Катакомби "тіньового" інтелекту

В ситуації, коли інтелектуальний потенціал України переважно маргіналізований і непотрібний своїй державі, чимало людей розумової праці або соціально відчужується, або за безцінь здійснює гуманітарну допомогу державі. Є ще такі, що вирушають за кордон за грандами. Там можна знайти економічний запит для свого "вузькоспеціалізованого" фаху. А тим часом "провідними інтелектуалами" стають політики...

Один дотепний французький есеїст якось сказав, що інтелектуальне життя завжди приречене на корпоративну замкненість через саму природу своїх досліджень. Адже, коли ти обираєш предмет чи цінність, то мимоволі й обираєш наукову мову, якою про них говоритимеш і яку розумітимуть такі ж як і ти.

Наприклад, у Франції та Німеччині публічними є лише до 10 % гуманітаріїв (переважно - філософи, політологи, культурологи), водночас інші - є трудівниками "в тіні", котрі не переймаються своєю медійністю. Тому "відомих" і "пізнаваних" можна згадати по пальцях, які досить часто паралельно ще й виконують функцію фронтменів і шоуменів, активних колумністів та експертів.

Соціальні наслідки розуму

Це призводить до того, що ідейні фантазми інтелектуалів не завжди є адекватними до світу, що прискорено видозмінюється. У фізиці є чудовий термін "білий шум", що означає хвилі різної частоти, але однакової інтенсивності.

Епоха французьких інтелектуалів-енциклопедистів давно минула, і теперішній інтелектуал - це переважно слухач однією частоти. Можливо й це по-пророчому мала на увазі одна з героїнь роману "Небезпечні зв'язки" Шедерло де Лакло, коли винесла вирок аж цілій Просвітницькій інтелектуальній моделі, котра - з філософської точки зору - як атавізм існує й досі.

Втім, відчуження інтелектуалів в Україні навряд чи можливо пояснити в рамках однієї статті; зрештою, це може бути окремою дисертаційною темою з соціології. Проте причин цього явища може бути чимало:

1) суспільна та соціальна маргіналізація професорсько-викладацького складу;

2) орієнтація української "медіократії" не на інтелектуальну культуру та її авторитетні голоси, а на політико-олігархічні групи;

3) відсутність далекоглядної державної стратегії щодо стимулювання та реалізації здобутків українського інтелекту;

4) маргіналізація наукового та освітнього простору загалом, за винятком окремих бастіонів (установ, осередків, підрозділів чи особистостей).

Така камерність поширення та читацької географії цілком відповідає об'єктивним соціальним процесам у культурі: так звані агенти культури, що здатні здійснювати в той чи інший спосіб вплив на формування її інтелектуального, креативного чи репрезентативного обличчя, у процентному відношенні щодо усього суспільства залишаються в помітній меншості.

І масонські ложі інтелектуалів, письменників, науковців чи кіл за "спеціалізованими інтересами", які загалом є невідомими своїй країні, свідчать про те, що творча меншина в Україні не має вагомого статусу в суспільстві, за винятком окремих бренд-особистостей у різних сферах діяльності, яких полюбляють експлуатувати ЗМІ як експертів і героїв новин.

На перший погляд, для читачів "необізнаних", які проте зацікавлені споживати український інтелектуальний продукт, єдиним навігаторами залишаються ТВ, Інтернет і друковані ЗМІ. Проте за самою своєю специфікою - установкою на доступність, популярність і максимальну спрощення - теперішні медіа приділяють мало уваги подібним видавничим чи освітньо-культурним проектам за винятком незначної кількості культурно чи інтелектуально орієнтованих видань. Як на 46-мільйонну країну - це краплина в морі.

Сутінки гуманітаріїв

Ця тенденція загалом світова і почалася ще з 60-х років минулого століття, коли низкою дослідників була визнано "вражаючий вплив інформації" на події в дійсності, з одного боку, а з іншого - спадом впливу на соціум гуманітарної інтелігенції, яка поступилася технічній ("цифровій", "техногенній", "комп'ютерній", "екоцентричній", "кібернетичній", "техніко-космічній", "нейрохірургічній" чи загалом "функціонально-операційній").

В такому контексті роль гуманітарної інтелігенції (письменників, істориків, культурологів, фольклористів, інтелектуалів-священиків) загалом трактується вирішальною для дуже важливого відрізку розвитку суспільств, а саме доби націоналізму та становлення національних спільнот - модерних націй.

Тобто гуманітарії своєю діяльністю підготували "європейський парад націй", починаючи з доби романтизму (Гердер, Фіхте, наполеонівські війни) до здобуття багатьма країнами національної незалежності в ХХ столітті (національно-визвольні війни, розпад Австро-Угорщини, "ірландське" питання, втрата Францією та Німеччиною значних колоній), що на перший план висунуло такі цінності, як "національне минуле", "національні герої", "національна пам'ять", "національна культура", "рідна мова", "народні звичаї та фольклор".

Творчість таких різних митців від доби романтизму до початку ХХ ст.., зокрема, Вальтера Скотта, Вільяма Батлера Єйтса, Віктора Гюго, Адама Міцкевича, Тараса Шевченка, Шандора Петефі та багатьох інших, що прилучилися до націєтворчої традиції у своїх країнах, а також істориків та мислителів "національної проблематики" власне й посилила відчуття національної ідентичності. Культурно-цивілізаційні наслідки "вражають": ми отримали сучасні політичні нації й, очевидно, теперішню політичну мапу світу.

Специфіка українських джунглів

Щодо теперішнього стану гуманітаріїв, то в Україні ситуація дещо специфічніша, ніж у західних країнах, бо загалом постколоніальна. Домінуюча більшість теперішніх українських ЗМІ є постсовково-орієнтованими, а тому актуальні проблеми демократично-налаштованої, європейської частини суспільства їм є байдужими.

Такі медіа принципово дистанціюються від практик книжкових оглядів та власне українського культурного життя, оскільки цей "неформат" значно менше привертає увагу "споживача", ніж інформаційні ярлики "Янукович" чи "Путін", "Лобода" чи "Діма Білан", не кажучи про інші поточні "актуальності".

Скільки ми знаємо книжкових телепрограм в Україні? Одну. Хоча вони б мали бути на кожному центральному телеканалі. Скільки ми знаємо книжкових яток у центральних газетах? Жодної. Хоча б вони мали бути у кожній, якщо претендують на статус суспільного та більш-менш аналітичного видання.

В Україні книгарні не втримуються у конкурентній боротьбі з модними бутіками. На фото - "поминки" за книгарнею "Мистецтво", що раніше була на Хрещатику

Ситуацію дещо покращив Інтернет, оскільки саме в мережі українська інтелектуальна культура набула значно демократичнішої та масштабнішої репрезентації, однак і в цьому випадку ми говоримо про частоту відвідування українських веб-сайтів у день від 600 до 2000 осіб. Парадоксально, але така камерність сучасної української інтелектуальної культури (зокрема в есеїстиці, гуманітарних дослідженнях та окремих літературних і театральних проектах) залишається еталонною. Як на мене, в Україні саме українське слово в інтелектуальному аспекті є визначальним.

Інтелектуал в умовах "хронічного" націєтворення

Ясна річ, що провідні, пасіонарні, навіть національно-революційні позиції гуманітарна інтелігенція і сьогодні продовжує займати в країнах третього світу, в постколоніальній ситуації чи в боротьбі тих чи інших народів за національну автономію. Аналіз подібного націоналізму під кутом зору постколоніальних студій - це окрема цікава тема. Однак, якщо говорити про теперішні українські реалії, то ситуація ускладнюється, як що можна так сказати, потрійно.

По-перше, відчутна дезорієнтація української гуманітарної інтелігенції: зацикленість консервативної її частини на українські етноцентричні цінності, та орієнтація іншої - на цінності західної демократії. Ультра-крайніми проявами етнонаціоналізму можна вважати параноїдальні масові шаблони, що Ісус Христос був також українцем чи що ми походимо винятково від трипільців (які, варто наголосити, не були індоєвропейцями, з яких власне вийшли слов'яни та українці зокрема).

"Трипільський кітч" особливо відчутно вразив теперішню державну політику, на який страждають, переважно, люди, які мають примітивну гуманітарну підготовку, однак полюбляють використовувати в політиці ті чи інші спічі на "гуманітарні теми".

Щодо іншої відчутної частини гуманітарної інтелігенції, орієнтованої на цінності західної демократії та інтелектуальної культури загалом, то їй притаманне дистанційно-іронічне, деконструктивне (постмодерне) чи інколи зверхнення ставлення до того, що відбувається в Україні з "державним будівництвом" і "покаліченим націєтворенням".

Іншими словами, цей прошарок інтелектуалів чи не найбільше не задовольняє пострадянський шлях, яким пішла "держава Україна" після 1991-го року. Багато хто з цих інтелектуалів давно на все, що відбувається "вдома", махнув рукою, і дременув на захід за "гранд-комфортом", повчаючи місцевих посполитих у провідних світових істинах.

По-друге, на тлі українського "незавершеного" націєтворення відчутна також орієнтація частини інтелектуалів на цінності пострадянські та й власне на теперішню Росію. Це спостерігається переважно у південно-східних регіонах. Одна частина розглядає Україну як невід'ємну складову "русского міра", інша ж вбачає в ній місію "другої ліберальної російської держави" на противагу теперішній авторитаристській Росії.

По-третє, на тлі всіх попередніх описів світоглядних і політичних зокрема неузгодженостей перед українськими інтелектуалами постає проблема й суто цивілізаційна: необхідність вироблення більш-менш адекватної картини теперішнього світу, його процесів і можливих наслідків, у які щільно інтегрована й Україна, не кажучи вже про наступний важливий крок - формування відповідної стратегічної моделі дії.

Далі буде

Анатолій Дністровий, письменник, кандидат філософських наук, для УП