Анатолій Дністровий: Я слабкий і залежний від свого "Я"
Анатолій Дністровий - український поет, прозаїк, перекладач, есеїст, колумніст, філософ і затятий рибалка... Один із тих персонажів сучасного українського літературного поля, про кого можна сказати "багатогранний" чи "неоднозначний".
Як поєдналися в одній людині автор роману "Пацики", звідки свого часу Леся Ставицька почерпнула немало матеріалу для свого словника української лайки, та автор політично-філософської праці "Злами й консенсус. Шість есеїв на захист ліберальної демократії в перехідних умовах" чи літературознавчої "Автономії Орфея"?
А за кілька місяців Анатолій Дністровий вкотре здивує - він готує книжку фрагментів "Письмо з околиці", куди увійдуть зокрема його найвдаліші записи в Живому Журналі та з нотатника.
"Українська правда. Життя" знову скористалася алфавітом. Завдання непросте: відкрити шлюзи і відправити митця у вільне плавання.
А
Астаф'єв. У мого прізвища дуже дивне походження, навіть містичне.
Мій дід - Григорій Астаф'єв, офіцер, лейтенант Радянської армії. Колись його солдати пограбували вагон, і діда за це посадили. Вірніше не посадили, а вислали в табори.
А мою бабцю, лемкиню Катерину Онищак, посадили за колоскову справу. Після спецоперації "Вісла", коли українців переселяли, там був голод. Бабця була найстарша з 8 дітей, тому постійно ходила на поле збирати залишки колосків.
Так вони разом опинилися на мисі Лазарєво напроти острову Сахалін. Там бабуся одружилася з дідом Григорієм.
Коли у 1953 після смерті Сталіна була амністія, вони поверталися додому кораблем по річці Амур - залізницю тоді туди ще не протягнули. Корабель називався "Гойя".
Під час поїздки урки зарізали діда і скинули його в Амур. Моєму татові було 9 місяців. З ним бабця повернулася додому на Західну Україну - в Тернопільську область.
Отак у нас від діда залишилось тільки прізвище.
Б
Буква "Б" в моєму житті набагато веселіша. Це Бережани і бехерівка.
Бережани - це фантастика, це магічне місто в моїй свідомості. Звичайно, кожен із нас має улюблені географічні місця. З дитинства для мене Бережани - це місто-казка.
Там жила молодша сестра моєї матері з родиною - вона вийшла заміж у Бережани. Коли ми приїздили до неї в гості, я дивився на це містечко і... це фантастика! Це абсолютний мікро-Львів - площа Ринок, австрійська і польська забудова. Камерне неметушливе містечко.
Тоді я не знав, що таке Європа. Але якби знав, то Бережани були б першою її репрезентацією.
А бехерівка?
На це Різдво в Бережанах я скуштував напій, який місцеві жителі називають "жовтенька", а я його називаю "бережанська бехерівка".
Це якийсь чувак переобладнав свої гаражі під її виробництво. Все абсолютно підпільно. Як і всі порядні люди в цій країні, він робить усе підпільно. Там чани стоять, трави настоюються. І на той напій масовий попит - люди займають якісь символічні черги. Всі її купують каністрами і пластиковими великими бутлями.
Кажучи наркоматською термінологією, мене "присадили" на бережанську бехерівку.
То це самогон на травах?
Це трави на спирту. Там все витримано. Від неї нема бодуна.
В
Віра.
Думаю, що без віри ми будемо абсолютно безвольними. Тут навіть не в релігійному розумінні цього слова...
Ми обираємо річ, якою будемо все життя займатися. Наприклад, література. Людині, яка чесно хоче працювати, без віри не обійтися.
А література - це форма віри. Я в це вірю, мені це допомагає.
То твоя віра - література?
Це не тільки література... Літературу я як стару шльондру іноді матюкаю. Моя віра - творчість.
Г
Не хочу говорити про погані речі, а тільки про світлі.
Таке світле - це Василь Дмитрович Герасим'юк. Про нього можна легенди розповідати. Причому, легенди різного штибу. І для "жовтої" преси, і для інтелектуалів високочолих.
У мене дуже мало приятелів у літературі. Їх можна перерахувати на пальцях. Але Василь Дмитрович понад усім цим. Він спокійна рівна людина.
Розкажи якусь жовту історію...
Колись ми з Василем Дмитровичем прийшли в Спілку письменників. Пригадую тьмяно, як ми там опинилися, у спілці і 90-х загалом.
Там був звіт творчої інтелігенції Івано-Франківської області. Там до мене ще вчепився якийсь гей із Івано-Франківська...
Теж на "Г"...
Він ще навіть намагався мене цілувати. Але я пояснив, що я не по цих ділах, і взагалі, коли я багато вип'ю, в мені може реінкарнуватися колишній гопнік. Я себе поводив дуже толерантно.
А Василь Дмитрович почав про одного дуже поважного спілчанського Івано-Франківського письменника вигукувати, що той не поет. І це якось так рефреном лунало.
Вся ця шобла, яка там була... то були не найкращі представники інтелігенції того міста - то приїхав такий народницький заангажований конгломерат, а пан, про якого Василь Дмитрович кричав, був якийсь їхній гуру. Я аж побачив, як у людей почався обмін речовин - думаю, в той момент вони зустрілися з екзистенцією в чистому вигляді.
Тоді я подумав, що Герасим'юк прекрасний і абсолютно чесний.
Але в нього є одна хитрість - він страшенний міфотворець. Якось оповідаю Василеві про Різдво в галицькому селі. Ніч, я вийшов подихати свіжим повітрям на вулицю. Йде ватага дядьків. Один гукає: "Мирон, то ти?" Я кажу: "Ні! Це Ісус Христос". Василь Дмитрович так пожвавішав і втішився цій історії, що оповідав її в Києві з великим ентузіазмом і в своїй редакції - словом, мені галицькі дядьки натовкли гулі. Що тут скажеш, справжній поет-міфотворець.
Ґ
Мені спадає на думку прекрасне слово "ґвер".
А що це?
"Ґвер" - це на західноукраїнському діалекті означає "рушниця".
Мій приятель, поет і дисидент Микола Горбаль, колись знайомив мене зі своїм побратимом-дисидентом, представив мене так: "Оце Дністровий, хороший хлопець, але в нього є один тільки недолік - він не має ґвера".
| Анатолій Дністровий з ґвером |
А зараз ґвер маєш?
На фото маю. В Бережанах я сфотографувався з ґвером.
Д
Дністровий.
Пам'ятаю 92 рік - я вже тоді абсолютно був переконаний, що буду автором, це навіть не обговорювалося. Якось підсвідомо розумів, що з російським прізвищем якось несолідно стартувати в літературі. Правда, я тоді не думав про поняття "література" чи "велика література". Мені просто здавалося, що треба щось загадковіше і цікавіше.
Мені дуже подобався псевдонім Микола Хвильовий. До речі, рік тому, коли ми з Жаданом були в Одесі, він якось під чарку коньяку сказав: "Хороший є псевдонім - Микола Мікрохвильовий".
Ну а тоді в 92-му я два дні вибирав псевдонім. Батько дотепно каже: "Візьми псевдонім Деснянський". Це справді мала бути ріка, але я Десни тоді не знав, тому псевдонім взяв інший.
В достудентські роки я часто рибалив на Дністрі. Мені здалося, що Дністер - це гарна семантична фігура мала би бути для основи псевдоніма.
А де ти зараз рибалиш?
Це Десна. Навіть коли я купував квартиру, то вибір робив за принципом, щоб було найближче до водойми. Також Дніпро.
В Бережанах рибалю на Золотій Липі - це прекрасна річка Січових Стрільців.
| Зимова рибалка |
А який найбільший рибальський успіх?
Якщо гастрономічно - то це щука на 6.5 кілограмів, але цими розповідями я вже всіх задовбав Якщо з точки зору загальної маси улову, то це 17 кілограм. Наловив на півночі Київського моря, це було пізнє осіннє рибальство на тролінг - хижа риба - судак і щука.
Але який кайф - приїздиш додому замучений, стомлений, щасливий, нестерпно щасливий зі здоровезними пакетами, набитими рибою. І жінка з жахом на це дивиться, бо півночі доведеться чистити.
То вона все чистить сама?
Ні, рибу чистимо завжди разом. Я взагалі люблю чистити рибу, навіть вчу доньку техніці швидкого чищення риби.
Е
Евген Маланюк.
Він через "Е" писався?
В один період він страшенно принципово наголошував на літері "Е" - цим хотів дистанціюватися від російської мабуть фонетики.
Це цікавий момент у його біографії... Це як Рене Рільке, який став Райнером Рільке.
Маланюк, як чоловік мілітарно заангажований, хотів укріпити цю дистанцію.
Є
У моєї доньки є подруга Єсенія. Надзвичайно симпатичне ім'я - думаю, його можна колись десь обіграти в тексті. В мене просто великий підсос із жіночими іменами в художніх текстах.
Я розумію, що прекрасне ім'я в художньому творі - це зовсім інша аура. От після Станіславського феномену експлуатувати шляхетне ім'я Анна вже несолідно.
Кожному авторові треба шукати своє благодатне ім'я. Мій кум Олег Соловей знайшов таке - Ельза. А я ще в пошуках. Можливо, таким іменем стане Єсенія.
Які ще імена подобаються?
Очевидно, що Марта, Марія також подобається - я свою доньку назвав Марта-Марія. Перша частина на честь того, що я люблю ім'я Марта, друга на честь того, що ми хрестили її на Марії.
Я пам'ятаю, коли дружина була вагітна, теща в мене запитала, які жіночі та чоловічі імена мені подобаються. Я вирішив трохи їх полякати. Сказав, що сина хочу назвати Річард або Леонардо, а доньку - Домініка.
| Марта-Марія - донька Анатолія Дністрового |
Ж
ЖЖ.
ЖЖ було для мене цікавим у 2006-2007 році. Це була віддушина, це було цунамі, що повністю підпорядковувало мою свідомість.
Зараз ЖЖ - вже не те. Воно здохло. Ну, не здохло, але втратило гостроту і пасіонарність. Деколи є драйв і імпульс, але в основному останнім часом я себе змушую вести ЖЖ.
Але попри все ти видаєш книжку, де публікуєш свої пости в ЖЖ. Це правда?
Ця книга називається "Письмо з околиці", видає її видавництво "Грані-Т". Це експеримент і пошук нової книги - вона скомбінована з різних моїх голосів. В ній буде відголосок моєї любові до письма Розанова, Сіорана, стоїків із їхніми фрагментиками.
Там я вмонтував і свої нотатки, і записи в ЖЖ, і рецензії. Хотілося створити таку книжку, яка б не була цілісною. Це книжка-мозаїка.
Скажу чесно, я до роману та монографії відчуваю якусь епістеміологічну підозру. З точки зору пізнання ці книжки надто уніфіковані, тобто цілісні.
А мені хочеться бути хитрішим, хочеться виблискувати, як діамант, різними гранями. Хочеться бути ускладненим знаком. Книжка пазлів, зібраних мікро-текстів має більше смислових промінчиків.
Це дуже цікаво накладається на повернення сучукрліту до оповідань.
Світ ускладнився. Насправді ми навіть нічого про нього не можемо сказати - світ мільйонний. Тому такі книжки є гарним віддзеркаленням.
З
Яка складна буква... Гостра буква, звук дуже гострий. І він ні з чим не асоціюється.
И
Инший, иній, ирій.
Ми - покоління, яке виросло вже в совковій чи постсовковій фонетиці - але до нас буква "и" була дуже природною.
Ми якось із Ігорем Васильовичем Качуровським про це говорили. Зеленим студентом я в нього запитав у Ніжині, чому він вживає в поезії слово "металь" замість "метал". І Качуровський мені пояснював, наскільки така вимова раніше була природною.
Тобто можна тільки собі уявити, скільки ми втратили, і які зміни відбулися за останні 70 років шляхом політичних хірургічних втручань.
І
Ірванець і Ізабелла.
Сашко - загадковий, життєрадісний і мабуть несподіваний - такий, яким його недавно зрозумів - наприкінці 2009 року. Нам було дуже бехевіористично (від слів "бехерівка" і "біхевіоризм").
Ізабелла - не королева, а домашнє вино. Я пив "Ізабеллу" в Севастополі, Судаку, в Одеській області - в Кароліно-Бугаз. Найсмачніша домашня "Ізабелла" була в Севастополі.
Можливо якісь цікаві спогади виринають під ту "ізабеллу"?
Севастополь... Поїхали ми з дружиною в табір - були волонтерами-вожатими. Там стояв настільний теніс, і всі діти хотіли навчитися на ньому грати.
Я був їхнім тренером по настільному тенісу. Пам'ятаю купу дітей, всі в тих гумових тапочках, у всіх в очах азарт. Я тоді аж весь мокрий був - думаю, спалив багато калорій.
Сонце з тих пір п'ять разів посилало землі літо.
Ї
Їжа.
В мене з цим велика проблема, бо в студентські роки я часто голодував. В 90-ті роки стипендію не платили, грошей не було - почуття голоду було постійне.
Тому, навіть коли все вже було гаразд, я страшенно довго не міг наїстися. В медицині є навіть якась така хвороба - думаю, в мене була до неї схильність. Я дуже довго з того виходив і вчився себе контролювати.
Я колись хочу написати про їжу. Дуже добре про неї писав Левінас.
А яка твоя улюблена страва?
Я все люблю їсти... Люблю борщ, такий, як робить моя дружина - просто фантастичний! На одній з колишніх робіт вона на свята для колективу постійно робила борщ. То їй на день народження подарували здоровезну каструлю. Я так сміявся!
Й
Ганс Йонас і йогурт.
Ганс Йонас - це один із улюблених німецьких інтелектуалів, учень Гайдеґґера, прекрасний філософ. У нього була гарна ідея про відповідальність за людину.
А йогурт?
Я не рекомендую його вживати людям, які п'ють алкоголь. Якось ми поїхали рибалити, і після застілля один приятель захотів піти випити йогурту. А там є оті позитивні бактерії - від алкоголю вони вмирають. Тому реально ти п'єш трупи бактерій.
Хоча загалом йогурт - прекрасна річ.
| Анатолій Дністровий з донькою Мартою-Марією у Львові |
К
Касабланка. В мене чомусь фанатична любов до цього міста. Я знаю, де воно знаходиться, але більше нічого про нього не знаю. В мене невідомо звідки якийсь шиз - бажання туди потрапити.
Це через фільм?
Так. Я дуже хочу в Касабланку.
У тебе є міф цього міста?
Ну як... Це такий собі західний проект, фрагмент західного світу в Африці. А міф у цього міста - суто пригодницький. На пригоди тягне. Мені аж згадується фільм "Під покровом небес" із Джоном Малковичем - це про європейців, які подорожують Африкою.
Л
Любов... Кожного року з'являються люди, яких ти любиш.
А ще є така прекрасна штука - лобзик.
Я колись ним вирізав дуже багато. Коли був дитиною, то ходив на різні секції. В певний період захоплювався всілякими планерами. Ми з фанери та зі шпону вирізали лобзиками крильця, складали їх - і виходили літачки.
Літали?
Іноді літали.
А зараз майструєш?
В мене є підсвідома схильність щось майструвати. Коли ходжу по господарчому ринку чи супермаркету, в мене чомусь постійно якась підозріла тяга до всіляких шурупчиків. Мої домашні дівчата на мене трохи з підозрою дивляться, але я це страшенно люблю.
Щось би сам поробив, але нічого не роблю. Фантазії бракує. В Тернополі на першому чи другому році студентства зробив собі книжковий стелаж - взяв стару шафу, тупо її порізав, зробив із неї стелаж. 3 дні мучився, та стелаж вийшов непоганим.
Мій друг поет Юрій Бедрик, коли побачив мене на фото на тлі цього стелажа, сказав, що враження, ніби я кошу під Нобелівського лауреата.
М
Мартуська моя - моя мрія, моє майбутнє.
І все на "М"... вона на тебе схожа?
Ні, вона схожа на мою дружину. Хоча в певних ракурсах і на мене теж.
А в сенсі характеру?
Вона м'яка, як і я. Мені це дуже подобається.
Н
Не знаю.
Я певний період дуже часто вживав оце словосполучення "не знаю". Зараз здається, що це можна якось аналізувати з точки зору якихось психологічних речей - наприклад, як невпевненість.
Я взагалі людина, яка дуже багато сумнівається. Перш за все в собі. Я люблю Декарта і його принципі "cogito ergo sum"... Мені здається, що люди не сумніваються - найстрашніші люди в житті. За моїми спостереженнями - це завжди люди, які чинять зло.
Хоча я теж напевно чиню зло... Але роблю несвідомо. Хоча це теж не є виправданням.
О
[L]Ортега-і-Гасет.
Моя студентська пристрасть. Інтернету ж тоді не було... В мене була така коричнева книжечка російською "Что такое философия".
Чим же він спокусив?
Легкістю. Він про серйозні складні речі говорить просто. Це таке легке модерне мислення.
Вмієш сказати просто про складне?
Ні. А от моя бабця - вміє. От наприклад, запитають про політиків - і почнеш аналізувати, порівнювати, тралі-валі... А вона просто скаже "Вони всі однакові".
Народна мудрість!
Саме так. От і Василь Стус у таборових зошитах писав, що наймудрішими є селянство - ті прошарки, які постійно з природою - та поодинокі інтелектуали.
П
Покер, преферанс.
Страшенно люблю ігри. На жаль, немає компанії. А це така розрядка!
Колись, коли час не був такий прискорений, столітті в 19, люди вміли шукати насолоду в простих речах. А зараз організувати друзів на преферанс чи покер надзвичайно складно - у всіх купа справ, обов'язків.
Тут має бути традиція. Це ж чудова легка пікантна чоловіча віддушина.
А де зараз чоловіки можуть зібратися, щоб пограти в покер чи преферанс?
Або вдома, або в когось в офісі в неробочий час. Коли ми навіть збиралися на складі. Ми страшенно любили там грати - в покер, в доміно забивали козла.
Забивати козла - це дуже інтелектуальна гра. Це ціла філософія.
Р
Риба. Багато риби.
Риба як символ? Чи риба як риба?
Риба як риба, що плаває у воді. Риба як видовище, як фізика. Жодних символів і культурологічних заморочок.
| Дністровий з окуньком - до речі, риба, в яку він хотів би реінкарнуватися |
С
Січові стрільці.
Найбільша любов моя серед українських військових формувань різних часів. Навіть не можу пояснити, в чому там все полягає.
Українські січові стрільці - це те, з чого вийшло все в Україні - і УГА, і "сірожупанна дивізія", і УНР, і Українська військова організація.
Але Січові стрільці - це щось незбагненне. Зокрема за фольклором. Мілітарний український фольклор їм надає такого певного флеру, тому й безліч пісень про них написано.
Біля Бережан є гора Лисоня, де стрільці воювали. Інколи під чарку своїм бережанським приятелям я жартома кажу: "Якщо раптом зроблю щось добре для Західної України, то поховайте моє серце на Лисоні, біля хлопців". Тіло моє грішне, потворне, його можна десь тут зарити, але серце чисте - там поховайте. Хоча б на віддалі двісті метрів від хлопців, навіть інкогніто, але там.
А в сучасній Україні можна було б щось запозичити від УСС?
Звісно можна. От у них була надзвичайно красива форма. Ясна річ, що вона була цісарська, але в ній було щось дуже дотепне. Стилістично - це форма німецького походження.
Крім того, в Січові стрільці йшли не просто м'язи чи гарматне м'ясо. Стрілецька армія - це художники, музиканти, професура, студенти. Це дуже шляхетна інтелігентна армія.
Чи пішли б в армію сучасні українські інтелектуали?..
Це питання внутрішнього вибору, який ніколи не може плануватися заздалегідь. Це просто як припре. Ми ж не знаємо, чому Ґійом Аполлінер пішов на фронт.
У мене є підсвідома тяга до війни. Я б дуже хотів бути на фронті, якби, не дай боже, щось таке сталося. Не в сенсі вбивати - я би працював санітаром. Чи навіть бути рядовим солдатом... Не можу цього пояснити - просто якась симпатія, щось на рівні архетипів.
Тут я в певному сенсі заздрю Сергію Пантюку, який брав участь у бойових діях у Придністров'ї. Цей досвід траншейного життя... Думаю, що сьогодні в літературі Пантюк - це Сидячий Бізон, останній бойовий вождь племені сіу.
Т
Тернопіль - я від цього нікуди не дінуся.
Тернопіль - місто моїх дитинства і юності. Дуже травматичне для мене місто по кількох параметрах. Це місто психологічної тріщинки, яку я до цього часу ношу в собі.
В Тернополі в мене була дуже велика родина, яка швидко розсипалась по світу за якихось нещасні 10 років. Цього не поясниш, хіба в романі розказати.
Це місто втрат, а не здобутків.
То знадобилося з нього виїхати, щоб почати історію власних здобутків?
Не знаю. Але бажання виїхати в мене було дуже сильне. Хоча Тернопіль - це нормальне хороше місто.
Зараз у ньому комфортно?
Я там майже не буваю - хіба до матері приїжджаю. Я не інтегрований в Тернопіль, хоча там є декілька моїх гарних приятелів.
У
Багато на "У" є місць, де я не був.
Умань, Ужгород, річка Уж... Я би обов'язково хотів побачити ці місця.
Ф
Філософія. Страшне, інколи нудне, але...
Я недавно в Дельоза вичитав прекрасну річ: мовляв, викладання філософії має бути схоже на рок-концерт. Я так сміявся!
Боюся, що наша система освіти ніколи цього не дозволить. Тому викладання філософії потрібно заборонити! Словом - таємна ложа.
Х
Хліб.
Я цього року почав пекти хліб. Звісно, це не отой архаїчний процес - ми купили хлібопічку. Тепер їм хліб винятково власного виробництва. Рекомендую!
Який хліб найбільше любиш? Я яким борошном? З якими добавками?
Житній. І білий люблю - їх багато.
Ц
Цикада.
Це такий різновид рибальської снасті, на який мені не щастить зловити рибу. Вони важкуваті, але дуже гарно грають у воді, так аж гудять.
Всі рибаки діляться на 2 категорії - ті, яким вдається ловити на цикаду, і ті, яким не вдається. Я, на жаль, в другій категорії.
Ч
Час Ч... Буде дуже по-попсовому згадати Че Гевару, але я його згадаю.
Років 7 тому я жив у Голосіївському районі, а по сусідству жив Юрій Вікторович Нога - фантастичний персонаж української літератури, душа богеми 90-х.
Був період, що і моя дружина кудись поїхала, Юркова дружина також десь поїхала. Ми з Юрком залишились на хазяйстві. Це був тиждень прекрасної дружньої алкогольної містичної казкової свободи. Два придурка, самі, без дружин.
Саме той тиждень у світі відзначали як Тиждень Че Гевари. В Україні з цього приводу заходів не було. Тому я поему написав про наше холостякування "Тиждень Гевари в Україні", присвятив її Юркові. Але рукопис втратив, не можу знайти.
Ш
Шотакоє? Це реальна Троєщина, де я живу.
А ще шахи. Але в шахи не випадає грати. Для цього треба в колі друзів виробити традицію. Був певний період, коли ми з Ростиком Семківим ходили на каву і постійно брали з собою шахівницю. Але це не переросло в такий прекрасний броунівський рух.
Зараз я в шахи граю тільки з донькою. Ми граємо без мого ферзя.
Хто перемагає?
Вона дуже сумує, коли програє, тому я змушений здавати партії.
Щ
Гарна буква. На неї називається багато творів, які я люблю: "Що таке філософія", "Що таке література", "Що є поезія", "Що таке психоаналіз".
Це кон'юнктурні назви, але вони беруть саме цією кон'юнктурою, бо дають відповідь на запитання, які є для тебе дражливими.
Ь
М'який знак - це моя ordo amoris ("порядок любові", філософська концепція Макса Шеллера - І.С.). Я в своїх вчинках не завжди є м'яким, але намагаюся зберігати внутрішню толерантність. М'який знак в собі треба зберігати.
Ю
Ющенко. Це банально, але це Ющенко.
Сьогодні дуже модно ганити на людей, якими колись захоплювався. І навпаки - дуже складно зберегти повагу до людей, якими колись захоплювався.
В мене до Ющенка суперечливе ставлення. Хоча він як чоловік цікавий, попри те, що він слабкий політик. Можливо, він буде українським Лехом Валенсою, якщо правильно завершить свою політичну кар'єру.
Мені здається, йому треба дуже симпатично піти, можливо, зробити панківський жест - віршик із матюком написати про Януковича. Щось неординарне, неочікуване.
Я
"Я"
Це дужу підла штука. Оця філософія "Я" - дуже тонкий інструмент. Виробити якусь дистанцію до свого голосу, до своєї впевненості - важко. Це означає якусь мудрість.
Я - не мудрий, я слабкий і залежний від свого "Я".