Художник Андрій Єрмоленко: Не треба українців плутати з вишиватниками

Художника Андрія Єрмоленка особливо представляти не треба – його роботи впізнавані та відомі. Зі свіжих популярних серій можна згадати серію варіацій портрету Тараса Шевченка, нашивки для українських вояків або, що мені особисто приємно, принт для "Громадського радіо".

У Цьому інтерв’ю з художником говоримо про волонтерську роботу, власний фронт для боротьби та цехову солідарність між митцями.

- Зараз ім’я Андрія Єрмоленка асоціюється зокрема зі створенням нашивок для українських вояків. Як ти вляпався в цю історію?

- Випадково. Все почалося на Майдані, щойно після початку подій на Грушевського. До Києва приїхав мій друг зі Львова, вступив у другу сотню. І вони сказали: "В нас армія чи не армія? Потрібні нашивки".

Ця хуліганська сотня після закінчення Майдану не дуже добре прозвучала у зв’язку зі стріляниною в "Мафії" на Хрещатику. Але я гордий, що працював із ними – вони добре показали себе на Грушевського. Саме для цих хуліганів я і зробив перші нашивки. Потім почали замовляти інші.

Я раніше займався розробкою логотипів, також знаюся на геральдиці, тож до розробки нашивок у мене лежить душа. Я не люблю наші існуючі калічні нашивки – ні радянські, ні українські…

- Розкажи про хімію творення нашивки.

- Іноді щось радять самі вояки, іноді приходить саме – боженька веде, як-то кажуть. Бувають випадки, коли достатньо подивитися на герб Тернополя, і вже нічого придумувати не треба.

Я, наприклад, не люблю зображати на нашивках рунічні символи та сварги. Але деякі люблять і роблять.

- Наскільки ти довіряєш vox populi, коментарям твоїм читачів? Адже на Facebook ти викладаєш зображення work in progress, показуєш, які додав зміни, вивертаєш назовні невидимий творчий процес.

- Це цікаво, бо багато людей дають некепські поради. Хоча більшість порад все ж таки в стилі "Я б краще зробив. – А чому не робиш? – Бо в мене немає часу/Бо я не вмію малювати".

В нас країна критиків і тих, хто все знає краще. Мало хто вміє встати і почати щось робити, зате покритикувати щось готове – це всі вміють.

Я погано ставлюся до критиканства. Сам намагаються не критикувати колег.

- З огляду на це ставлення до критики, цікаво, що ти думаєш про подальше майбутнє після Євромайдану. Адже це зокрема час для критики існуючого стану речей і роботи над зміною ситуації.

- Ми не зрадимо Майдан лише, якщо будемо на 100% кожен робити свою справу. Час халтури минув- українці мають усе робити досконало. Майдан показав, що ми це вміємо.

Українці можуть самі дати собі раду – зібрати гроші на армію, зробити ремонт в школі чи власному під’їзді, дати грошей на автопарк, зібрати речі та дитбудинку, їх же в дитбудинок відвезти.

І тут виникає запитання: а де держава? За що ми платимо податки? Невже тільки на зарплати цим мордатим аглоїдам?

Задача мирного часу – зміни. Армія зараз змінюється: самодіяльні добровольчі загони виконують свою роботу краще, ніж регулярна армія.

Добровольці та волонтери роблять свою справу краще, ніж професіональні люди на зарплаті. Громадське телебачення, Громадське радіо та інші громадські ініціативи не можна навіть порівняти з роботою УТ-1 та інших колосів на глиняних ногах, які стоять, хитаються, але стоять.

- До чого має призвести наявна ситуація – до продовження отакого паралелізму чи до об’єднання одних із іншими?

- Нам треба об’єднуватися. Але треба, щоб закінчилася війна. Хоча ще певний час ми будемо продовжувати працювати за певний взаємозалік без грошей. Бо грошей ні в кого нема.

Я свою роботу часто роблю безкоштовно – так треба. А люди, які і могли би мені заплатити, хай краще ті гроші віддадуть на армію, на ліки, на інвалідів і на поранених, яких у лікарнях дуже багато.

Хай краще гроші підуть туди, а не мені: я здоровий дядько і працюю на своєму фронті, за що грошей не можу вимагати.

Якщо говорити про художників загалом, то я бачу, що вони все більше гуртуються – це почалося ще до Майдану.

- Навколо чого вони гуртуються?

- Гуртуються навколо професіоналізму - це своєрідні цехи. І це не випадково: ми саме вийшли з доби Середньовіччя у добу Відродження. Тут все, як в підручнику історії - вільні митці, підприємці.

Ми працюємо над тим, щоб в Україні було справжнє європейське мистецтво. Щоб отак приїхали на бієнале і одразу всім показали. І щоб наш одяг одразу був впізнаваним – як оті сорочки та штани, що всі везуть додому після поїздки в Індію.

Роботи Андрія Єрмоленка з серії "United colours of Ukraine". Більше робіт у Художник створює серію принтів про українські міста: United Colors of Ukraine. Фото

- Якщо говорити про умовне бієнале, то що би ти там показав, якби займався цим проектом?

- Нічого не треба вигадувати – на Майдані все вже готове. Звук, картинка, запах – все потрібно показати.

- Майдан справді відзначився сплеском міського українського сучасного фольклору, про існування якого ми якось призабули.

- Той фольклор ми самі не хотіли бачити раніше. Ті, хто хотіли його бачити, ті проводили фестивалі, толоки, інші культурні заходи.

В нас досі багато комплексів меншовартості. Для мене дивно, що попри війну з Росією, в нас досі до них якийсь пієтет залишається. Ніби весь час вибачаємося і виправдовуємося за те, що ми круті, що в нас була міська культура.

На Майдані всі прокинулися – стало соромно себе не поважати за те, що ти українець.

Хоча не треба українців плутати з вишиватниками.

- Як не сплутати?

Вишиватники чіпляються за наше коріння та спадщину, як кліщ за кожух. Можливо, вони думають, що армія має досі воювати на конях?

Минуле потрібно пам’ятати, але ти не мусиш мати дві зайняті минулим руки – тоді не вистачить рук для створення майбутнього.

Вишиватники багато спекулюють. Вже почалася спекуляція на тему "Чи ти стояв на Майдані?". Ті, хто стояли на Майдані, так не кричать – вони пішли воювати на Донбас або залишилися робити свою іншу корисну роботу, що допомагає становленню країни.

Кричати "Не за те ми стояли!" рано – ми ще нічого не зробили. Та й взагалі – після 24 років країна в руїні.

- Хто її руйнував?

- Та ми самі і руйнували.

Всі в цьому брали участь та потихеньку знищували: отримували зарплату в конвертах, заносили шоколадки вічним пергідрольним тьотям у жеках, у яких бланків немає, приходили по блату, щоб зустріли та провели без черги, здавали гроші на ремонт класу та у фонд школи. І ми всі це хавали. От і довели країну.

В школах це мене вражає: щомісяця збирають гроші на якісь ремонти. Така школа вже має бути в мармурі і золотих злитків. Сюди додайте збори коштів на подарунки вчителькам, завучам, директорам. І так з кожного класу. Виходить чимала сума.

І не треба думати, що ситуацію неможливо змінити. От моя мама була директорка школи. Для збору потрібних грошей було відкрито банківський рахунок, за яким стежить податкова, за який звітують.

А ті, хто терпіли і відраховували нал, користувалися блатом та іншими конвертами – руйнували країну. Це постсовкова штука – і я теж постсовок, я теж доклався до руйнування країни.

На Майдані повстала нова генерація – ті, хто не захотіли терпіти.

Андрій Єрмоленко. Фото Юлії Даценко

- Але на Майдані була не тільки молодь, а все ж таки декілька генерацій – і людей, які жили в СРСР також.

- Вони повстали проти себе, бо їх також оце все задовбало.

Пам’ятаю круту історію про Межигір’я. В перший ранок після відкриття Межигір’я ми поїхали його брати – а там уже все взяли.

На вході стояла величезна черга людей, які хотіли піти подивитися – я ще подумав, що було би добре, аби вони так на Майдан ходили. Пам’ятаю, черга перетворилася на скупчення народу, тому що кожен намагався якось ту чергу обійти.

Нас попросили допомогти – стати для пропуску і контролю, щоб всі проходили по черзі, справедливо. До нас одразу почали підходити дядьки з вимогою їх пропустити під претекстом "Я на Майдані стояв!". Але ми цього не допустили. Пропускали тільки інвалідів, поранених і батьків із дітьми.

Євромайдан стояв саме за те, щоб люди не лазити без черги.

Так само повсталі проти самих себе постсовки воюють на Донбасі. Вони не хочуть, щоб було так погано, як було колись.

Робота Андрія Єрмоленка для "Громадського радіо". У рамках краудфандингової кампанії ГР на "Спільнокошті", можна придбити футболки з цим принтом, блокноти

- До речі, а є версія, звідки взявся той міф, що в СРСР було добре жити?

- Я не знаю, звідки той міф.

Я застав "совок", застав навіть "ковбасу по 2.50" - от тільки не саму ковбасу, а цінники, бо в магазинах ковбаси не було. В магазинах пам’ятаю стелажі банок із зеленими помідорами, березовим соком і хліб. Ще пам’ятаю, як багато було вініща типу "риголетто" - "біоміцин", "козацький напій", "золота осінь".

Я думаю, що люди можуть ностальгувати за "совком", тому що були в той час молоді.

Мої родичі були проти Радянського союзу – одна бабця була з розкуркулених, в іншої батько був георгіївський кавалер і воював у царській армії. А в мого товариша баби і діди кажуть, що було добре в СРСР – хоча в них півродини перестріляли.

- Чому так сталося?

- Бо молодо було, весело було. Покоління війни – мої діди – не говорять про війну погано, натомість згадують романтичні історії про знайомство з бабусею, про відпустки та побачення.

Епізоди з мого радянського дитинства теж звучать смішно. Потаємне хрещення на квартирі в священика, батькове "Здається, завтра нас заберуть" після того, як малий я голосно крізь кватирку покликав сестру додому фарбувати яйця та пекти паски.

Хтось каже, що цього не було. Але як цього могло не бути, якщо я про це пам’ятаю?

В "совку" нічого не було хорошого – тільки плеяда хороших художників. Не знаю, як вони вижили.

Тому я думаю, що на Майдан вийшли ті українці, кому набридло, що їх винищують. Віктор Фьодорович, пшонки та захарченки зробили для цього максимум.

Наприклад, фестивалі "під патронатом", де відбувався суцільний жах – вся ця циганщина і гламурна красотєнь, де чиновники вирішували, яку країну залишити, а яку замалювати.

- Давай продовжимо цю тему офіційної культури. Чи можлива тепер співпраця між митцями та державою, офіційною культурою?

- Ми не маємо бути імперськими підлабузниками та радіти за командою імператора. Шоу народ і сам собі зробить. Треба робити ставку на змісти.

Вільні митці мають робити те, що роблять, а держава не повинна заважати, якщо не може допомогти.

Народ повинен критично ставитися до влади. Чиновники не змінилися, і мені це болить.

Фото "Твоє місто"

- Чи потрібна люстрація? За якими критеріями?

- Люстрація потрібна. Ми самі знаємо, кого треба замінити. І вони це знають. Критерій дуже простий – чи був чиновник дотичний до злочинів влади.

Якщо був дотичний, то хай звільняється, хай на отримані хабарі збудує собі бізнес, але не працює в державному управлінні. А якщо накрав грошей, то нехай повертає крадене, а сам іде працювати на завод – нехай розбудовує державу.

Ментів треба всіх звільнити, а замість них набрати тих, хто зараз воює як добровольці. Бо від того, що менти позалишалися на своїх місцях, порядку більше не стало.

А ще після Майдану всі ми стали більше терпимі до інших країн і народів.

- Але чи стали українці більш терпимі до Росії та росіян? Іноді здається, що зовсім навпаки.

- Ми нетерпимі не до Росії і росіян, ми нетерпимі до ватників. У ватників є три улюблені історії: про Гітлера і "бандерівців", про геїв і Європу, а також історія про "ми один народ". Люди, котрі такі історії розказують – мої вороги.

Натомість у нас пропав шовінізм до інших націй – ми стали нетерпимі до ворогів. Зараз у кричалці "Слава нації – смерть ворогам" ми розуміємо, що нація – мультинаціональна. На теренах України не повинно бути міжетнічного конфлікту, який нам нав’язували, готуючи війну на 2015 рік.

- Говорячи про війну та її підготовку – як ти ставишся до того, що Майдан не став винятково мирним супротивом?

- На жаль, без насильства в нас нічого би не було. Якби 30 листопада не розігнали студентів – а саме тоді з’явилися перші жертви – то люди з Майдану розійшлися би за кілька днів самі. Ми ж пам’ятаємо, як відбувався Мовний Майдан біля Українського дому.

А у листопаді після першого розгону Майдану кожен українець зрозумів, що завтра в його хату може прийти "беркут" і побити дітей.

Саме тому в грудні ми всі вийшли вже готовими до того, що нас можуть побити, і до того, що нас можуть вбити.

Чи було виправдане насильство на Майдані? А чи було виправдане насильство держави проти мітингувальників?

От зараз говорять про те, що на Донбасі гинуть мирні мешканці. Це теж несправедливо.

Але я не можу не згадувати, як ті самі люди говорили, що Майдан в Києві потрібно розігнати та "утюжити танками". А ще я пам’ятаю, як "беркути" на камеру говорили, що їм потрібно дати наказ і зброю – і вони всіх зачистять за хвилину.

- Після того, як усе на Донбасі закінчиться, як нам усім жити разом?

- Треба жити і дружити. Треба їздити Україною та робити низку необхідних дій.

Наприклад, у Херсонській, Миколаївській та Одеській області потрібно зробити так, щоб ці області стали курортними центрами, щоб туди їхали люди з усієї Європи.

- Це економічні кроки, а як щодо культури?

- В Одесі, наприклад, культурний діалог не треба налагоджувати – він уже налагоджений і з Києвом, і з Львовом.

З Донецьком, звісно, такий діалог потрібен – особливо потрібні нормальні школи та нормальні підручники.

Я не хочу, щоб в школах викладали одну історію для Львова, а іншу – для Донецька. Вся країна повинна вчити одну історію. Хоча мають бути і локальні відмінності. Скажімо, пам’ятник Бандері я би в Донецьку не ставив.

Також на Донбас потрібно возити виставки, добру літературу, якісні перформенси. Бо зараз там засилля барів з караоке і рюмка водкі на столє. Найгірше те, що ми самі не знаємо, яка на Донбасі є культура – наприклад, які там є музичні гурти? Та і вони на Донбасі самі цього не знають.

Іноді враження, що люди там не пам’ятають нічого – ніби до СРСР історії краю не було.

Фото Юлії Даценко

- Як ти ставишся до теми бойкоту російських товарів і культурного продукту?

- Я підтримую цей бойкот. Ніхто не бойкотує Толстого чи Солженіцина: хочеш – іди і читай. Але голосувати копійкою за війну я не хочу.

Нам потрібно видавити всю гниль, що пре з Росії в Україну. Там є якісний продукт, але його в Україну іде мало.

Від гною треба позбавитися для одужання організму.