бомбитимуть Маріуполь. Сховаймося там", – сказала бабуся чоловіка.

Утім, місто бомбили нещадно.

"П’ятого березня я поговорила з рідними востаннє. Далі зв’язок зник. Моїй доньці на той час було усього рік і п’ять місяців. Я не могла нормально працювати. Божеволіла. Дзвонила куди тільки можна, аби дізнатися про дитину. Писала в соцмережах.

Після того, як 16 березня 2022 року ворожий літак скинув бомбу на Маріупольський драмтеатр, спати не могла. Мені ввижався плач доньки, що вона тягне до мене ручки з тих розвалин… Кожну відповідь у соцмережах, кожну смс відкривала тремтячими руками. І якось прочитала жахливе повідомлення: "Все, твоєї доньки немає…" – розповідає Ліда.

"Я не повірила"

"Я не повірила! – випалює жінка. – Казала собі: "Не може такого бути! Я відчуваю серцем, що з нею все добре!".

Зрештою, хтось написав Лідії в соцмережах, що свекор з бабусею і дитиною якимось дивом вибралися з Маріуполя і 10 кілометрів йшли до села, де у них був будинок.

"Зв’язатися з ними мені не вдавалося. Мобільні вежі українських операторів були розбиті. З’явилися російські оператори, і нових номерів телефонів рідних я не знала.

Вони теж зі мною не зв’язувалися. Можливо, загубили телефони з моїм номером. Можливо, боялися. А? можливо, їх уже в тому селі і не було – родину примусово перемістили на територію Росії! Від однієї думки про це мені ставало зле. Я дуже боялася, що Іванку вивезуть у Росію, запроторять у сиротинець, і я її більше ніколи не побачу", – розповідає Лідія.

Жінка знала, що таке сиротинець. Колись давно її біологічна матір залишила її у сусідки і не повернулася. Дівчинка була у дитбудинку то наляканою заціпенілою мишкою, то ридала так, що її не могли заспокоїти.

"А ми якраз шукали дівчинку, – розповідає мама Ліди Надія Петрівна. – У нас з чоловіком уже був син, та хотілося доньку. І ось сидимо ми в кабінеті директора дитбудинку, і заводять Лідочку. Директорка каже: "Та ж вона на вас схожа!" І правда!

Якось вона приходить і каже: "Ви не мої батьки". Хтось їй з дітей у школі видав нашу таємницю. Десь, певно, від дорослих почули. Мій чоловік посадив Лідусю навпроти себе і каже: "Хочеш знати правду?". І все їй розказав, мовляв, так і так, батька ми твого не знаємо, мати була немолода. Чого покинула, теж не знаємо. Як хочеш їх шукати, шукай. Я можу дати тобі документи".

Дитину вивозили через одну із сусідніх країн

"Перевізник отримав 50 тисяч авансом і пропав"

Минали дні, а про Іванку вістей не було.

"Нарешті в кінці липня 2022 року на мене вийшла дівчина мого свекра (він же удівець) на ім’я Марина: "Ми сидимо в селі. З дитиною все добре. Росте. Сміється", – розповідає Лідія. – Марина дала мені номер телефона, яким можна було зв’язатися через російських мобільних операторів. Я подзвонила і почула свекра, почула малу… Живі!"

Жінка зв’язалася з перевізниками, які за шалені гроші пообіцяли вивезти дитину з родичами чоловіка з непідконтрольної українському уряду території.

Водії просили плату наперед. Одного разу вона заплатила 50 тисяч гривень авансом, та перевізник більше на зв'язок не виходив. Вдруге перерахувала вже іншому 32 тисячі. Та ж історія.

Тоді Ліда стала дуже просити свекра, щоб виїжджав своїм ходом. Його машина була ціла і стояла у дворі. Та чоловік не ризикнув: напередодні загарбники розстріляли з мінометів автівку родини, яка намагалася вирватися з непідконтрольної території. Тож і цього разу порятунок дитини зірвався.

Тижні йшли за тижнями, місяці за місяцями. Матір гарячково шукала вихід. Написала на сторінці віцепрем'єрки, очільниці Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України Ірині Верещук.

"Мені допомогли зв’язатися з Анастасією – фахівчинею соціальної роботи з "Української мережі за права дитини". Вирішили вивозити дитину іншим шляхом. Це була надскладна операція. Багатоходівка!

Дитину вивозили через одну із сусідніх країн. Свекор з бабусею з допомогою волонтерів привезли Іванку з непідконтрольної території на КПП "Новоазовськ", проте того дня почалася історія з Пригожиним і довелося все міняти", – згадує Лідія.

Іншим разом дитину повезли до іншого КПП. З того боку не хотіли їх пропускати. Тим часом мама Ліди Надія Петрівна, яка чекала звістки від доньки, сидячи в одному із селищ Донецької області, раз у раз їй телефонувала.

"Ми щодня молилися Богу за всіх, – каже Надія Петрівна. – І моя 83-річна мама, що живе з нами, теж молилася. Ми цілий день чекали зранку, коли донька з чоловіком стояли на кордоні. І коли Ліда скинула фото, що вона уже з Іванкою, то у мене і руки трусилися, і плакала я від щастя…"

"Впізнала! Хоч ми не бачилися півтора року"

У Лідії була ще одна причина для хвилювання – чи впізнає донька матір, адже розлучилися вони, коли дитина була зовсім маленька.

"Впізнала! Хоч ми не бачилися півтора року, – не приховує посмішки жінка. – Коли ми її забрали, їй було 2 роки і 9 місяців. Прибігла… Сльози, поцілунки… Рожевий костюмчик, хвостик на голові. Вже доросла! Це було щастя! Дуже вдячна своєму свекру і бабусі чоловіка, що в таких страшних умовах зберегли нам дитя".

Ліда взяла відпустку на 10 днів, щоб більше побути з Іванкою. Далі їй знову їхати працювати в інше місто.

На щастя, тривала розлука з мамою не позначилася на розвитку дитини. Звикає вона і до бабусі Наді, мами Ліди.

"Коли онучку привезли до нас, хотілося обійняти її, притиснути, – каже Надія Петрівна. – Вона спочатку не давалася. Відвикла! Та згодом вже стала більш до мене тягнутися. Он я огірки позбирала – вона допомагала мити на дворі. Я прала – вона іграшки мила. Від мами не відходить – тягає її за сукню, за шорти. І дуже любить мамині голубці! Непосидюча! Вона з нами – і це головне".

* * *

Матеріал підготовлено у межах проєкту "ШЛЯХ ДОДОМУ", спрямованого на пошук і повернення дітей, переміщених в рф або на тимчасово непідконтрольні уряду України території. Проєкт реалізує "Українська мережа за права дитини" в партнерстві з Міжнародною гуманітарною організацією Save the Children in Ukraine.

Партнерами Мережі у проєкті є Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, Благодійний фонд EDUKIDS, Медійна ініціатива за права людини.

Матеріали, розроблені в межах проєкту, не обов'язково відображають офіційну позицію Save the Children.