"Баба Люда" і "дєд Паша". Дуже особливі волонтери з Полтавщини

Ранок. Львів. Ми вирушаємо до хлопців на передову. Цього разу на війну веземо вже речі адаптовані до літніх умов.

Виїжджаємо ще неповним бусом: у Києві місцеві активісти передадуть маскувальні сітки та солодощі для солдат.

Вечірня столиця надто переповнений машинами, ми з труднощами нарешті вириваємось на Харківську трасу.

Наступна зупинка – село Ялосовецьке, Полтавська область. Там нас чекають дуже особливі волонтери.

"Баба Люда" і "дєд Паша" ще не старі, їм всього трохи за 50. Так їх з любов`ю називають волонтери. 

"Баба Люда" і "дєд Паша" ще не старі, їм всього трохи за 50. Так їх з любов`ю називають волонтери

Вони, як і більшість сучасних українців, народилися у Радянському Союзі, у школі вчили про єдину Батьківщину – СРСР.

Читали ті ж газети і дивились те ж телебачення, що й всі.

Однак змогли пройти етап самоідентифікації та стати відповідальними українцями. Дєда був першим в селі, хто під час перевороту у 91-ому поклав свій парт квиток на стіл.

До війни вони жили звичайним життям, як люди у селі: завжди в роботі.

Їх день починався дуже рано і у справах, доглядаючи за всією худобою та немалим городом, закінчувався пізно вечері.

Ці люди від самого початку війни невпинно, в будь-який час доби, приймають в гості волонтерів і військових

Цього разу ми приїздимо о третій ночі.

Однак у вікнах горить світло, на подвір`ї почали гавкати собаки, біля брами нас вже чекає дєда.

Він, як завжди, у патріотичній футболці, усміхнений і бадьорий, запрошує до хати.

Там нас зустрічає Людмила, теж у футболці з українською символікою і з гербом, незмінно вибритим на лівому боці скроні.

Ці люди від самого початку війни невпинно, в будь-який час доби, приймають в гості волонтерів і військових. Їх дім, як рідна хата, місце, де, без перебільшень, кожного чекають, як вдома.

Цього разу в хаті пахне борщем. Стіл накритий. Чекали.

У цій полтавській хаті, без перебільшень, кожного чекають, як вдома

Їх дім, як музей війни.

На стінах великі прапори розписані словами подяки.

Грамоти і фото з волонтерами та військовими зі всієї України, які приїжджають в гості, вже майже повністю заховали під собою шпалери.

На полицях сувеніри з фронту. Багато гільз із передової.

Їх дім, як музей війни. На стінах великі прапори розписані словами подяки, грамоти і фото

Фото і грамоти майже повністю заховали під собою шпалери

Окремо виділене місце для найбільшої гордості – шевронів. Тут вони напевно від більшої частини бригад, які брали участь у війні.

Окремо виділене місце для найбільшої гордості – шевронів

"Оце заїжджали перед вами волонтери повертались з АТО, казали, що дуже обстріли посилились, важко буде потрапити до хлопців", – розказує баба Люда, наливаючи борщ в миски.

Так чи якось інакше у цій хаті починаються розмови про війну.

Про те, як все "баба" і "дід" вирішили волонтерити, гарно розповідає їх дочка Рая.

"Одного разу тато і мама обідали, і по місцевому телебаченню побачили новину про пункт прийому допомоги солдатам, який розміщувався в приміщенні Полтавської обласної ради", – розповідає вона.

Через годину пара вже виїхала із села із повним багажником молока, вареників, пиріжків і домашньої консервації.

В Полтаві домовились, що волонтерів, які проїжджатимуть повз їх село направлятимуть до них, щоб вони не їздили щоразу 100 км.

"Питання не стояло зможемо чи ні, є завдання – допомагати до перемоги", - чітко і без пафосу каже Людмила і приносить з кухні "друге" – молоду картоплю з м’ясом.

"Питання не стояло зможемо чи ні, є завдання – допомагати до перемоги", - каже Людмила

У прохідній кімнаті поряд з кухнею, де завжди ліпляться вареники та пиріжки, де все сортується і чекає відправки на фронт, на стіні висить перелік зробленого за два роки.

Це короткий зміст життя цієї сім`ї, опис війни у цифрах і змагання без азарту, наповнене добром та силою волі.

Людмила називає цей перелік "мої гуманітарні конвої".

На стіні висить перелік зробленого за два роки - "конвоїв життя"

Змагання в "конвоях" розпочалось після першого повідомлення про гуманітарний конвой Путіна. Баба Люда до останнього не вірила, що його пропустять в Україну.

"Коли це сталося, то перегнати "ху*ла" стало справою честі. Ще головною перевагою маминих конвоїв є те, що у Путіна конвої смерті, а у мами – конвої життя", – каже Рая.

Щойно волонтери повідомляють, що приїдуть, баба Люда ставить варити начинку і замішує тісто. Це для пиріжків на АТО.

Щойно волонтери повідомляють, що приїдуть, баба Люда починає готувати

Сьогодні для пари велике щастя, якщо волонтери привезуть олію чи борошно

У цей час дєда Паша готує їжу для самих волонтерів.

"У батьків немає чіткого розподілу обов'язків. Тато на рівні з мамою і з худобою вправляється, і на кухні хазяйнує. Холодці, до речі, готує тільки тато", – розповідає дочка.

Раніше у створенні конвоїв допомагали сусіди і фермери, з часом стало складніше, бо їх підтримка суттєво скоротилась. Сьогодні велике щастя, якщо волонтери привезуть олію чи борошно.

"А першою допомогою були вареники. Мама з татом ліпили їх ночами, бо вдень в роботі біля хазяйства. Я взагалі не пам'ятаю, коли вони нормально спали", – каже Рая.

Потім вареники носили в місцевий магазин в морозильні камери, бо вдома немає де зберігати. І так що разу.

Один "гуманітарний конвой" - 150 пиріжків, 50-100 вареників, холодець, птиця та більше 20 літрів молока. На фото дочка пари Рая

"Вона ні на хвилину не закинула ліпку навіть зі зламаним пальцем!", – з гордою інтонацією розказує дочка, допомагаючи мамі заносити пусті тарілки на кухню.

Ми ситі і від затишку хочеться залишитись і не думати про довгу дорогу в зону.

Баба Люда підбадьорює нас і з особливим полтавським колоритом, жартуючи, кличе допомагати спаковувати молоко в контейнери.

Збори пиріжків в зону АТО

Такий ритм життя у них постійно. Буває приймають у себе волонтерів декілька раз на добу.

В середньому один "конвой Люди-Паші" вміщає приблизно 150 пиріжків, 50 -100 вареників, холодець, птицю, більше 20 літрів молока.

Міцні обійми і традиційне фото біля вщент наповненого буса.

Традиційне фото біля вщент наповненого буса

Обіцяємо заїхати дорогою назад.

"Баба Люда" хрестить нас – благословляє на щасливу дорогу. Каже: "Я така щаслива, коли ви всі вертаєтесь живі, здорові".

Як рідні батьки вони до останнього стоять біля воріт.

Ірина Цибух, спеціально для УП.Життя