Як повернутися до суспільства, або Про соціалізацію екс-засуджених

"Якось у поїзді я познайомився з мамою хлопця, який відбуває покарання. За її словами, син дуже непогано малює, навіть десь учився. Але на волю не спішить. "Така його доля... Син сам її для себе обрав. Він добре робить тату, до нього звертаються засуджені, і через це він там поважна людина, та й дохід за це має непоганий..." – розповідала жінка.

Іншими словами, цей хлопець і його талант серед в'язнів цінується, там він має авторитет серед "своїх". Дарма що тільки там – і більш ніде. Але він не поспішає на волю, не думає, як буде жити поза в'язницею. Він згодний жити за ґратами надалі.

Коли ж вийде – може, знову захоче повернутися. Може, тільки в тридцять-сорок років він спробує щось змінити у своєму житті. Але зараз, у такому молодому віці, він знайшов себе "там", тому що не зумів знайти себе в суспільстві".

Із цієї історії розпочалася наша розмова з Олександром Букаловим, головою правозахисної організації "Донецький меморіал". Понад двадцять років Букалов займається питаннями захисту прав засуджених і можливості їх соціалізації в суспільстві.

На його думку, включення в суспільство колишніх засуджених – питання актуальне як ніколи. Якщо раніше держава мало переймалася, як будуть жити в'язні, вийшовши з тюрем, то на тлі війни їх кидати напризволяще тим більш ризиковано.

Не йдеться про те, що всі "колишні" одразу бігтимуть на війну – це дуже й дуже сумнівно.

Але точно, що державі нарешті слід перестати відгороджуватися від проблеми соціалізації екс-засуджених.

"Зовсім невеликий відсоток людей вважають кримінальне життя нормою"

– Олександре Павловичу, з вашої історії про сина, який "знайшов себе" за ґратами, постає невесела картина: ці люди нікому не потрібні тут, на волі...

– Тільки зовсім невеликий відсоток людей, – а на мою думку, це близько 10-15% із засуджених, – вважають для себе кримінальне життя нормою, долею, і не бажають або зовсім не здатні змінювати свій вибір. Решта ж із тих, хто потрапляє за ґрати, – готові жити без криміналу. Але вони не можуть влаштуватися без підтримки.

Та хто їм допомагатиме? Якщо в них немає родини чи друзів? Або ж якщо для родини вони вже стали "чужими"? Без допомоги суспільства ці люди мають великий "шанс" знову повернутися за ґрати.

Це може видатися дивним та не вписуватиметься в стереотипи про в'язницю, але є чимало колоній, де персонал нормально ставиться до в'язнів, піклується про них, звісно, у межах своїх ресурсів і можливостей.

Тож про їжу засуджені можуть не думати – а на волі треба. Не турбуватися де поспати – нехай не на білому простирадлі, але в принципі на своєму ліжку, де є дах над головою, і не треба спускатися в каналізацію. Лазня – хоч і раз на тиждень, але вона в них є. Ліки – хто тобі принесе аспірин при головному болю, коли ти один?

Не всі засуджені все це мали на волі. І на роботу тебе не візьмуть, тому що на це місце прийде людина без судимості. А ти мусиш або приховувати, або бути готовим, що можуть і облаяти зайвий раз.

Тому деяким і боязко виходити на волю після відбування покарання.

– В Україні засуджують за кримінальні злочини з 14 років, але дехто "встигає" і раніше. У нас у державі близько 120 дітей, які у свої 11-12 років уже скоїли злочин, хтось навіть має досвід убивства... Яке майбутнє можуть мати ці діти?

– Складно сказати. У колонії для дівчат я прочитав твір однієї вихованки. Дівчина писала, що тут уперше дізналася, що "в мене є права". А що вона у своєму короткому житті могла знати? Батька немає, мама п'є, у мами постійно якісь чоловіки, дівчинка нікому не потрібна, часто голодна... І тут вона потрапила в тюрму – її годують, навчають, персонал її жаліє. Звісно, дитина звідси не захоче йти. Можливо, цим дітям пощастило, що в їхньому житті була тюрма, як це дико би не звучало. Саме тут вони тільки й могли дізнатися про турботу...

А хто такі дорослі в 18-25 років? Це всього-на-всього ті ж діти, які виросли.

Якщо 45-річний чоловік у житті вже чомусь навчився – наприклад, може забивати цвяхи чи щось майструвати – то, звільнившись, десь пристане. А що може робити в житті людина в 19 років, коли з 16 років по тюрмах? Ще нічого! І після звільнення держава не дасть квартиру, і заробити на неї вряд чи зможе. І просити немає в кого...

І ось цей світ – чужий, злий, – падає на них. На волі жорсткі умови для людей, які вийшли з-за ґрат. Якщо в тебе немає міцності, достатнього запасу "здорової" агресії та настирливості, то пробитися та досягнути чогось у житті буде дуже важко. У тебе мусить бути більше внутрішньої сили, аніж у "звичайної" людини.

"Чому потрібно виділяти кошти ще й на "цих" людей?"

– Про яку державну підтримку може йти мова?

– У роботі з такою категорією людей найскладніше знайти ресурси й можливості для їхньої соціалізації. За великим рахунком, держава таких людей не помічає. Якщо подивитися на державну допомогу, зокрема, на кошти, що виділяються, то її більш-менш із готовністю дають на дітей, на пенсіонерів, на людей з інвалідністю. Але часто чиновникам та й пересічним громадянам не зрозуміло, чому потрібно виділяти кошти ще й на "цих" людей?

По суті, колишньому засудженому потрібно вирішувати буденні питання звичайних громадян. Житло, робота, освіта...

Механізмів соціалізації екс-засуджених є багато. Якщо бракує вітчизняного досвіду, можна подивитися кращі практики за кордоном.

Так, сьогодні на підприємствах 5% робочих місць "резервується" для людей з інвалідністю, колишніх в'язнів, інших груп. Якщо керівник підприємства відмовляється брати на роботу таких людей, його за це штрафують. Іноді він скоріше йде на цей штраф, але не працевлаштовує. Проте шанс отримати роботу є.

Та як бути, наприклад, коли роботодавець – це приватний підприємець, і в нього всього працює четверо людей, тож про які 5% може йтися? Фактично в керівника немає будь-якого стимулу брати на роботу людину після в'язниці.

Із цих міркувань я ще раніше звертався до Донецької обласної держадміністрації й запитував, чи є якісь способи зацікавити підприємців малого й середнього бізнесу брати на роботу звільнених осіб? З обласного управління тодішнього Міндоходів відповіли, що можна на 1-2% знижати ставку єдиного податку. Для таких рішень не потрібно навіть ухвалювати закон – уже існуючий надає місцевій владі такі повноваження.

Звісно, це дуже мізерний стимул, але тим не менше. Головне, щоб про цю мотивацію говорили вголос, заохочували підприємців. А, можливо, взагалі від цього податку їх звільнити? Чи зробити зовсім символічним?

Це тільки один приклад впровадження можливих пільг на користь звільнених осіб.

По-друге, пошуки житла. Як варіант, керівництво якогось заводу, на балансі якого є гуртожиток, може погодиться, що дві кімнати "віддають" для людей, які вийшли з місць позбавлення волі.

По-третє, дуже важливо, щоб чиновники до колишніх засуджених ставилися доброзичливо, коли ті звертаються до них за допомогою.

Знаєте, нам у "Донецький меморіал" телефонують іноді такі "озлоблені" громадяни, бо куди вони не звернуться – усюди їх відштовхують, відмовляють, кричать. Екс-засуджений оббиває пороги держустанов – а його звідти женуть у три шиї, мовляв, у нас для таких, як ви, нічого немає.

Тож я бачу єдиний вихід: щоб відбувся нормальний діалог між колишнім ув'язненим і держслужбовцем, потрібно, щоб той чиновник "отримав" зверху сувору вказівку – поводити себе в зазначених випадках виключно ввічливо, намагатись сприяти тим, хто звертається. Як тільки трапляється в чиновника інший варіант поведінки – на це його керівництво має миттєво реагувати.

Хоча вимога людського ставлення чиновників до громадян стосується не тільки щодо екс-в'язнів. За великим рахунком, так потрібно поводитись з усіма громадянами.

Інший важливий момент: серед засуджених потрібно стимулювати власну відповідальність, підкреслюючи: "Вам багато хто будуть готові допомагати, але за однієї умови – ви, у першу чергу, маєте самі намагатися вирішувати свої проблеми. Якщо ви сподіваєтесь, що хтось щось робитиме замість вас – то дарма. Так ви ніякої допомоги не дочекаєтесь".

Просвіта – це ще один важливий фактор соціалізації. "Донецький меморіал" видав десятки інформаційних видань і для в'язнів, і для персоналу установ. Ми не лінуємося розсилати по колоніях цю літературу. Так, наприклад, нещодавно вийшло багато змін до Кримінально-виконавчого кодексу. Ми знайшли кошти та видрукували оновлений варіант кодексу й передаємо їх у місця несвободи.

Також ми сприяємо організації кіноклубів для перегляду документальних фільмів про права людини. Ми переконані, що адміністрація установ виконання покарань сама зацікавлена в просвітницьких ініціативах, більше того – ці фільми дивляться їхні працівники. Отже, маємо подвійну користь.

Хіба це потребує багато коштів? Ні. Питання лише в бажанні це робити.

У світі є різні механізми стимулювання в'язнів до навчання. Так, у Бразилії, наприклад, якщо засуджений прочитав якусь художню книжку, йому термін скорочують на тиждень. Ще одну книжку прочитав – ще тиждень. Чим більше книжок він прочитає – тим на більший термін йому скоротять. Можна придумати запобіжники проти профанації: наприклад, організувати перевірку знань за змістом прочитаних книжок. Не суть. Головне – заохочувати.

Адже зі 100 тисяч засуджених працездатних близько 60 тисяч, з яких працює тільки половина. Більше того – з тих, хто працює, 10 тисяч осіб тільки робить вигляд, що працює... Отже, у десятків тисяч в'язнів купа вільного часу.

Якби були такі стимули, як прочитання книжок, конкурси, спортивні змагання, виставки робіт тощо – це, по-перше, їх займало, по-друге, стимулювало б до творчості, а не до злочинів.

"В'язні роками перебувають в емоційному вакуумі"

– Вітчизняна пенітенціарна установа призначена не тільки для виконання функцій покарання за кримінальні діяння, а й виправлення й перевиховання засуджених...

– За великим рахунком, люди скоюють злочини із двох причин. Одна – це корисливі мотиви: відібрати щось у когось, вкрасти, незаконно заволодіти майном, коштами, ресурсами тощо. А друга – це загострене відчуття ображеної гідності та несправедливості. Комусь здалося, що хтось дуже образливо висловився про нього, чи обманув, "кинув", не поважає – і ось уже бійка, хапаються за ножі...

Часто такі відчуття та образи дуже перебільшені, навіть помилкові, спотворені, загострені. Але на думку цієї людини, її зачепили, принизили – і вона не знайшла іншого варіанту, як "відповідати" насиллям. Хоч привід міг бути зовсім дріб'язковим.

За час тривалого перебування за ґратами в засуджених дуже сильно деформується уявлення про світ, про людей, про можливість жити серед людей, зникають навички самостійно організовувати свій побут. Тому й важливо, щоб психологи давали правильні життєві установки. Щоб така людина не заводилася з півоберта, якщо раптом до неї хтось неуважно, на її думку, поставиться.

Зауважте, в'язні роками перебувають в емоційному вакуумі.

Поясню на прикладі довічно засуджених. До недавнього часу в них не було можливості мати тривалі побачення, а на короткострокових побаченнях спілкування відбувалося тільки через скло. Тож ув'язнений не мав змоги навіть доторкнутися до близької йому людини. Емоційне спілкування так само важливе, як і бути нагодованим чи спати в теплі. Ви тільки уявіть, що ваші близькі не обіймають вас роками. Який у такій забороні смисл? Невже так система сподівається "перевиховати"?

До слова, емоційний голод – проблема й "звичайних" ув'язнених. Як і будь-яка людина, в'язні потребують реалізації серед тих людей, серед яких проживають.

І пізніше, коли засуджений вийшов на волю, дуже важливо, як його прийме суспільство. "Донецький меморіал" двічі проводив опитування. Загалом громадяни достатньо лояльно ставляться до тих, хто "сидів", навіть певною мірою співчувають. Але жити десь поряд із ними, тісно спілкуватися – не дуже хочеться. Не хочеться, наприклад, щоб донька вийшла заміж за таку людину...

Тож навіть якщо "колишній" в'язень має житло, роботу, відновить втрачені документи, йому допоможуть із навчанням, лікуванням – не менш важливо, як ставитимуться до нього в щоденному спілкуванні. Якщо більш-менш спокійно, урівноважено, без нагадування про минуле – тоді ймовірність того, що така людина залишиться на волі, стане законослухняним громадянином, значно вища.

Доки держава зволікає, тим менш безпечно для кожного з нас

– Очевидно, інформаційно-просвітницька робота сприяла б соціалізації екс-засуджених...

– Безумовно. Важливо, щоб таких людей у суспільстві не боялися. І в цьому велику роль відіграють ЗМІ. Наприклад, можна запустити через сотні регіональних і національних телеканалів ролики про успішних людей, які змогли самостійно досягнути в житті певних висот. Успішні люди як взірці для наслідування.

Тільки в моїй Донецькій області є спортсмен Сергій Бубка, футболісти Ярослав Ракицький, Едуард Соболь... Соболь – хлопчина 19-ти років, а як грає! Чи хореограф Вадим Писарєв, який приїхав у Донецьк зовсім юною людиною. Того ж балету на Донеччині було нуль. Та на який високий рівень Писарєв вивів хореографічну школу! У Донецьку відбувалися міжнародні фестивалі з балету...

Чому б у коротких роликах не розповідати про цих людей? Спонукати українських громадян до кращих вчинків? Знову-таки – це корисно не тільки для засуджених. Однак такий продукт має бути якісним – інакше матимемо протилежний ефект.

Знаєте, допоки не сталася війна на Сході, доти нашій державі було байдуже до її героїв. Та, за великим рахунком, не вирішуючи сотні нагальних буденних проблем, у тому числі й щодо колишніх засуджених, ми певною мірою ходимо по мінному полю. Ми не знаємо, де вибухне, де станеться біда. Біда, що її спричинено байдужістю держави, байдужістю громадян.

Тож чим довше держава зволікатиме й нічого не робитиме для соціалізації людей, які відбули покарання в місцях позбавлення волі, тим менш безпечним буде життя для кожного з нас.

ДОВІДКА

Останні дані свідчать, що число ув'язнених зменшується. Так, станом на 1 липня 2014 року в 177 установах Державної пенітенціарної служби утримувалось 107.110 осіб, хоча на 1 квітня цього ж року утримувалося 122.150 осіб (на початок 2014 року – цифра була ще вищою 126.937 осіб).

З них у 23 діючих слідчих ізоляторах та 8 установах виконання покарань із функцією СІЗО станом на 1 липня 2014 року утримувалося 18.777 осіб, тоді як на початок року їх було 22.146 чоловік. У 139 установах кримінально-виконавчої системи утримувалося на початок липня 87.715 осіб, хоча на початок року їх чисельність становила 100.194.

Ці відомості на початок липня наведені вже без урахування осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі АР Крим.

Бесіду вела Ірина Виртосу, Центр інформації про права людини, спеціально для УП.Життя