Степан Процюк: Людям не треба правди чи брехні – людям треба щастя

— 14 жовтня 2010, 11:41

Одного разу Олесь Гончар у своєму щоденнику написав про "глумління над могилами", "засміченість літературної мови" та інші цікаві речі. Винними письменник назвав "молодих дегенератів". Вочевидь, ішлося про "Нову Дегенерацію", поетичне угруповання 1991-1994 років.

"Нову Дегенерацію" представляли три молоді поети з Івано-Франківська - Іван Андрусяк, Іван Ципердюк і Степан Процюк. У кожного з цих трьох склалися дуже несхожі мистецькі долі.

Степан Процюк перейшов від поезії до прози, захопився психоаналізом і дуже активізувався в просторі сучасної української літератури. Протягом останнього літературного сезону вийшло дві його книжки - біографія Василя Стефаника "Троянда ритуального болю" та збірка есеїв "Аналіз крові". Цього року також мають з'явитися нові тексти. Як і попередні, вони стосуватимуться і особистого "я", і загальнолюдського "ми".

"Українська правда. Життя" зустрілась із Процюком, аби потренувати вокабуляр і згадати знайомі букви. Результат майже за Фройдом.

Армія

Такі асоціації напевно від духу супротиву, тому що я загалом не знаю, чи міг би бути військовим. Але мої підліткові фантазії та навіть деякі фантазії дорослого чоловіка пов'язані з армією, офіцером, кодексом честі. Можливо, це туга за ієрархічністю. Ієрархічність структурує суспільство.

Ви служили в армії?

Ні, в мене слабкий зір. І це теж причина - тягне до того, чого не пережив. Моя армія - романтична, це химерна проекція мого мозку. Вона має небагато спільного зі справжньою армією.

Також це пов'язано з тим, що я як письменник і філолог не зміг у собі розвинути певні чоловічі риси...

Які ж це?

Я б хотів прекрасно стріляти з автомата Калашнікова. Також хотів би побувати в бойових точках. Хотів би бути у певних ситуаціях набагато жорсткішим, ніж я є.

Це ж сексизм.

Можливо.. Хоча я не асоціюю себе з мачизмом і сексизмом. Але ж є відома фраза Ніцше - коли ідеш до жінки, бери з собою нагайку. Хоча сам Ніцше не був такою собі білявою бестією - от у книжці "Коли Ніцше плакав" Ірвіна Ялома постає зовсім інший філософ. Це інтелектуал із "заплутаним" характером і витончена, аж до надміру, людина...

Байдужість

Вона гірша та небезпечніша від ненависті, бо ненависть - це розчарована любов.

Байдужість властива не тільки повсякденному життю, але й літературі - вчорашні зірки зараз можуть викликати лише байдужість у читача.

Та ми всі переважно байдужі один до одного, крім найближчих людей. Це маска. Це "моя хата скраю". Особливо це видно після приходу нинішньої влади - замість масового морального супротиву багатьом антиукраїнським діям часто є лише суспільна байдужість. Просто кожен, як казав Ніцше, виносить рівно стільки правди, скільки зможе винести.

В літературі так само - часто спрацьовує лише магія бренду. Часто читачі не байдужі лише до певних імен.

До яких?

Андрій Курков, Оксана Забужко, Юрій Андрухович, Марія Матіос, Василь Шкляр - це потужні бренди і високоталановиті письменники. А далі вже складніше, далі дуже химерні речі, про які не скажеш двома словами... Хоч я, сподіваюся, вільний від будь-яких форм літературних ревнощів чи заздрощів, адже у кожного письменника незбагненні зигзаги літературної долі.

Василь

Це ім'я мого батька. Цього року він помер. Він був політв'язнем - покалічена кар'єра, радянська тюрма, зіпсований тюрмою характер...

Чим він займався?

Він закінчив педагогічний інститут, філолог, готувався до посади інспектора районо. Потім його засудили за буржуазний націоналізм і посадили на 5 років. Мама його чекала. Потім народився я.

Також мої "знакові" видавці. Василь-видавець із Івано-Франківська, Василь-київський видавець мого роману про Василя Стефаника "Троянда ритуального болю".

Це ім'я, крім особистих спогадів і долі, змушує думати, чому ми зустрічаємося з різними людьми. Чи це хаос випадковостей? Чи це закономірності?

То випадковість чи закономірність?

Буває, що зустрічаю людину, а в серці "тьох!" - і розумієш, що ця людина вплине на твоє життя. Це можуть бути збіги психотипів - наші душі та наші інтуїції справді знають більше, ніж ми.

То ви довіряєте першому враженню?

Воно може багато сказати. Але воно ж буває дуже оманливим. От про мене склався стереотип, що я надміру амбітний. А я ж не маю сил усім пояснювати про маски.

Гламур

Гламур - це туга за раєм. Це форма міщанської релігії. Це спосіб відпочинку для мозку. До речі, серіали типу "Санта-Барбара" використовують для реабілітації невротиків.

Чим "Санта-Барбара" корисна?

В усіх невротиків є тривога, відчуття неспокою. Серіал - це ідеальні обличчя, прекрасний одяг, вишукані наїдки та напої, це наркоз забуттям від власних проблем..

Саме тому "Санта-Барбару" масово дивилися по селах - у людей є фантазії, причому сокровенні фантазії ніхто нікому не розкриває. Коли люди дивляться на ті картинки, в них відпочиває мозок.

А навіщо українцям зйомки зірок на червоному килимі?

Вони переносяться в інше життя. Життя громадянина України часто дуже важке. Коли певні категорії людей дивляться такі фільми, то відчувають, напевне, замилування, змішане із заздрістю, але ж у всіх є своє Ельдорадо. І ті картинки можуть бути прообразом навіть матеріального раю.

Водночас гламур має і сміховинну складову...

Я не прихильник гламуру, та він мене цікавить. Це бізнес, це кіч, який не має стосунку до справжнього мистецтва. Персонажі гламурного світу незрідка бувають і не надто освіченими, і внутрішньо холодними.

Але ж якщо зорі горять - значить, це комусь потрібно. Це як соцреалізм. От що таке соцреалізм? Це радянський гламур.

Будь-яка комедія чи фільм - і попри те, що ми знали про Голодомор чи репресії, життя в СРСР виглядало прекрасним. Це як казати людині сто разів, що вона свиня, то можна повірити...

Соцреалізм теж був формою радянської релігії.

Ґринджоли

Маю на увазі музичний гурт, який поїхав на Євробачення з піснею "Разом нас багато". З них дуже багато стібалися, казали, що рівень у них недостатній.

Але ж і "Ґринджоли", і їхня пісня стали певним романтичним символом. А в нас так мало символів позитивних, так мало міфів - на відміну від радянського часу, коли їх дуже потужно творили.

Для мене "Ґринджоли" є одним із дуже небагатьох символів надії, віри, пробудження з зимової сплячки.

Водночас цю пісню часто асоціюють з почуттям стадного інстинкту.

Деколи й це потрібно. Потрібно, щоб було багато, щоб був натовп - це послаблює тягар індивідуального "я". Ми розчиняємось. І навіть коли щось починають кричати в натовпі, ми забуваємо про чинники стриманості - ми стаємо подібними.

Так само в нас бояться пафосу. Хоча чого його боятися?

Дружба

Людина сама народжується, сама помирає. Вона знає, що помре - кожна людина наближається до кінця. Дружба - один із потужних чинників, який дає можливість забути про відокремленість і самотність кожної людини в світі.

У вас багато друзів?

Це складне запитання. В мене, на жаль, не надто комунікабельний характер. Я не надто добре вмію себе "подавати". Вже трохи навчився, але ж гени пальцем не роздушиш. Я часто відчуваю недовіру до людей. Водночас є багато людей, яких я називаю друзями.

В мені живе такий інфантильний хлопчик - і він ставить дуже високі вимоги до дружби. Дорослий чоловік у мені ставить менш жорсткі умови.

Наприклад?

Хлопчик всередині мене вважає, що друзі повинні мати подібні переконання, що друзі повинні один за одного стояти завжди - ніби кров'ю присягнули, тобто ідеалів дружби не мають зрадити за будь-яких обставин, мають жити життям друга, нести відповідальність за нього. Така дружба - великий тягар.

Дорослий чоловік мені каже, що я можу називати друзями багатьох приятелів, що не варто ставити таких максималістських вимог.

Екстаз

Екстатичний стан для людини - стан наближення до якоїсь метафізичної правди.

Існують архетипи богів, які впливають на характери чоловіків і жінок - про це є в книгах Джин Болен. Є архетип Аполлона, Зевса, Посейдона, Аїда... і мене дуже зацікавив архетип Діоніса.

Люди, що мають у собі щось від бога Діоніса, мають схильність до екстазу, до магічно-ритуального-мислення, до копирсання в людській душі. Та й менади нерідко потрапляли в екстаз навіть від вигляду Діоніса, а ще більше - від його харизми. Той же Ніцше цікавився Діонісом.

Ви себе з яким богом найбільше асоціюєте?

Є частка Аїда, трохи Посейдона і Діоніса. Екстаз потрібен і для літератури - подивіться, як гарно пишеться в гарному настрої, коли є натхнення.

З іншого боку, писання лише в стані натхнення - це менш професійно, ніж писати щодня певну кількість сторінок.

Звісно! Екстатичні стани не бувають щодня - я не хочу видаватися екзальтованим романтиком. Але окремі сторінки "Троянди ритуального болю" - то були екстатичні стани.

Водночас я вмію жити, щоб "ні для без сторінки". Тобто можу не писати якийсь час. Зате потім знову накочується цей стан, чимось близький до екстатичності. З іншого боку, "Лісову пісню" Леся Українка за декілька днів написала. Ніхто не знає, чи краще писати довго, чи краще писати швидко. Ніхто нічого не знає.

Єресь

Я не знавець теологічних тонкощів, тому не говоритиму про деталі християнських єретичних рухів. Тут ідеться і про ієрархічність, і про потребу оновити канон - це парадокс.

Єресь - це спроба сміливих людей зазирнути в лице канону.

Канон взагалі потрібен, якщо говорити про мистецтво?

Тут я згадую фразу Гессе: "Справжнього визнання письменників за життя не буває - це вигадка істориків літератури".

Талановитий письменник - завжди метафізик, хоче він того чи ні. А канон творять історики літератури.

Жертва

Мене часто хвилювало, що в багатьох людей є психологія жертви. Особливо це проявляється в час політичних негараздів. Це інстинкт самозбереження - мовляв, робіть, що хочете, але мене не чіпайте.

Звідки це йде?

Часто говорять, що українцям в принципі властива така психологія.

Вона властива не тільки українцям. Просто українці в гірших економічних обставинах. Але в аналогічних обставинах у всіх усе було би подібно. Звісно, в українців є ментальні особливості, та їх не варто переоцінювати чи недооцінювати.

Що це за особливості?

Романтичність, мрійливість, сентиментальність, байдужість, нахил до дипломатії...

Зима

Я маю нахил до символів та алегорій, люблю писати символічні сцени - для мене зима цікава в первісному значенні. Чи це чистота? Чи це омертвіння? Параліч живого? Циклічне повернення до незаплямованості?

Зима - це рай дитинства, світ урочистості, звідки дитину викинули в дорослий світ. Але це й відмирання бажань, коли в 40 років уже не хочеться того, чого хотілося в 20 років. Чи повернуться ті бажання, чи це вже атрофія?

Звідки атрофія?

Це страх. Страх кохання, страх досвіду. Це пов'язано з нашими попередніми досвідами, з діяльністю організму... Всі ми тимчасові, хоча й хочемо бути вічно молодими. Мене це хвилює. У моїй новій повісті "Бийся головою до стіни!" йдеться про хворобу та смерть старої людини. Чому про це так мало пишуть?

Краще дожити до старості чи померти молодим?

Не знаю. Не хотілося б мати нічні старечі енурези, бути немічним, коли навіть рідні іноді ненавидять таку ситуацію. Проблема евтаназії дуже актуальна. З іншого боку, Артюр Рембо помер раніше, ніж помер фізично - він відрікся від поезії, став работорговцем.

Ірраціональне

Воно присутнє в нашому житті. Та як його відрізнити від раціонального? Кожна людина протягом життя може відчувати в своєму житті подих ірраціонального. Віщі сни, погляди, які ми відчуваємо, материнські передчуття, стигми... Хто це може пояснити?

Я тяжію до ірраціонального. Та я не весь такий ірраціональний - у сучасному світі це неможливо.

Їжа

У підлітковому віці в мене були невротичні переживання - і я намагався їх заїдати. Це була форма булімії, хоча я тоді не знав, що існує булімія. Їжа заспокоювала лише на деякий час, і почалися другі крайнощі - я по кілька днів нічого не їв. До анорексії не дійшов, але це було добряче виснаження. Саме тоді я прочитав французьке прислів'я "Жити, щоб їсти, та їсти, щоб жити".

Зараз ви гурман?

Для цього треба гроші та досвід. Якби було достатньо коштів - то епізодично був би. З іншого боку, гурманство щось забирає від людини, розніжує чоловіка. От багата людина філософ Сенека спав на матраці на підлозі, їв хліб, запивав водою та казав, що пити з глиняного кубку чи з золотого - це однаково.

Якби так склалося життя - то я жив би, як Сенека, чергуючи гурманство із аскезою. Але між гурманством і аскетизмом я виберу аскетизм.

Кохання

Мене завжди цікавили любовні залежності - що це таке, як вони виникають. Я сам колись пережив любовну залежність, тому тепер мене це цікавить. Нас взагалі цікавить те, що пов'язано з нами самими. Про це багато писав Бунін, наприклад, у тексті "Митина любовь".

Це залежність чи кохання? Вважають, що жінки більше схильні до любовних залежностей. Особливо це властиво самотнім мешканцям великих міст. І скільком це зіпсувало долю! При розлуці виникає синдром гострого горя, коли життя, здається, не має жодного сенсу - все тому, що кохання перетворюється на тотем.

Саме тому люди роками чекають телефонних дзвінків і не починають нових любовних історій. Розумієте? Люди гублять своє життя через ці кайдани - це вже не кохання.

Як розрізнити кохання та залежність?

Фахівці не можуть розрізнити, а я ж лише літератор... Думаю, що повноцінне кохання - це коли ти готовий відпустити людину, коли ти не є власником, садомазохістом, коли ти не вважаєш близьку людину щитом від власних проблем.

А коли близька людина стає тотемом, іконою, коли ми до неї молимося, стаємо залежними - то це залежність. Так виникає відчуття захищеності. Саме через це люди часто стають нещасними, коли їм відкривають психоаналітики, що їхнє кохання - то була насправді залежність. Часто для людей те відчуття - то драйв, те, що тримає їх на світі.

Література, відповідальність літераторів

Коли Тичина писав "За всіх скажу, за всіх переболію", то з цього хочеться посміятися - це типова радянська гігантоманія.

З іншого боку, "Нам не дано предугадать, как наше слово отзовется"... Письменник не може бути настільки інфантильним, щоб просити, аби йому дали спокій.

Тобто Гете не повинен відповідати за самогубства після "Страждань молодого Вертера". Так само Леонід Андреєв читав листи гімназистів про їхні страждання та переживання - хоча він, думаю, не дуже хотів їх читати.

Але то був інший час. У той час література не була на маргінесах суспільного життя. Зараз література є до певної міри маргінальним явищем.

Чому так сталося?

По-перше, інтернет. По-друге, молитва масовому споживанню, імперії розваг і видовищ. Коли література вимагає роботи від читача, то вона вже не має широкої аудиторії. Хоча я не проповідую елітаризм у літературі - все, що є в літературі, має бути, бо кожен потребує різних книжок.

Також є серйозні проблеми з українською мовою. Є чимало людей, які не читають українською, не хочуть читати українською. Водночас українська література зараз на належному рівні розвитку.

Українська ситуація тут не вирізняється зі світового процесу маргіналізації літератури. Хоча вже багато говорили про смерть роману, про смерть автора... а література й досі живе.

З другого боку, це накладається і на економічні проблеми. Є люди, які не можуть дозволити собі купити книжку, є люди, які складають гроші на книжки...

Нічого не можна підвести до спільного знаменника.

Мама

У "Троянді ритуального болю" я припустив, що всі пошуки Стефаником інших жінок були сурогатом пошуку матері. Це дуже дискусійно, і я цього свідомий.

Нечуй-Левицький - так само. Після смерті матері він хворобливо зациклився на її пам'яті. Він став дуже консервативним - скажімо, написав дуже консервативну статтю "Українська декадентщина". Та й не одружився він ніколи - самі лише відмовки про відсутність грошей.

А у вас як?

Декілька років тому моя мама померла. Я досі на її могилі не можу стримати сліз. Коли іду на літургію, то ставлю свічку за батька і за матір - ця свічка персоніфікується з їхньою пам'яттю. І я так само плачу. Хоча це не означає, що я аж такий сентиментальний - ті сльози не залежать від мене...

Люди, які розірвали взаємини з батьками, мають величезну травму. Є ж історія роду, родини. До цього можна нігілістично ставитися, та це не відміняє певних законів. Матір - це потужний тотем, який дуже впливає на життя.

Та й дітям зі шкільних лав нав'язують асоціацію "Україна-матір".

Україна як матріархальний символ... Матріархат взагалі виник раніше, бо жінка ж дає життя. Батьківщина-мати - це не лише шкільний словесний стереотип, це проекція нашої пам'яті.

Нова Дегенерація

Дуже зворушлива літературна пригода початку 90-х для мене і двох моїх друзів - Івана Андрусяка та Івана Ципердюка. Тоді вони були студентами Івано-Франківського педінституту, а я був аспірантом у Києві.

Тоді вже були "Бу-Ба-Бу", вечори, презентації, відновлення інтересу до поезії... Це приємні спогади. Наші долі потім сталися в кожного по-своєму, кожен реалізувався по-своєму.

Олесь Гончар писав, що з'явилися якісь нові дегенерати... Хоча, думаю, він не читав наших віршів.

Взагалі, в українській літературі є оце протистояння консерватизму та новаторів? Ви самі виступаєте з яких позицій?

Я не можу бути консерватором, бо письменник повинен усе життя вчитися, він може в кожного чомусь навчитися. Консерватор - це авторитаризм і безпомильність суджень. Коли людина думає, що її судження єдиноправильні, то за цим завжди ховається гнилизна.

Чому б ви хотіли навчитися в молодшого покоління письменників?

Вони такі кльові, такі розкомплексовані. Ми такими не були.

Образа

Юнг, коли ще не посварився з Фройдом, говорив, що Фройду треба вилікуватися самому - кинути курити. Так само я, літератор. Яке я маю право щось радити, якщо сам не навчився не ображатися.

Що вас ображає?

Як Сталін, я навчився не показувати образу. Чому я навчився стримуватися? Щоб переварити образу та перестати ображатися. Хоча є речі, про які не можна мовчати.

Критика ображає?

Ображає нерозуміння та невідчитаність, повне нерозуміння мого світу - я ж намагаюся щось побачити в кожному світі і кожного письменника. Мене незрідка ображає нетолерантне ставлення.

Та з образами треба боротися - за відчуттям образи є наша не до кінця подолана поранена дитячість.

Правда

Колись мені сподобалася фраза Мілана Кундери. В нього запитали "Ви комуніст?", а він відповів "Я письменник" - "Ви атеїст?" - "Я письменник" - "Ви релігійний?" - "Я письменник". І так далі.

Тобто я би не хотів жити літературоцентрично. Та література так заповзла в моє життя, що тепер література, мої заняття літературою - моя правда. Так само я намагаюся вийти за межі літератури - і це теж моя правда. Тепер я намагаюся займатися спортом. Спорт - це класно. Це краще за спирт.

Література не повинна ставати тотемом, інакше ти стаєш однобоким.

Руйнування ляльки

Це мій новий роман - ця книжка відкриє серію психологічної прози.

Ця назва - двоїста. Може руйнувати лялька. Можна руйнувати ляльку. Лялька - це не зворушлива лялька, якою граються діти. Це символ трагедії неврозу...Я в дитинстві хотів бути актором лялькового театру.

У вас є схильність до маніпулювання?

Так. А ще в мене є схильність дивитися на себе зі сторони. Тоді мені соромно за того себе, що іноді змушений маніпулювати.

Які фірмові прийоми маніпуляції використовуєте?

Наприклад, лестощі. Є випадки, коли пошуки та погляди наші - до лампочки. Коли я мав рятувати батька, то в розмові з лікарем почав говорити, що багато про нього чув і так далі - і лікар повірив і почав допомагати. А що мені було робити?

Лестощі - це відмичка до багатьох людей. Лестощі видно, але людина - часто слабка істота... Як у Винниченка: "Людям не треба правди чи брехні - людям треба щастя".

Страх

Якщо вийде наступна книжка моєї есеїстики, то там буде есе "Страх смерті". Мені здається, що страх смерті - це основа всіх наших неврозів. Він може бути причиною суїцидів. Страхів узагалі є десятки тисяч. Я не знаю, чи треба з ними боротися. Є страхи, які нас захищають - це як захисний механізм болю.

Сам я намагаюся побороти свій страх смерті. Цей страх може по-різному проявлятися - мистецтво в певному сенсі стоїть на цьому страхові. Люди, може, нічого б не робили, якби не страх смерті.

Троянда

Моя улюблена квітка. Я не дуже люблю квіти, та троянду люблю і як квітку, і як символ. Це символ із безліку значень, символ життя і смерті. Це містична квітка.

Яке значення троянди припасовуєте до себе? Який ваш особистий символ троянди?

Вишуканий романтичний екзистенціалізм.

Учень

Я хотів би бути учнем. Я викладаю українську література початку ХХ століття та сучасний літературний процес. По-моєму, непогано виходить, але я хотів би бути... студентом. Я би хотів мати можливість ціле життя вчитися. Я чимало речей не знаю. В мене слабенько з іноземними мовами, я стількох країн не бачив....

Куди хотіли б поїхати?

В Японію. Це як армія - я не маю залізобетонних пояснень, мені просто імпонує японський спокій. Японська культура не істерична. Стільки пристрастей під стриманістю! Хоча, звісно, це стереотип.

Флейта

Не вмію грати на жодному музичному інструменті. Я з певною побожністю ставлюся до людей, які вміють робити те, чого не вмію я.

Минулого місяця я випадково зайшов на сайт флейтистів, почав читати про види флейт, про конкурси... Для мене, як для інопланетянина, це паралельна реальність. Але я хотів би відчувати різні життя, вміти перевтілюватися.

Християнство

Наша земля просякнута християнством. Це один із апостолів просив Вчителя: "Допоможи мені увірувати!".

Іноді я приходжу на церковні літургії. Всі приходять туди зі своїх причин - от і Бродський любив ходити на літургії. В літургіях є щось таке, що частково задовольняє потребу духовного очищення. Релігія - це потреба людини в оновленні та очищенні.

Цок-цок

Це годинник, невблаганність і жорстокість часу, механічна маніакальність часу, космічна байдужість часу, його нелюдяність. Люди часто хочуть прокрутити час і відмінити своє минуле.

Ви теж?

Іноді теж... Але нічого не можна відмінити. Цей часоплин нас або вбиває, або робить сильнішими.

Чоран

Мене в свій час дуже зацікавила творчість Еміля Чорана. Навіть самі лише назви: "Силогізми гіркоти", "Нещастя народитися"... Чи він новітній Єремія, чи це лише ілюзія світської єреміяди цього химерного мислителя? Я би не рекомендував молодим людям до 18 років читати Чорана. Сам Чоран часто одягає маски мізантропа, відлюдника, женофоба.

Він же жив з дружиною... вона його утримувала на зарплату викладачки.

Тоді їй треба ставити пам'ятник! Хоча тут парадокс. Часто в реальному житті такі люди, як Чоран, можуть бути ніжні, безвольні...

Шрам

Це наші психічні травми. Ми їх можемо не відчувати, але вони впливають на наше підсвідоме. Один із способів мистецтва жити - це навчитися боротися з власними шрамами.

Щебіт

Я з пієтетом ставлюся до дітей до 7 років. Їхня невинність, їхній щебіт роблять мене дуже сентиментальним. Хоча сентиментальність ще не завжди говорить про доброту.

Мою сентиментальність пробуджують і мелодрами. Скажімо, фільм Поланскі "Гіркий місяць".

Юрба

Індивідуальне Я та колективне Ми. Колективне Ми виконує важливу роль у еволюційних змінах суспільства. Не можна казати, що юрба - це тільки щось деструктивне та уніфіковане.

Наш егоїзм, егоцентризм - саме він нас і тримає. Водночас він дуже роздвоєний. Моє Я намагається гармонійно вживатися в світ - літератори ж схильні до нарцисизму. Це Я на котурнах.

Це намагання віднайти власну індивідуальну правду, яка зможе мене зробити гармонійнішим до співжиття зі всесвітом. Щоб Я не розчинялося, але й не виростало на котурнах. Щоб воно було часточкою деміургійного задуму нашого життя, що є найбільшою загадкою всесвіту.

Усі фото надані Степаном Процюком

Головне сьогодні