Віктор і Віра. Звичайні пенсіонери, яким пощастило любити один одного майже півстоліття

5999
30 вересня 2016

– У ньому мені найбільше подобається те... що він любить і вміє співати. Де не ходить, увесь час співає, – так каже 71-літня Віра Григорівна про свого чоловіка.

Вони разом уже 42 роки.

Прості українські пенсіонери з багажем характерних для цього "статусу" проблем.

Втім, у їхній парі є щось незвичне для наших широт, що відразу ж притягує погляд і дивує: ніжність та гумор.

– Ми обоє з села, але познайомилися і живемо у Києві, – розповідає Віктор Федорович, – На вулиці: я проходив, Віра сподобалась – я підійшов, запросив у кіно. Віра якраз закінчувала Політехнічний інститут, а я у відпустці був, я на два роки старший. Ми почали зустрічатись. Раніше було так: тільки я залишаю дівчину – вона виходить заміж…

– …Так що він вирішив цього разу не упускати, – сміється Віра Григорівна. 

 

– І десь через місяць ми вирішили одружитись, через два з половиною – відгуляли весілля. Ми довго один на одного ждали: я одружився у 31 рік. На весілля замовили духовий оркестр, цілий день у селі танцювали, веселилися. Віра жила в комуналці, я в гуртожитку. Коли одружились, я перейшов до неї.

Згодом нам дали квартиру – це було дуже радісно. Пішли горобці – дітки. Ми дуже ждали сина. Звичайно, носилися з ним, як дурні зі ступою. Він був неспокійний, до двох років давав нам перцю. Як в кімнаті хтось є, він спить, як тільки вийдемо за двері – кричить.

Раніше я спав як убитий, а як з'явився малий, у мене прокинувся інстинкт. І пелюшки прав, і в садочок носив його. Згодом народився другий син, спокійненький. І третій у нас був хлопчик – помер маленький, коли йому було 6 тижнів.

Віра дуже важко це пережила, діти теж. Він народився з двокамерним серцем – так лікарі сказали, а насправді – Бог його знає. Це горе нас дуже зблизило.

 

Віктор Федорович постійно називає дружину кицею, обнімає її:

– Віра така, що і за мене, і за дітей піде у вогонь і воду. Але найбільше мені подобається, що вона будь-яке питання вирішить мудріше, ніж я. А ще... мене мама називала Вітя, а Віра – Вітюлік. Інші називають дітей "горобчик", а вона – "горобейчик". Дуже вона ласкава. Буває, сваримось – але через дурниці, хтось когось не послухав. А щоб серйозно – ніколи. Гулять я не ходив, у мене такого не було…

– А я ходила, так?! – сміється Віра Григорівна.

 

У нас не було такого, щоб один одному надоїсти. Коли я, наприклад, сам був у санаторії сам, увесь час думав: "От якби тут була Віра і теж цю красу бачила!"

Питаю про подарунки, щоденну турботу.

– У нас подарунки такі були: відклали гроші – купили холодильник, – розповідає Віра Григорівна, – Далі відкладаємо – на меблі, на люстру… У нас же ж нічого не було, ми з села приїхали. Нікому було нам допомогти.

– Кицю, ну як це не було подарунків? – дивується Віктор Федорович, – А шубу з відрядження хіба я тобі не привозив? А перстень?

– Точно, шуба досі в шафі висить – рукави закороткі, – Віра Григорівна сміється, – і ніхто її не хоче забрати, всім закоротка. 

Віктор Федорович усе життя був цензором у слідчому ізоляторі: перевіряв листи, відправляв їх на пошту.

Віра Григорівна працювала на заводі "Електроприлад".

Зараз обоє на пенсії, але час від часу підпрацьовують, допомагаючи знайомим з їхніми малими дітьми.

– Коли ми жили в гуртожитку, там у багатьох сімей гроші завжди ділилися на мої і твої. У нас такого ніколи не було: все спільне, якщо щось треба – вирішуємо вдвох, – каже Віра Григорівна.

Зараз люди бояться труднощів, особливо мужики, – продовжує Віктор Федорович, – Діти не знають труднощів, батьки про них турбуються, бо пам'ятають, як самі погано жили, як їли бур'ян і цвіт акації. Я, наприклад, пам’ятаю, як до 1957 року увесь час хотілося їсти, ніколи нічого не вистачало. Досі у мене такого нема, щоб я щось не їв: що є, те і смачне.

Мене дивує, з якою легкістю вони говорять про свої помилки:

– Шкодую, що я швидко пішла на роботу, не могла сидіти з дітьми – треба було заробляти гроші. А хотілось би більше дітей доглянути, виховати, – каже Віра Григорівна.

– Я був часто неправий з дітьми, – продовжує її чоловік, – Віра строга, заборонить їм щось, – а вони йдуть до мене, і я дозволяю. Так не має бути, треба з дружиною бути за одно.

– Навіть тепер вони люблять його більше, а на мене досі ображаються. Але не була б я строга, якими б вони тоді виросли?!

У цієї пари є багато друзів, вони люблять спілкуватися, святкувати, ходити в гості і приймати людей у себе.

Увесь час кудись спішать: то в церкву, то на зустріч, то на благодійний концерт.

 

А ще кажуть, на старості зрозуміли, що не треба старатися лише для дітей – "варто і собою займатись". Питаю про майбутнє – чого хочуть, які мають плани:

­– Хочеться ще трохи пожити, поженити внуків, дочекатись правнуків, – каже Віктор Федорович.

А Віра Григорівна обнімає чоловіка і сміється:

– В цьому я підлаштовуюся під нього! 

 

Усі фото автора

powered by lun.ua