Встати після найважчого удару – похорону немовляти: історія українського боксера Дениса Берінчика
Шок, горе, біль, співчуття – місяць тому спортивну спільноту України сколихнула звістка: один з найбільш перспективних боксерів країни Денис Берінчик поховав сина.
Немовля прожило в нашому світі лише два тижні.
Денис сам повідомив про трагедію. На своїй сторінці в соціальній мережі розмістив фото з підписом:
"Мой сын – вечный ангел… Беринчик Тимур Денисович – вечная память! 16.06.18 – 30.06.18г #дождь #ангел #мир #жизнь #смерть".
 |
– Не можна було всім розказати, але не можна було і приховати, – зізнається Денис. – Всі набридали з питаннями: де? що? як? Просто треба було всіх взяти і вбити однією фотографією… Пізніше, звісно, я видалив пост.
Доля завдала йому найважчого удару, але, як і на рингу, Денис витримав, встояв на ногах.
 |
Хоч всередині – невимовний біль, назовні він цього не показує.
Як і раніше, влучно жартує, усміхається, продовжує жити, тренуватися і йти до мети – титулу чемпіона світу.
Лише іноді, коли згадує сина, на очах проступають сльози.
Звісно, говорить, усім дуже важко. І йому, і дружині Ліані, і маленькій донечці Мадіні. Їй ще не виповнилося і двох років, але вона все зрозуміла.
 |
Похорон пройшов за православним звичаєм. Батюшка сказав хороші слова, просив, щоб не заливали янголятко слізьми.
– Багато про що говорив, молився, – пригадує Денис. – Треба було проводжати з усмішкою, від гріха – на небо, а не темнити себе і не накласти на себе руки.
У тому, що сталося, нікого не звинувачує – ні Бога, ні лікарів. Запитує тільки: "За що?". Та відповіді не знаходить.
– В нас фактично нікого немає, – розповідає Денис. – Багатьох я заблокував, і вони вже ніколи не зможуть додзвонитися…
Буває, сваримося з дружиною. Ми сім’я, яка переживає проблему. Важко! Але чекаємо, поки мине час.
Рятують від порожнечі маленька Мадіна, в яку вкладає всю свою душу, і заняття спортом.
Денис Берінчик – боксер з амбіціями, чітко заряджений на досягнення мети.
 |
"Золотий хлопчик" у черзі за титулом
Після блискучої перемоги Олександра Усика над Муратом Гассієвим в українських любителів боксу розігрався апетит – хто з наших бійців готовий підхопити переможну естафету і теж стати чемпіоном світу?
Претенденти вже вишикувались в чергу.
"Золоті чемпіони українського боксу", тріумфатори чемпіонату світу-2011, які навели шереху на Олімпійських іграх в Лондоні у 2012-му, виросли – і виправдовують видані їм аванси.
Усі 5 призерів тієї Олімпіади нині будують успішну кар’єру на професійному рингу.
Василь Ломаченко і Олександр Усик – чинні чемпіони світу, одні з найкращих боксерів світу незалежно від вагової категорії.
Впевнено наближаються до чемпіонської мети, не знаючи поразок на профі-рингу, Тарас Шелестюк, Олександр Гвоздик і Денис Берінчик.
Денис свій шлях у професіоналах почав пізніше за інших.
В його активі поки тільки 9 переможних боїв, 6 з яких він виграв нокаутом, але вже є титул – 16 грудня 2017 року у Броварах він переміг філіппінця Аллана Валлеспіна і здобув пояс WBO Oriental у легкій вазі.
За майже 20 років у боксі він провів сотні боїв.
 |
Довів своє уміння не тільки атакувати, бити суперника яскравими комбінаціями, але й тримати удар.
А ще – кожен свій вихід в ринг у професіоналах він намагається зробити незабутнім.
Денис з’являвся перед публікою в образах козака і гладіатора, в наручниках, у костюмі олімпійського ведмедика і навіть на "циклі"!
 |
– 40 секунд виходу – це 2 тижні насичених тренувань. Мені особливо сподобалося на мотоциклі, – розповідає боксер. – "Скромненько" виїхав, дав газу. Тим більше, мотоцикли – моє хобі. Я в них розбираюся.
Зараз сам збираю ІЖ-49 51-го року – вже є всі деталі. Поганяти теж люблю, по Дарницькому мосту. У місті якось розганявся до 220 кілометрів на годину.
Ідеї театралізованих виходів на бій – його власні.
 |
Але реалізувати їх допомагає досить велика команда – і спонсори, і костюмери.
А яскраву вишиванку, в якій Берінчик виходив на свій четвертий бій, власноруч вишила його мама.
– Вона у мене дуже крута! Завжди мені все вишивала, шила. Мама моя досить відома – робить класні мотанки, до неї часто приїжджають знімати репортажі. Своїй мамі я нереально вдячний.
 |
Коли вперше приїхав до Луганська, здалося, побачив світ
Денис Берінчик виріс у простій родині в Краснодоні Луганської області.
В процесі декомунізації містечку повернули історичну назву – Сорокине.
Але таблички на в’їздах не поміняли – ця територія нині під контролем бойовиків так званої "ЛНР".
Там залишилися практично всі родичі Дениса, які теж носять прізвище Берінчик, людей зо двадцять.
Денис не був на батьківщині з 2013-го. Каже, справа не в страху, в житті не треба нікого боятися – просто немає часу.
 |
– Знаю, що місто не змінюється і не розвивається. Неначе "застигло" в радянських часах – ті ж вулиці, ті ж пам’ятники, такі ж люди. Тільки прапори змінюються.
Чомусь ми не можемо змінювати щось масштабніше, глобально. От скажіть, на скільки наша країна відстала, приміром, від Японії? Назавжди?, – запитує спортсмен.
Ходив до звичайної середньостатистичної школи, яких в Україні, мабуть, десятки тисяч –типові 3-4-поверхові будівлі.
Зізнається, з більшості предметів високих оцінок не отримував, "світлою плямою" була хіба географія, яка Денисові завжди подобалася.
 |
Школа подарувала і перше дитяче кохання, і перші синці.
– Та я бився з усіма, – говорить, – з хлопцями, з дівчатами! Все було. Звичайне дитинство з іграми, з м’ячем, як і в багатьох дітей в той час.
Цю енергію йому і батькам вдалося спрямувати у правильне русло – Денис почав займатися боксом, фактично обравши свій життєвий шлях.
З 12 років хлопець почав їздити на змагання: чемпіонати області, різні турніри, зокрема, і в Росії – Москві, Казані, Ростові-на-Дону.
– Коли я вперше приїхав до Луганська зі свого маленького містечка, мені здалося, що я побачив світ!.
Але найяскравіший спогад дитинства – спаринг із батьком в боксерських рукавичках.
 |
– Я вже був підлітком, знав уже трохи в боксі: борнути, вдарити, ухилитися. Я пропустив від батька кілька ударів, але й сам його теж дістав у відповідь по ребрах. Ми залишилися задоволені поєдинком, але після того більше не спарингуємо.
Батьки, каже Денис Берінчик, зробили все заради його майбутнього.
Тато був "фінансовим директором" – купував екіпірування, спонсорував поїздки на змагання.
Мама – особистим "стилістом": шила одяг, вишивала. Робили все, щоб за клопотами з домашнім господарством, городом, в Дениса залишався час і на заняття спортом.
– Вони пишалися мною. Якось після перемоги на чемпіонаті області тато гордо сказав мамі, що тепер боїться мене.
Та сім’я би мене підтримувала, навіть якщо б я ставав третім чи восьмим. Такий підхід правильний. Коли батьки починають кричати на своїх малих дітей-спортсменів, це тільки шкодить.
 |
Значну роль в долі боксера зіграла і старша на 2 роки сестра Анна.
Вона – філолог, знає 5 мов. Першою з Берінчиків переїхала до Києва, закінчила Національний авіаційний університет.
А вже слідом за нею, коли виповнилося 18, до столиці переїхав і Денис.
Каже, якби в неї щось не вийшло тут, то, можливо, і сам би не наважився на переїзд.
В Києві спортсмен закінчив Національний університет фізичного виховання і спорту. Навчатися не припиняє і зараз – нещодавно захистив кандидатську.
 |
Автомати в рукавах
Олімпійські ігри-2012 в Лондоні – поки що вершина українського любительського боксу. Це та подія, яку спортсмени згадуватимуть усе своє життя.
У тренувальному процесі збірники ішли від піку до піку, уся команда працювала, щоб розкрити навіть резервні можливості організму.
Пропливали по 10 кілометрів, бігли 42 кілометри марафону, за 3 хвилини "залітали" на круту гору і спускалися донизу.
– Завдяки тренуванням у нас у кожного було наче по 2 автомати в рукавах – ми знали, що зробили все, – пригадує Денис. – Мені так взагалі було просто, адже на тренуваннях я боксував з Василем Ломаченком.
Сильнішого суперника я ще не зустрічав. Після таких спарингів, такого партнера, інші суперники були легкою здобиччю.
 |
Після Олімпіади Берінчик ще на 3 роки затримався в любителях, і лише влітку 2015 року підписав контракт з промоутерською компанією K2 Promotions. Зараз торує свій шлях до чемпіонського бою. Його рекорд нині – 9 перемог у 9 боях.
Не виключено, що ми знову побачимо Дениса і на Олімпіаді, адже нині там дозволили виступати професіоналам. Ліцензійний відбір на Ігри в Токіо відбудеться у 2019-му році.
– Побачимо, що вирішу. Що вирішить моя федерація. Зараз відношуся до Ліги професійного боксу України, якою керує Михайло Зав’ялов. Нещодавно він відсвяткував 80-річчя. Але, думаю, якби йому треба було, він міг би нокаутувати самого Берінчика. Красунчик! – щиро жартує Денис.
"Козирна" теща
Паралельно з кар’єрою боєць будує сімейне життя.
З майбутньою дружиною Ліаною познайомився в Буковелі – вона там відпочивала, а спортсмен проходив тренувальні збори.
Згодом зав’язалася переписка, а через 3-4 місяці Денис почав забирати дівчину з навчання, як сам каже, на каву-какао.
Далі – весілля. Заради нього Берінчик продав машину, яку йому подарували за олімпійське срібло. Нині наближається друга річниця подружнього життя.
Ліана продовжує навчання. Вона – майбутній слідчий.
Хоч чоловік і не дуже схвалює вибір професії. Каже, що в такому середовищі, з такими справами, з якими доведеться стикатися, молодій жінці, матері буде складно.
– Але я нічого не можу вдіяти, це її бажання, – говорить Денис. – Хіба що через її маму вдасться вплинути. У нас із тещею, Тетяною Леонтіївною, чудові стосунки. І це мій козир.
Спорт і сімейне життя залишають зовсім мало часу на хобі – мотоцикли, зброю, вудочки.
Є човен, палатка, казанки, снасті, уміння і бажання – лише часу бракує.
Та головне його захоплення, сенс життя – донечка Мадіна. Кожна секунда поруч з нею – на вагу золота.
– Ми все робимо разом – купаємося, переодягаємося, їмо, ходимо до церкви, ставимо свічки, – розповідає люблячий татко. – Вона так швидко росте!
Коли повертаєшся зі зборів, одразу бачиш цей прогрес – довше волосся, ширша посмішка, нові емоції. Розмовляє вона поки що на своїй мові. І мені зараз простіше розібратися в китайських чаях, ніж у її словах.
Мадіні зараз 1 рік і 8 місяців. Денис знає, життя міняється, летить невпинно.
І він напевне знає – мине зовсім мало часу, і донечка впевнено скаже:
– Мій тато – Денис Берінчик. І він – чемпіон!
 |
Роксана Касумова, спеціально для "УП. Життя"