День родини. 10 рецептів щасливої сім'ї

Зазвичай українські родини переймаються, де взяти гроші на сім'ю і як дати дітям добру освіту.

За щоденними турботами в батьків інколи немає часу навіть піднести голову, щоб просто обернутися і подивитися: а чи може бути по-іншому?

Як живуть інші сімейства? І чи можемо ми за прикладами інших покращити стосунки у власних домівках?

До українського Дня родини "Українська правда. Життя" зібрала 10 душевних сімейних історій.

Про неймовірних батьків, котрі знайшли в собі сили всиновити десяток дітей та про татусів в декреті і родинне життя в селі.

Про сім'ї, які суспільство досі вважає "не такими": через інвалідність чи "не таку" орієнтацію.

І про зрілі пари, які волонтерять. Або просто люблять один одного майже півстоліття.

"Я ЗНАЙШЛА СВОЄ МІСЦЕ". 26-РІЧНА ДІВЧИНА ВІДКРИЛА ДИТБУДИНОК СІМЕЙНОГО ТИПУ

У свої перші дні в квартирі на Осокорках, яку виділили родині, що взялася виховувати дев'ятьох дітей, Данило розливає миску борщу, і йде собі далі, наче нічого не сталося.

– Даня, ось ганчірка, прибери, – каже Ірина.

– Не буду. Хочеш – викликай міліцію, – відповідає хлопець.

Ірина готова до різного: вона знає, що кожна дитина проходить період адаптації і випробовує межі. Вона приглядається до них, вони – до неї з чоловіком Сергієм.

З інтернату, вулиці, закинутих будинків чи підвалів ці діти потрапляють у простору двоповерхову квартиру з великими кімнатами і фотографіями на стінах – і це шок.

– Це наше? І це? І ми будемо тут жити? – вони заглядають у кожну шухляду, в кожен куток.

Настя, яка постійно тікала з інтернату, в домі каже:

– Навіщо від вас тікати? У мене тут виросли крила. Я тут вільна.

Детальніше захопливу історію про молоду родину, яка наважилась всиновити 9 дітей і стала настільки щасливою, що планує збільшити сім'ю, читайте за посиланням.

САД ДВЕНАДЦАТИ ДЕТЕЙ. СЕМЬЯ, КОТОРАЯ ЗАХОТЕЛА ПОБЕДИТЬ СИРОТСТВО

"Чем больше мы приезжали, тем тяжелее нам это давалось: смотришь ребенку в глаза, читаешь там "забери меня отсюда", а в ответ суешь ему в руки банан и гладишь по головке.

Представьте, что на улице вырыли огромную яму, и человек ночью упал туда. Яма глубокая, он не может оттуда выбраться.

Мы идем и заглядываем в эту яму: "О, давай мы тебе банан купим! Давай помощь гуманитарную соберем! А давай на Рождество тебе спектакль устроим!". Поставили наверху этой ямы сценку – и разъехались.

А что на самом деле надо? Достать его из ямы.

Сиротство – это ненормальная ситуация, это проклятие, и ответить на него может только семья.

Всем мы не сумеем помочь, но кому-то ведь можем.

Мы очень боялись момента, когда дети начнут называть нас "папой" и "мамой". И вообще, начнут ли, примут ли он нас?

Для нас стало неприятным открытием, что все дети с первого дня называли нас папой и мамой. Эти слова для них ничего не значили, они были пустыми. Кто-то приходил к ним, протягивал шоколадку – и уже он становился для ребенка папой или мамой.

Постепенно мы наполняли эти слова смыслом".

Надзвичайно теплу історія родини, яка всиновила 12 дітей, можна дочитати за лінком.

ЖИТИ ПО-СІЛЬСЬКОМУ, ЗАРОБЛЯТИ ПО-МІСЬКОМУ: ПРАКТИЧНІ ПОРАДИ ВІД РОДИНИ З ТРЬОМА ДІТЬМИ

– В селі влітку так добре, що я просто не бачу сенсу кудись їхати, – пояснює Валерія. – До того ж, я особисто не дуже люблю море, та й хазяйство не покинеш.

Воробйови вирощують овочі тільки для того, щоб їсти. Про запас дещо докуповують на зиму – наприклад, мішок моркви, або капусти. Купують здебільшого у односельчан – тут багато фермерів. Дещо купують на базарі, наприклад, щось таке екзотичне, як-от баклажани.

До міста повертатися не збираються – хіба що будуть якісь суттєві обставини.

Валерія вважає себе щасливою людиною. Для неї це гостро відчувається тоді, коли родина повертається назад додому в село з міста. Бо у них в селі тихо, ніхто нікуди не поспішає, мало машин, навколо природа й багато зелені.

– Ми – господарі на своїй землі, нам доводиться багато працювати, але все, що ми зробимо, таким і залишається: ми навели порядок, підстригли газони, щось посадили – його ніхто не переінакшить, не зламає, не вирве, як зробимо, так нам і буде.

Чому родина переїхала з великого міста до села і почувається там настільки щасливою? Читайте.

ТАТУСІ В ДЕКРЕТІ. ФОТОГРАФ МАКС ЛЕВІН І ПИСЬМЕННИК АРТЕМ ЧАПАЙ

…Коли у письменника і журналіста Артема Чапая народився другий син, була середина 2014 року, розпал війни.

– Коли Ляся народився, Чапай не відчував до нього те саме, що до Устима (старшого сина –ред.), – згадує дружина Оксана. – Бо коли Ляська народився, він був переважно з Устимом, а я з Ляською, бо його треба годувати. І ще він постійно їздив у відрядження.

– Я тоді почав боятись, що до Устима відчуваю прямо таку ніжність, що болить у серці, а до Омеляна нічого, – розповідає Артем. – Причому, коли Устим народився, я теж нічого не відчував. Ти починаєш відчувати любов до дитини тільки тоді, коли міняєш памперс, купаєш. Прив'язаність виникає якраз із турботи.

Іншого татуся, який сидів в декреті – фотографа Макса Левіна – дивують люди, які віддають дитину няні в чотиримісячному віці і йдуть працювати.

- Ми або живем, щоб працювати, або працюємо, щоб жити, – розповідає Макс. – Батьки чомусь завжди думають, що найважливіше – забезпечити дитину матеріально. Але який у цьому сенс, якщо в дитинстві ти не проводив з нею часу?

Більше про те, як живеться татусям в декреті, можна дізнатись за лінком.

10 ДЕТЕЙ В ЛОДКЕ БЕЗ ВЕСЕЛ: КАК ВЫЖИЛ ДЕТСКИЙ ДОМ ИЗ МАКЕЕВКИ

Летом 2014 года детский дом семейного типа Родиковых не знал, что в Макеевку уже не вернется, а жизнь разделится на "до войны" и "после".

Им пришлось испытать, что значит почти год кочевать с 10 детьми, когда в рюкзаках лишь летняя одежда и документы, и решать вопросы, где поселиться большой семье, когда государство, которое должно ими опекаться, говорит "нет ресурсов".

Владимир писал письма президенту, премьеру, в Минсоцполитики. Ответ приходил приблизительно всегда один: "Понимаю проблему, помочь не могу".

Все это время семья без денег, одежды и еды выживала благодаря украинцам.

Сейчас у Родиковых есть новый дом и деньги. Но из старых друзей почти никого не осталось. Многие родственники перестали общаться.

Ночью 23 декабря 2016 года неизвестные подожгли дом Родиковых в Макеевке. Теперь им некуда возвращаться. Они, правда, и не хотят.

По словам супругов, этот сложный период жизни укрепил их отношения.

– Будет ли человек ругаться, если его вместе с другими посадить в одну лодку без весел и оставить посреди бушующего моря? Нас в 2014 году жизнь вытолкнула в пустой лодке без весел. Это проверило наши чувства. Мы стали дружнее, – уже улыбаясь, рассказывает Владимир. – Мы не живем ради детей. Мы женились ради любви, дети – ее результат. Они вырастут, и мы останемся вдвоем.

Як родині з 10 дітьми вдалося пережити біди війни і стати ще міцнішою родиною, можна дізнатись у матеріалі.

"БАБА ЛЮДА" І "ДЄД ПАША". ДУЖЕ ОСОБЛИВІ ВОЛОНТЕРИ З ПОЛТАВЩИНИ

"Баба Люда" і "дєд Паша" ще не старі, їм всього трохи за 50. Так їх з любов`ю називають волонтери.

Вони обідали, коли по місцевому телебаченню побачили новину про пункт прийому допомоги солдатам.

Через годину виїхали із села із повним багажником молока, вареників, пиріжків і домашньої консервації.

До війни вони жили звичайним життям, як люди у селі: завжди в роботі.

Їх день починався дуже рано і у справах, доглядаючи за всією худобою та немалим городом, закінчувався пізно вечері.

Цього разу ми приїздимо о третій ночі.

Однак у вікнах горить світло, на подвір`ї почали гавкати собаки, біля брами вже чекає дєда.

Він, як завжди, у патріотичній футболці, усміхнений і бадьорий, запрошує до хати.

Там нас зустрічає Людмила, теж у футболці з українською символікою і з гербом, незмінно вибритим на лівому боці скроні.

Ці люди від самого початку війни невпинно, в будь-який час доби, приймають в гості волонтерів і військових.

Їх дім, як рідна хата, місце, де, без перебільшень, кожного чекають, як вдома.

Цього разу в хаті пахне борщем. Стіл накритий. Чекали.

Продовження зворушливої історії родини волонтерів читайте за посиланням.

ЯК ЦЕ – БУТИ АФРИКАНСЬКОЮ СІМ'ЄЮ В УКРАЇНІ

Аліун та Антуанет Д’янь живуть у Києві вже 26 років.

Він приїхав з Сенегалу, вона – з Конго, аби отримати престижну на той час освіту за кордоном.

Познайомилися у Києві, почали зустрічатися, а згодом створили сім’ю.

У перший рік навчання в Києві Антуанет на собі відчула, наскільки вороже ставилися до темношкірих. Тоді вона навіть хотіла покинути університет і повернутися додому. Але залишилася тут.

В ті часи молода студентка з Конго мало спілкувалася з українцями, тому вивчення мови далося їй складно і завжди було для неї бар’єром. Проте зараз вони з чоловіком у Києві як вдома.

– Ми звикли до життя тут. Коли заходиш в холодну воду, спочатку відчуваєш холод, а потім звикаєш і вода здається теплою.

Так само і з неприємними ситуаціями через колір шкіри. Коли ми тільки приїхали, дуже гостро відчували погане ставлення, – розповідає Аліун.

Дружина додає, що часто помічала, як люди на вулицях знущалися над нею, голосно сміялися, обговорювали її та говорили в слід нецензурні слова. Її дивувало, що таке собі дозволяли навіть дорослі люди з дітьми.

– Можливо, вони просто невиховані чи ніколи в житті не бачили темношкірих людей, і починають сміятися і тикати пальцями, – припускає Антуанет.

З часом пара звикла і навчилася просто не звертати увагу на дискримінацію. Сім'я помітила, що зараз випадків расової дискримінації стало набагато менше.

Тепер у Києві вони почувають себе безпечно. Кажуть, їхній син Жеремі, який працює тут 3D-аніматором, відчуває себе українцем, вільно розмовляє українською і планує жити в Україні надалі.

Більше про активну родину, яка допомагає адаптуватись в Україні студентам з африканських країн і подорожує світом, читайте за посиланням.

НАДЕЖНЫЙ ТЫЛ. КАК ЭТО – БЫТЬ МАМОЙ ГЕЯ

По натуре я экстраверт, всем все рассказываю, со всеми делюсь. Но когда сын сказал, что он гей, у меня началась полоса закрытости. Даже друзьям, даже самым близким, я боялась сказать.

Первая мысль была: "Это какое-то извращение, я допустила какую-то ошибку в воспитании, это моя вина, и я не должна никому рассказывать, меня будут стыдить".

На тот момент я была доцент, кандидат филологических наук. У нас была семья. Я ее считала идеальной. У нас был совершенно идеальный ребенок – тихий, спокойный, очень умный, с авторитетом в школе. Мы не ссорились, у нас даже скандалов никогда не было.

Когда сын сказал, что он гей, мы были не дома. А когда зашли в дом, я села в кресло и начала рыдать.

Было чувство вины за плохое воспитание. Когда пришел муж, он спросил, что случилось, и стал меня успокаивать: "Не переживай, сейчас мы разберемся и обязательно найдем врача, заплатим деньги, и его вылечат".

Я попросила друзей найти мне хорошего психолога. Когда я к ней пришла, сказала: "У меня сын гей, надо его срочно поменять".

Психолог ответила: "Я не могу поменять вашего ребенка, но могу помочь вам поменять ваше отношение к гомосексуальности сына".

Я развернулась и ушла.

Продовження розповіді сильної мами, яка змогла прийняти свого сина аж після 8 років внутрішньої боротьби і навіть стати головою організації "Терго" – спільноти батьків, родин, і друзів ЛГБТ, читайте за лінком.

ЯК ЦЕ - БУТИ ПАРОЮ З ІНВАЛІДНІСТЮ

Вона водить автомобіль, веде новини на телеканалі, займається волонтерством, кохана і закохана жінка з інвалідністю.

Він забезпечує сім'ю, облаштував зручне родинне гніздо та завжди підтримує свою кохану дружину. Він тримає її міцно за руку, пересуваючись на візку.

Вони обоє пережили травми, після яких не можуть ходити.

Після них про кохання навіть не думали.

– Не уявляв, як можна з кимось зустрічатися, коли сам навіть зуби почистити і до туалету сходити не в змозі, – пригадує Віталік.

Віталій зараз може і одягтися, і нарізати овочі й фрукти спеціальним ножем з ручкою в яку "вмонтовує" свою руку. Цією ж "залізною рукою" можна дістати будь-яку річ, якщо вона лежить на високій поличці.

Уляна теж вважала, що стосунки після травми – не для неї, поки не поїхала до санаторію і не побачила, якими щасливими і закоханими можуть бути люди з інвалідністю.

Зараз родина Пчолкіних мріє про власний будинок і дітей.

– Діти цілком можливі, я вже навіть обстеження пройшла. Єдине, що зупиняє – фінанси. З нашими потребами мусить бути досить міцна фінансова база перед тим, як народжувати дітей. А виносити дитя не складно. В цілому, всім жінкам не дуже зручно с животом ходити, – говорить Уляна.

Деталі захопливої історії про пару на візках, яка змогла прийняти себе, стати щасливою і змінити світ навколо себе, читайте за лінком.

ВІКТОР І ВІРА – ПЕНСІОНЕРИ, ЯКИМ ПОЩАСТИЛО ЛЮБИТИ ОДИН ОДНОГО МАЙЖЕ ПІВСТОЛІТТЯ

Віктор Федорович постійно називає дружину кицею, обнімає її:

– Віра така, що і за мене, і за дітей піде у вогонь і воду. Але найбільше мені подобається, що вона будь-яке питання вирішить мудріше, ніж я. А ще... мене мама називала Вітя, а Віра – Вітюлік. Інші називають дітей "горобчик", а вона – "горобейчик". Дуже вона ласкава.

Буває, сваримось – але через дурниці, хтось когось не послухав. А щоб серйозно – ніколи. У нас не було такого, щоб один одному надоїсти.

Коли я був у санаторії сам, увесь час думав: "От якби тут була Віра і теж цю красу бачила!"

Питаю про подарунки, щоденну турботу.

– У нас подарунки такі були: відклали гроші – купили холодильник, – розповідає Віра Григорівна, – Далі відкладаємо – на меблі, на люстру… У нас же ж нічого не було, ми з села приїхали. Нікому було нам допомогти.

– Кицю, ну як це не було подарунків? – дивується Віктор Федорович. – А шубу з відрядження хіба я тобі не привозив? А перстень?

У цієї пари є багато друзів. Вони люблять спілкуватися, святкувати, ходити в гості і приймати людей у себе.

Увесь час кудись спішать: то в церкву, то на зустріч, то на благодійний концерт.

Детальніше про любов і помилки, яких пара допускалась за півстоліття, читайте за посиланням.