Кембриджський професор Рорі Фіннін: Без кримських татар сучасна Україна просто не може існувати

У 2004-му він працює спостерігачем на виборах під час Помаранчевої революції. Взимку 2014 року – на Грушевського разом із протестувальниками Майдану. Весною того ж року він починає пояснювати світовим ЗМІ, що відбувається в Україні, та протидіє російській пропаганді.

З початку широкомасштабного вторгнення особисто приганяє автівки для фронту та купляє дрони. Він не сумнівається в тому, що Україна поверне всі окуповані території. А ще сподівається доєднатися до проєктів післявоєнної відбудови.

Його професія – літературознавець. Він вивчає українську та кримськотатарську літератури, та взаємозв’язок між ними. Для цього він опанував українську та вивчив кримськотатарську та турецьку мови.

Американець ірландського походження вже майже 25 років тримає Україну та Крим у фокусі своєї наукової уваги.

Знайомтесь, це науковець, який створив програму Українських Студій Кембриджського університету, професор Рорі Фіннін. Цю програму закінчило понад 500 британських студентів, багато хто з них зараз є волонтерами та журналістами в Україні, а також перекладачами української літератури.

Нова книга Рорі Фінніна "Кров інших: Кримський злочин Сталіна і поетика солідарності" (2022) стала лауреатом Премії імені Джозефа Ротшильда зі студій національностей та націоналізму 2023 року та лауреатом Премії за найкращу книгу Американської асоціації українських студій за 2023 рік.

Цю книгу, що розповідає про культурну історію Чорноморського регіону, взаємопроникнення української та кримськотатарської культури, зараз перекладають на українську мову.

В інтерв’ю ми говоримо про те, як література та поезія впливають на геополітику, чому українським політикам потрібно вивчати кримськотатарську літературу і що станеться після деокупації Криму.

професор Рорі Фіннін

– Як так сталось, що ви присвятили себе вивченню української та кримськотатарської літератури та історії?

– Мій зв'язок з Україною і з Кримом вперше був дуже випадковим. Після закінчення університету я приєднався до американської організації Корпус Миру. Тож 1995 року я прилетів до Києва в одній з перших груп добровольців. Понад два роки я працював вчителем англійської мови в сільській школі під Києвом. Це був час, який змінив моє життя.

До 1995 року мій мовний досвід полягав у вивченні латини та давньогрецької. Як волонтер Корпусу Миру я три місяці вивчав українську мову на заході Україні.

– А російську вивчали? Вона ж тоді мала бути більш розповсюдженою.

– Скажімо так, на відміну від сьогодні, я тоді не мав негативних почуттів до російської. Пізніше в аспірантурі я дуже інтенсивно її вивчав. Але, не знаю чому, українська мова мені просто більше підходила.

Я часто мав можливість в Україні працювати у літніх таборах і виступати в педінститутах на сході та півдні України. Мій мовний досвід там був відкриттям для мене.

Уявіть молодого американця, який в Луганську чи Бердянську спілкується українською мовою. Спочатку мені відповідають російською, але вже за 10 хвилин люди переходили зі мною на українську.

Це траплялося зі мною багато разів, і зазвичай наприкінці розмови, я дуже яскраво пам'ятаю, вони казали мені, що давно не розмовляли українською, але їм сподобалося. І ці зустрічі, ці розмови справили на мене дуже величезний вплив. Ці моменти навчили мене, наприклад, що мова не визначає ідентичність в Україні, що Донецька і Луганська області були такими ж українськими, як і всюди, вони просто були іншими.

Тобто ці моменти навчили мене, що українська мова просто жила під поверхнею. Російський і радянський колоніалізм та імперський шовінізм загнали її туди. Багатьом українцям у Донецьку, наприклад, в 1995 або в 1996 роках, просто потрібен був простір, в якому вони опинилися би поза впливом мовної політики, яку пропагували багато політиків в регіоні.

Та мої подорожі по Криму в 1990-х роках були зовсім іншими. Я пам'ятаю, як на мене дуже підозріло, а іноді з гнівом, дивилися, коли я розмовляв українською в Ялті або Сімферополі.

Але в Бахчисараї в 1996 кримські татари – киримли – були до мене привітні. Вони були дуже відкриті до розмов суржиком зі мною, і я так багато від них навчився. Я пам'ятаю, що тоді я вперше почув особисті подробиці досвіду депортації. І вперше був шокований своїм незнанням, своїм невіглаством. Тобто моя подальша наукова кар'єра була своєрідною відповіддю на незнання про цей народ та геноцид, якій він пережив.

– У світі, скажімо, не так багато експертів з української культури. Але ви пішли навіть далі – ви рідкісний знавець кримськотатарської літератури.

– Одного разу в Україні мої чудові друзі Тетяна та Іван Каплун подарували мені книжку української поезії. Це була поетична збірка поета Миколи Руденка. І в 1997 році я міг читати й розуміти його вірші. Але один вірш, під назвою "Татарин", збентежив мене. Це дуже складний текст, в якому поетична особа розповідає спогад дитинства про те, як українські селяни на Донбасі побили татарина.

Дружина поета Раїса Руденко, правозахисниця, пояснила мені, що йшлося саме про кримського татарина. Вона розказала мені, як Руденко відчув вину за страждання кримських татар, і що він бачив відображення українського досвіду в історії кримських татар. Можливо, саме в той час я вирішив вивчати цей зв'язок між українцями та кримськими татарами.

– І ви вже більше 20-ти років досліджуєте цей зв'язок. Що є відкриттям у вашій роботі?

Зв'язки між українцями та кримськими татарами поділяли століття взаємних стереотипів й історичного антагонізму. І навіть сьогодні в деяких течіях української культури є спогади, є історії про набіги кримських татар на українські села в пошуках рабів, наприклад, у XVI та XVII століттях.

Тим часом у деяких течіях кримськотатарської культурної пам'яті є також спогади та розповіді про участь українців у депортації кримських татар. Ці наративи залишили глибокий, болючий слід. Проте сучасному українсько-кримськотатарському альянсу вдалося подолати такі історії. Це може не досконала історія успіху, але це успіх.

– За останні 9 років на Заході, на жаль, в політичному та науковому дискурсах було щось на зразок колективної амнезії щодо питання окупації Криму. Україну примушували фактично відмовитись від Криму. Чому?

– Ця кримнезія, так би мовити. Ви прекрасно знаєте, як Наріман Джелял, Мустафа Джемілєв та Володимир Зеленський, усі сказали: ця війна Росії проти України почалась у Криму, і в Криму ця війна закінчиться. І нам у Великій Британії та Америці, у Франції та Німеччині вже пора визнати цю реальність.

– А ви вважаєте, що ще зараз незрозуміло, принаймні Британії, Америці, чому нам мир потрібен тільки після того, як ми повернемо Крим?

– Тут у Великій Британії, можливо, люди розуміють щось про колоніалізм Росії щодо України, але щодо Криму – це складніша річ. Упродовж століть Крим був, скажімо, ключовим місцем переселенського колоніалізму, за допомогою якого імперія виганяла, знищувала та замінювала корінне населення. На жаль, у західній науці такий колоніалізм просто не бачили.

На Заході ми дуже часто ігнорували цю проблему у вивченні Росії та історії Центральної та Східної Європи. І, як на мене, це інституційний збій.

– Чим ближче українська армія буде наближатися до Криму, тим міцніше і потужніше буде російська пропаганда з її імперським наративом.

– Так, є такий великий ризик. У гуманітарних дослідженнях Крим був і поки залишається білою плямою. Найменше пів століття вивчення кримськотатарської мови та культури в Україні було незначним. Попри те, що, наприклад, Омелян Пріцак, один з найважливіших істориків України, ясно писав, що дуже важко розуміти історію України без історії кримських татар, без історії киримли.

Колишній наставник професора Пріцака Агатангел Кримський також писав, що "усестороння неоднобічна історія України неможлива без знання кримських татар".

Протягом століть українці та кримські татари були взаємно пов'язаними народами без держав у складі Російської імперії. У XX столітті українці та кримські татари разом пережили не лише фізичне насилля з боку радянської влади, а також вони пережили те, що вчений Богдан Кравців колись назвав – моральний терор. Тобто ця історія дуже важлива для нас сьогодні, але, на жаль, дуже невідома. І це допомагає Росії поширювати власний наратив.

– Що може стати вагомою протидією російським наративам?

– Література – це дуже цікаве джерело для ясного бачення цього зв'язку між українцями та кримськими татарами. Наприклад, я вивчаю історію Шаміля Алядіна. Алядін – дуже видатна зірка кримськотатарської літератури та культури. Він був, по-перше, офіційним радянським письменником. Він служив в Червоній армії. Але коли він повернувся до Криму 1944 року, то знайшов у своєму домі зовсім іншу сім'ю. І йому довелося тікати з Криму та рятувати свою сім'ю від майже голодної смерті в Середній Азії.

– Виглядає, що ми знов йдемо по тому ж самому історичному колу.

– Так, коло. І також ми розуміємо, як Росія була та залишається фабрикою цих жахів. Алядін був дуже талановитим поетом, оповідачем, на якого українська мова та культура завжди мали величезний вплив.

Наприклад, в тридцятих роках він написав вірш "Ей, боюк Україна! – О, велика Україна!". І він також пізніше перекладав "Заповіт" Тараса Шевченка кримськотатарською мовою. І останнім його романом був дуже великий, але незакінчений роман про дружбу Богдана Хмельницького і Тугай-бея.

Тобто його поезія та проза – це дуже великий корпус глибоких яскравих літературних творів про цю тему, про кримськотатарську та українську солідарність. На жаль, Алядін маловідомий в Україні й, звичайно, тут у Великій Британії. Але цей стан справ має змінитися, особливо зараз.

– У Криму дуже поширені міфи щодо кримських татар, які були побудовані на припущеннях, і взагалі не відповідали історичній реальності. Наприклад, що кримські татари хочуть, аби Крим став частиною Туреччини, бо там велика діаспора. От ви знаєте турецьку мову, ви хоч раз такий дискурс бачили? Але у нас цей міф повторюють навіть деякі поважні націоналісти.

– Ні, я майже жодного разу не чув, що, наприклад, Туреччина і турки хочуть мати контроль над Кримом або вважають це своєю територією. Я думаю, що нам треба викидати ці ідеї й цю парадигму зараз терміново, тому що історія показує зовсім іншу ситуацію. Наприклад, в моїй книзі "Кров інших: Кримський злочин Сталіна і поетика солідарності" ми читаємо Лесю Українку поруч із Хасаном Чергеєвим, Михайла Коцюбинського разом із Усейном Шамілєм Тохтаргази.

Ми бачимо, як Борис Чичибабин, відомий харківський поет, спілкується з Ешрефем Шемьї-Заде, Микола Руденко з Петром Григоренком, і Григоренко з Мустафою Джемілєвим, і так далі.

Сотні років українській ти кримськотатарський народи дуже щільно взаємодіяли, співпрацювали, впливали один на одного, відбувалось взаємопроникнення, яке зараз призвело до солідарності.

Без кримських татар сучасна Україна просто не може існувати. Завдяки допомозі кримських татар українські козаки могли боротися з Польщею. Є дуже яскраві історичні факти про силу цього альянсу.

Нам треба представити новий тип культурної історії Криму, України та чорноморського регіону, який представляє кримських татар не як, скажімо, меншість, а як ключового гравця, який завжди впливав на минуле, теперішнє і майбутнє Криму.

– За повернення окупованих територій зараз воює українська нація, яка включає і кримських татар. Чи не буде у нас потім після повернення Криму конфлікту інтересів між українцями й кримськими татарами? Як цьому запобігти?

– Звичайно, це важке запитання і, звичайно, можливо, в майбутньому будуть якісь конфлікти. Але візьмемо, наприклад, Кримську платформу. Є такий вислів: politics is perception, політика – це формування сприйняття, так? Кримська платформа перетворила те, що вважалось неможливим, на те, що вважається здійсненним. Тепер міжнародна дипломатична спільнота не просто говорить про те, що Крим – це Україна. Вони зараз обговорюють логістику деокупації – що має відбутися, як це робитиметься, хто це робитиме і так далі.

Я думаю, що після перемоги українське суспільство шукатиме відповіді на складні запитання і знайде. І сподіваюся, що наші дослідження, наші книжки, академічні, наукові роботи допоможуть краще зрозуміти, як українцям та кримським татарам разом розбудовувати Крим.

Мустафа Джемілєв та Рорі Фіннін

– Яким ви бачите майбутнє Криму?

– Я не сумніваюся, що Крим буде вільним. Історія є важливим вчителем, і Крим – продовження материкової частини України. І нам треба вивчати, як Крим завжди був глибоко пов'язаний не тільки з ресурсами України, а з культурою України, і залежав від неї, від України, протягом століть.

Є такий міф про "подарунок Хрущова". Але радянська влада усвідомлювала, що Крим не є островом, а є дуже важливою частиною материкової України, і через це передали Кримську область радянській Україні.

– Ви сказали, що зараз те, що відбувається в Україні, важливе для всього світу, і це вплине на десятки років і на наступні покоління в Європі. А як ви пояснюєте, що саме зараз виборює Україна, що вплине на європейський розвиток?

– Я думаю, що головне – це краще розуміння України. Союз науковців, політиків у Європі нарешті бачить Україну, якою вона насправді є – динамічною, молодою, різноманітною, багатомовною тощо.

Раніше у нас була дуже велика проблема. Це інтелектуальна лінь щодо України у науці й щодо Росії. Вивчати найбільшу країну світу легше, якщо вивчати лише Москву або Санкт-Петербург.

Вивчати Пушкіна приємніше, ніж вивчати агресивні, ксенофобські, шовіністичні, але дуже популярні романи таких псевдоавторів як Георгій Савицький, які дегуманізують українців і висміюють український національний проєкт. Через цю інтелектуальну лінь у західній науці, я думаю, російські експансійні ідеї так званого слов'янського братерства та нібито "воссоединения" часто не ставилися під сумнів у наукових спільнотах, але тепер критикуються.

Упродовж XX століття українці та кримські татари боролися за право бути "вдома", тобто мати "онтологічну безпеку" після вбивчої політики Російської імперії та Радянського Союзу, після Голодомору та Сюргюну (депортація кримських татар 1944-му році).

Український і кримськотатарський рухи завжди підтримували один одного в цій боротьбі. Ця горда спадщина помітна в багатьох літературних та наукових творах.

Але після 1991 року ми не змогли перемогти історичну силу на задньому плані – силу, відповідальну за всі ці травми XX століття: російський колоніалізм та імперський шовінізм. Вчені та політики тут на Заході ігнорували цю силу або вважали її мертвою. У Криму це означало, що ми ніколи не розробляли відповідальних кроків, спрямованих на боротьбу зі злочинами поселенського колоніалізму на півострові. Це відкрило двері до концепції "КримНаш".

– Як зачинити двері перед ідеєю "КримНаш" назавжди?

– Є один шлях: зміна до Конституції України, яка визнає "національно-територіальну автономію" кримських татар і, по суті, покладає суверенітет Криму в них. Це був би потужний докір "кримнашівському" шовінізму. І я вірю, що це призвело б до процвітання українського Криму, до Криму, який демонструє цінності та принципи динамічного, вільного, демократичного європейського суспільства.

– Що українські політики мають прочитати з кримськотатарської літератури а поезії, щоб зрозуміти об'ємність питання та побудувати кращу візію майбутнього для Криму?

– Слова "Крим – це Україна" були для деяких людей, особливо на Заході, не більш ніж гаслом останнього десятиліття. Але для кримськотатарських активістів, особливо пов’язаних з Меджлісом, це ніколи не було гаслом.

Говорити "Крим – це Україна" в окупованому Криму означало запросити загрозу, ув’язнення, вигнання та смерть, як ми бачили, наприклад, в трагічній справі Решата Аметова, першої жертви Росії в Криму. Коли ми уважно слухаємо кримськотатарські голоси, ми чуємо, як дуже багато з них боролися та жертвували в ім’я українсько-кримськотатарської солідарності протягом тривалого часу.

Такі голоси часто звучать у кримськотатарській літературі. Візьмемо приклад Джанмухаммеда в XVII столітті: його епічна поезія про військовий союз українських козаків і кримських татар висвітлює спільні страждання та попереджає про небезпеку вторгнення та агресії. Або візьмемо приклад депортованих кримських татар у Середній Азії у XX столітті, які не могли відкрито говорити про депортацію 1944 року через страх покарання. Так що вони зробили?

Багато з них, як і колишній учитель Юнус Теміркая, натомість писали та публікували вірші, які оплакували долю Тараса Шевченка. Для кримських татар Шевченко став засобом висловлення власного горя. Теміркая писав, "Мешакхатлы къара куньде кирдинъ ерге" або "У тяжких умовах, у чорних пісках ти вижив". Тобто через досвід Шевченка кримські татари осмислили свій власний досвід. Шевченко допоміг кримським татарам переробити травму. Він допоміг їм вижити.

Отже, коли кримські татари повертаються до Криму незалежної України, що пишуть такі поети, як Самад Шукур? "Сенинъ сербест/ Олманъ ичюн/ Мен олюмге де азырым!" Переклад: Україно, "за твою свободу, я готовий померти."

Анастасія Рінгіс, спеціально для УП. Життя