В'язниця Алькатрас: втеча заради чужого життя

Алькатрас - це острів у затоці Сан-Франциско, а також всесвітньо відома, дуже захищена тюрма для особливо небезпечних злочинців, з якої за всю її історію не вдалося втекти жодній людині.

Всього 34 засуджених організували 14 спроб втекти, двоє намагалися втекти двічі. Семеро були застрелені вартою, п'ятеро зникли без вісті. Усіх інших вдалося схопити та відправити назад, за грати.

Навіть якщо зловмисникам вдавалося пройти башти із охороною, розміщені по периметру острова, електричні замки на камерах, холодні та стрімкі води затоки Сан-Франциско (не більше 15-ти градусів), а також скелі, що оточують острів, створювали надійний захисний бар'єр, подолати який було просто неможливо.

Алькатрас. Фото Вікіпедія

Утім, це не стало перепоною для українки Ольги Цеюкової, адже в неї була мета: зібрати гроші для дітей та дорослих, які не мають власного дому. "Ідея проекту "Втеча з Алькатрасу" - зібрати кошти для благодійних організації Деполь Україна і привернути увагу до проблеми безхатності в Україні", - розповідає Ольга.

- Як виникла ідея саме так збирати гроші на благочинність?

- Я десь прочитала про британця, який наважився здійснити заплив із Алькатраса і вирішила повторити його досягнення. Десь у той же час я познайомилася із тренером із плавання Уляною Корнейко, яка і навчила мене плавати. Для мене це був великий виклик.

 

Мама із малюком, що опинилися на вулиці. "Саме для них я пливла", - каже Ольга.

- Оля, хто займався фінансуванням вашої подорожі?

 - Кидання виклику самій собі і сбір коштів на благочинність - давно розповсюджена практика на Заході. У Британії, наприклад, майже в кожного є якась благочинна організація, якій він регулярно жертвує кошти.

Як правило, це пов`язано із якимись особистими вподобаннями: боротьба із раком, допомога безхатченкам, допомога дітям хворим на ДЦП і т.д. Тому я вирішила, що якщо це працює у всьому світі, чому це не може працювати у нас?

 - Як відбувався процес збору коштів?

 - Гроші я збирала через сайт організації. Відкрила там свою сторінку. Гроші давали абсолютно різні люди. Почалося все, звичайно, з друзів та колег, але потім новина про те, що я пливу, розповсюдилась по людях і пожертви стали надходити від незнайомих людей з України.

Це говорить про те, що в нас ще є небайдужі люди.   

- Як тривала підготовку до надскладного запливу?

- Я тільки-но навчилася плавати і мені потрібно було підготуватися до того, щоб переплисти затоку Сан-Франциско (2,5 кілометри) у крижаній воді з дуже сильною та складною течією. Про акул я взагалі старалася не думати.

Ольга Цеюкова у холодних водах Сан-Франциско

Я поділилася ідеєю із тренером і за два роки ми почали активно тренуватися. Почали із трьох тренувань у басейні і двох у залі. Пізніше збільшили час тренувань у басейні. Це при тому, що я працюю по 12-14 години на день. Не можу сказати, що було дуже легко.

- Із якими труднощами довелося зіткнутися?

- Багато чого не виходило, проте кожного разу спілкування із дітками вулиці, їх історії, їх очі, в яких оселилася надія, нагадували мені, навіщо я це роблю і додавали сили рухатися далі. Я не могла їх підвести. Я робила це для них.

Уже пізніше, власне перед запливом, коли я отримала дозвіл американської берегової охорони, я дізналася, що стану першою українкою, яка перепливе затоку Сан-Франциско та втече із Алькатраса.

Звичайно, мені допомогла підтримка рідних та друзів. В мене вірив мій тренер і для мене це було дуже важливо. Однак було багато моментів, коли я готова була все покинути, коли не було сил боротися із людською байдужістю. Друзі казали мені, що не розуміють, навіщо я ризикую життям "заради якихось бомжів". Та хіба людина, яка опинилася на вулиці, від цього стає менше людиною?

Безпритульні, підопічні благодійної організаії

Слухаючи історії людей, які сьогодні живуть на вулиці, я розумію, що таке може статися з будь-ким. У них у всіх було житло, у більшості була родина. І різні дороги привели їх до того, що вони опинилися на вулиці і їм нема куди іти.

І лише від нас залежить, чи підтримаємо ми їх, щоб допомогти у тяжкий момент, або залишимо помирати у 30-градусний мороз узимку. Вони не менше люди, аніж ми. І тому, я вважала своїм покликанням зробити те, що я зробила.

- Розкажіть про цей день.

- За день до запливу я відправилася на катері на Алькатрас, щоб зрозуміти маршрут. Саме тоді я зрозуміла всю серйозність того, на що я наважилася і те, чому ніхто із засуджених не зміг втекти з острова-тюрми.

Перед Алькатрасом шалена течія. Та вона не одна, їх 14! Передбачити їх напрям та силу неможливо. Так само як і те, що вирішать собі морські тварини, мешканці затоки. Місцеві заспокоювали мене, що акули, які там мешкають, людей не їдять, але їдять морських левів. А людина у гідрокостюмі дуже схожа на морського лева. Виходить, акула може й переплутати :)

Майже на березі

- Коли стоїш на берегу, Алькатрас здається дуже близько. І лише, коли стоїш на самому березі, починаєш розуміти ту дистанцію, яку треба подолати. Загалом, було страшно. Однак я не думала про погане, а налаштовувалася на те, щоб подолати відстань та дістатися берега.

- Оля, поетапно, як все відбувалося?

- У мене була чудова команда із школи плавання Water World Swim. За законами США, берегова охорона дає дозвіл на заплив, за умови, що плавчиню супроводжуватиме катер і каяк.

Катер охороняє від великих кораблів, що проходять крізь затоку, а каяк слідкує за станом плавця і при перших же ознаках переохолодження, дає сигнал рятувальникам на катері, щоб вони надали допомогу. Адже людина, кола вона пливе, не розуміє, що відбувається з нею і, що в неї могла початися гіпотермія, від якої можна померти.

Ольгу супроводжував катер і каяк

Тренер визначив час запливу і сказав, що в мене буде 2 хвилини для того, аби стрибнути у воду і набрати максимальну швидкість. Протягом цих двох хвилин течія трохи послаблюється і є шанс гарно розігнатися. Тренер попередив: якщо швидкість не буде достатньою, то мене одразу ж знесе до мосту Голден гейт, а потім в океан.

Після того, як я опинилася у воді, я думала лише про свою мету. Я згадала всі уроки і все, що говорив мені тренер з приводу техніки. Я думала про те, що пливу для людей, що вони вірять у мене, і що я маю зробити це для всіх бездомних в Україні, щоб таким чином підтримати їх.

- Які складні моменти уже протягом запливу?

- Був відрізок, на якому більше 15-ти хвилин я не могла зрушити з місця. Я пливла максимально, але течія була сильніше за мене і я просто пливла на місці. Це було важко.   

Щоб рушити далі, довелося викластися на всі 200 відсотків. Колия нарешті дісталася акваторії, де течія була не настільки сильною, моєму щастю не було меж. Це означало, що я допливла. У мене майже не було сил, я ледве змогла вийти з води.

- Вам вдалося реалізувати те, що було заплановано?

- Я була дуже щаслива, коли мені сказали, що вдалося зібрати 9 тис. доларів. Ці гроші - це їжа на рік для 40 безхатченків. Для того, аби допомогти не варто буди мільйонером. Порція їжі, яку готує Деполь, коштує 14 гривень. Всього 14 гривень на день. Це менше ніж коштує чашка кави у столичному кафе.

Потрібно дуже мало, аби допомогти. Необхідне лише бажання. У всіх у шафі є стара вовняна кофта, яку не носиш. Але комусь вона може врятувати життя, може допомогти вижити на вулиці у сильний мороз.

Своїм вчинком Оля хотіла звернути увагу до особистої соціальної відповідальності кожного громадянина, людини. Кожна людина своїми діями впливає на соціум, в якому ми живемо.

"Від нас залежить, чи буде людина людині вовком. Чи людиною. Я сподіваюсь на останнє"..., каже Оля.