Секрети закинутих шкіл. Один приклад відродження села

Активіст безкоштовно розробив вісім проектів шкільних будинків. Місцеві чиновники вперто не хотіли реалізувати нові прогресивні ідеї, однак народна підтримка змусила владу таки взятись за них.

Вам здається, що це опис подій, які відбулися нещодавно?..

Ні, цій історії рівно 100 років. Саме тоді – у 1916 році – збудували останню земську школу в стилі українського архітектурного модерну в Лохвицькому повіті.

Це – сучасні райони Полтавської області – Лубенський, Лохвицький, Пирятинський, Чорнухинський, а також Варвинський район Чернігівської області та Роменський район Сумської області.

[L]За різними даними, усього було зведено 93 чи 98 таких унікальних, за своїм стилем, споруд. До нашого часу їх збереглося з 50.

Тобто цілком ймовірно, що ви або ваші рідні вчились у такій школі, але навіть не здогадуєтесь, що її проектував знаменитий архітектор, і за її збереження тепер борються з-десяток активістів – учасники ініціативи "Школи Лохвицького земства".

"Українська правда. Життя" досліджувала незвичайність цих споруд, поспілкувалася з їх рятівниками та відвідала громадську толоку у школі на хуторі.

ШКОЛА ЯК ПЕРЕОСМИСЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ АРХІТЕКТУРНОЇ ФОРМИ

У 1908 році у Російській імперії вирішили впровадити обов'язкову початкову освіту. Тоді ж стало зрозуміло, що потрібно будувати школи.

Міністерство народної освіти склало детальний план з їх будівництва на найближчі 20 років і навіть передбачило фінансування. Реалізувати програми мали земства та міські управи, які оголосили конкурси на проектування.

Саме за таких умов зміг реалізувати себе як архітектор Опанас Сластіон.

Ще замолоду Сластіон цікавився сільською забудовою, використовував і творчо переосмислював національні архітектурні форми, у 1890-х розробив основи українського архітектурного модерну (УАМ), однак ніяк не міг втілити їх у реальні проекти.

Ця школа зразок українського архітектурного модерну. Для збільшення натисніть на зображення

Коли Лохвицька повітова земська управа оголосила конкурс на проектування будинків для народних шкіл, Опанас використав свої напрацювання і створив серію із восьми проектів будівель, розрахованих на 1, 2, 3 та 4 комплекти учнів – у ті часи "комплектами" називали класи по 50 осіб.

Архітектор, дослідник стилю УАМ Віктор Чепелик зазначає, що ідеї Сластіона були надзвичайно прогресивними на той час.

"Уперше ідею серійного проектування висловив у 1908 році Вальтер Гропіус (німецький архітектор, – авт.). Безсумнівно, тоді ця ідея не могла бути запозичена Сластіоном з літератури, він прийшов до цього рішення самостійно", – уточнює він.

Новаціями архітектора були серійне проектування та принцип трансформованого простору. Для збільшення натисніть на зображення

Крім того, Чепелик підкреслює, що художник чи не першим у світі розробив для шкільних приміщень принцип об'єднання двох суміжних класів у один великий зал за допомогою перегородки, що складається.

"Тепер цей принцип має назву трансформованого простору і широко застосовується в багатьох типах споруд", – зазначає дослідник.

У одній з найперших шкіл Сластіона збереглася навіть оригінальна перегородка, яка дозволяє об'єднати два суміжних класи у один великий зал. Для збільшення натисніть на зображення

Його школи являють собою одноповерхові будівлі з великими шестикутними вікнами, накриті високими черепичними дахами, оздоблені народним орнаментом із необробленої цегли та з високими башточками-вежами над входом.

Школи Сластіона – одноповерхові з великими шестикутними вікнами і баштами над входом. Для збільшення натисніть на зображення

Всередині вони мають зручне планування та чітке функціональне зонування груп приміщень.

"У Центральній науковій бібліотеці знайшли цінні архівні дані – якісний план двокомплектної школи Опанаса Сластіона та новий фасад однокомплектної. Тепер ми точно знаємо, у яких приміщення розташовувались квартира вчителя, бібліотека та вчительська. Виявилось, що були ще кімната сторожа та окрема сільська бібліотека.

Тобто, бібліотек в школі було дві – шкільна та сільська... Навіть була квартира холостого учителя та сімейного учителя", – із захопленням розповідає архітектор Іван Биков.

У школі були класи, вчительська, квартира вчителя, дві бібліотеки, кімната сторожа. Були навіть окремо квартири холостого та сімейного учителя. Для збільшення натисніть на зображення

Проект Сластіона не мав аналогів у народному будівництві та тогочасній архітектурній практиці. Однак місцеву владу кілька разів довелося вмовляти втілювати його без змін.

Архітектор Віктор Чепелик уточнює, що тодішня прогресивна українська громадськість активно пропагувала ідею будівництва шкіл саме в національному стилі. "Особливо переконливими були клопотання письменниці, етнографа Олени Пчілки, яка звернулася безпосередньо до Полтавського губернського земства", – пише він у своєму дослідженні.

Зрештою проекти Сластіона прийняли, і до 1912 року було зведено 24 школи.

Одна з двох найперших шкіл – у селі Млини – досі діюча. Для збільшення натисніть на зображення

Після цього у лютому 1913 року місцева влада вирішила, що добудовувати решту шкіл за таким проектом – надто дорого.

Тому було вирішено вилучити з проектів кімнати сільських бібліотек і сторожа, зменшити об'єм учительських квартир, класних кімнат та роздягалень (як за площею, так і за висотою, дотримуючись при цьому встановлених норм повітря на кожного учня).

Для цих шкіл були навіть встановлені норми повітря на кожного учня. Для збільшення натисніть на зображення

Полтавський мистецтвознавець Віталій Ханко зазначає, що на цьому ж засіданні виникла дискусія про архітектурно-художній стиль споруд.

"Вороги українського стилю вжили всіх заходів, щоб змінити попередню постанову: вони навіть посилались на селянство, котре, мовби, не бажає шкіл в українському стилі… Однак після довгої дискусії вдалося [його] зберегти", – зазначає він.

Противники цього архітектурно-художнього стилю переконували, що селянство не бажає "народницьких" шкіл. Для збільшення натисніть на зображення

Після цього засідання земського зібрання встигли звести ще 27 "зменшених" шкіл, а у жовтні 1912 року громада наполягла на поверненні до первісного варіанту проектів Сластіона і добудували ще з півсотні об'єктів.

Перед Першою світовою війною схожі школи почали будувати в Канівському повіті на Київщині, на Херсонщині та на Кубані.

Будівництво за проектами Сластіона продовжувалося, і остаточно зупинилось лише у 1916 році.

СПРАВА НЕ ЛИШЕ В ЗБЕРЕЖЕННІ БУДІВЕЛЬ

Моя бабуся, мама і навіть частково я вчилися у таких школах у селах Кизлівка та Чорнухи Чорнухинського району Полтавської області.

Про те, що це були перші споруди новітнього часу, збудовані спеціально для села, про їх самобутність та унікальність нам ніколи не говорили.

У цій школі у селі Кизлівка навчалися моя бабуся і мама. Фото Івана Бикова

Більше того, не знали про це й спеціалісти.

Віктор Чепелик зазначає, що у профільній архітектурній літературі 1930-1960-тих років школи Опанаса Сластіона згадувалися вкрай рідко: не популярно тоді було прославляти прогресивні ідеї царських часів.

У другій половині 1930-тих років з цих будинків знімали високі вежі над входами.

Дослідники кажуть, що Сластіон їх проектував, протиставляючи місцевий центр освіти дзвіницям і баням церков, які тоді єдині височіли над іншими будівлями села. Певно, з цієї ж причини на шпилях часом встановлювали "сонце" – символ світла знань.

На цих шпилях часом встановлювали "сонце" – символ світла знань. Школа у Чорнухах, Полтавської області. Сюди ходила на "гуртки" я. Фото Івана Бикова

На думку ж радянських керівників, "готичний характер" башточок не був властивим слов'янській архітектурі.

Багато веж було знищено німцями у Другу світову війну, щоб там не засіли місцеві партизани-снайпери.

А коли прийшов мирний час, ці будівлі не скрізь і не завжди знову ставали школами.

От і не дивно, що через 100 років і незнання історії цих шкіл лишилося з 50.

Колись таких шкіл збудували 93 чи 98, лишилося їх з 50. Для збільшення натисніть на зображення

Деякі історії їх руйнування можна сплутати з повідомленнями у стилі "дивні новини".

Так, наприклад, у Харсіках Чорнухинського району Полтавської області "сластіонівську" трикомплектну (трикласну) школу майже зруйнував її сусід. Чоловік, який живе поруч, самовільно захопив будівлю, зрізав частину підлоги, збив димарі, розібрав груби та хотів демонтувати стіну, щоб паркувати у одному із класів свій КамАЗ.

У Харсіках "сластіонівську" школу майже зруйнували. Для збільшення натисніть на зображення

Завадили руйнуванню школи активісти. Для збільшення натисніть на зображення

Завадили йому розгорнути свій гараж активісти ініціативи "Школи Лохвицького земства" – телеведуча Ольга Герасим'юк, юрист Максим Іванов, міністр аграрної політики та продовольства Тарас Кутовий, архітектори та місцеві чиновники.

Активісти разом з головою Чорнухинської селищної ради Олегом Ковганом домоглися, щоб приміщення школи у Харсіках взяла на баланс сільська рада.

Гуртом громада домоглася взяття школи у Харсіках на баланс сільської ради. Для збільшення натисніть на зображення

Але цього мало.

Багато шкіл перебувають на такому ж балансі, але не використовуються, стоять зачиненими і поступово руйнуються.

Є такі, що передані у приватну власність. Наприклад, у селі Бондарі Чорнухинського району Полтавської області.

Ця школа у приватній власності. Для збільшення натисніть на зображення

Деякі передані у користування релігійній громаді – як у селі Білоцерківці Пирятинського району Полтавської області.

Ця у користуванні релігійної громади. Для збільшення натисніть на зображення

Є такі, що визнані пам'ятками архітектури місцевого значення – село Варва, Варвинський район, Чернігівська область – та знаходиться у списках щойно виявлених пам'яток, як у селі Гаївщина та місті Заводське, обидва Лохвицького району Полтавської області.

Ця школа є пам'яткою архітектури місцевого значення. Для збільшення натисніть на зображення

Усі будівлі, навіть ті, що знаходяться у так званому "задовільному технічному стані", потребують ремонту, перекриття даху та утеплення.  

"Школи Лохвицького земства" ратують, щоб всі будинки Сластіона взяли на державний облік та надали їм статусу "Пам'ятка архітектури національного значення".

Всі ці школи Сластіона потрібно взяти на державний облік та надати їм статусу "Пам'ятка архітектури національного значення". Для збільшення натисніть на зображення

Для цього у травні спеціалісти "Майстерні архітектора Івана Бикова" розпочали обміри земських шкіл. Ціль роботи – скласти облікову документацію, внести будівлі до реєстру пам'яток архітектури та поступово відреставрувати.

"Ці школи автентичні, прекрасні. Вони благають про порятунок. Це надбання, яке ми маємо зберегти для майбутніх поколінь", – пояснює Биков.

Школа у селі Риги досі працююча. Фото Івана Бикова

Наразі архітектори підготували такі облікові картки для шкіл у Чорнухах, Харсіках, Кизлівці, Пісках Удайських, Ригах та Христанівці.

Саме на толоці у останній побувала "Українська правда. Життя".

СЕЛО – ЦЕ НЕ ТІЛЬКИ ПОЛЯ-ГОРОДИ-ХУДОБА

Попри розмови про "вимираюче село", деякі хутори – постійні учасники добірок місць для прекрасного відпочинку.

Приміром – Обирок та Гойч.

І не лише тому, що їх облюбували українські дауншифтери, які купують там хати і вирощуються екологічно чисті продукти. У цих селах ще й активне фестивальне життя, будуються альтернативні прогресивні школи і проходять креативні табори.

Три роки тому на такий хутір переселилася киянка Оксана Олійник.

Три роки тому на хутір переселилася киянка Оксана Олійник. Тепер вона відновлює місцеву школу Опанаса Сластіона

Свою Христанівку вона називає "піднебесною". Цього визначення не зрозумієш, допоки туди не доїдеш – невелике поселення на 120 осіб знаходиться на пагорбі, з якого відкривається чудовий вид на річку Сула, лісосмуги та поля, порізані ярами.

Оксана, яка переборола рак і називає себе "онковиздоровлююча", влаштовує на хуторі мистецькі пленери, де художники і поети увіковічують її село (проект "Христанівка у віршах") та волонтерські мовні табори (Оксана кличе у село іноземців, щоб діти спілкувалися з ними англійською).

Приїхавши у Христанівку розумієш, чому Оксана Олійник називає її "піднебесною". Для збільшення натисніть на зображення

Цього року вона вирішила ще більше урізноманітнити дозвілля сільських дітей.

"Почалося все з того, що ми задумали читання по суботах. Провели перше, а друге зірвалося через дощ", – розповідає вона.

Тоді й згадали про місцеву школу – і читання, яке мало бути третім, провели у одному з класів посеред битого скла.

Через Facebook Оксана дізналась про "Школи Лохвицького земства" і разом з активістами провела толоку в Христанівці.

Це вхід до школи у Христанівці до проведення там толоки

На суботній захід приїхали активісти ініціативи, письменники, журналісти, міністр і майже всі жителі хутору. "Не було лише дорослих із кількох хат, але й ті "прислали" молодше покоління", – із захватом розповідає Олійник.

Дітям влаштували літературні читання, а дорослі дружно взялися за віники і сокири.

За сприяння Видавництва Старого Лева на толоку завітали дитячі письменники Леся Воронина та Сергій Пантюк

"Як на мене, у Христанівці сьогодні "відкатали" сценарій культурно-освітнього життя села, яким він може бути. Кілька процесів тривають одночасно, усі зайняті, усім цікаво. Повна свобода дій, ніякого "ти туди, а ти сюди", однак все робиться", – прокоментувала подію поетеса Олена Задорожна.

За якихось 40 хвилин школу очистили від бруду, і це дало змогу архітекторам Івану Бикову та Анатолію Ізотову зробити обміри приміщень для майбутньої картки національної пам'ятки.

Потім громада і гості дружно їли кашу, слухали вірші, фотографувалися, місцеві згадували про те, як вчилися у цій школі та довго не хотіли розходитися.

Бо село – це не тільки поля-городи-худоба, але ще й покоління людей, яке ростить дітей-внуків. І саме вони "колись у цих школах танцювали твіст".

Ольга Ситнік, УП