Як це – дружити з безпритульними і запросити їх до себе на весілля. Історія волонтерки та журналістки Ольги Макар

– У нас є пюре і вермішель. Я вам можу її запарити, якщо хочете. Чи вам не треба?

– Если можно.

– Так, друззя, давайте якось в чергу, щоб не створювати бардак.

– Мені пюре! – раптом посеред натовпу дорослих вигулькує дитина.

– Самір! Ти будеш першим в черзі.

Це схоже на вечерю під час якогось походу.

Це таки вечеря. Але не в поході. А на вокзалі.

І рветься до їжі хлопчик не в охайному спортивному костюмі і модних кросівках, а замурзане дитя у піджаку на голий торс і штанах, які ледь тримаються на тазі.

Це – вечеря безпритульних

Він намагається перекричати юрбу і заявити, що теж хоче їсти і має право на свій пайок.

Це – вечеря безпритульних.

[BANNER1]

Щовівторка сюди приходить Оля Макар з іншими молодими людьми. Вони – члени руху "Молодь за мир" і приносять їжу людям без дому.

Таких точок по Києву – п’ять.

Рветься до їжі хлопчик не в охайному спортивному костюмі і модних кросівках, а замурзане дитя у піджаку на голий торс і штанах, які ледь тримаються на тазі

Цього разу у меню пюре і вермішель швидкого приготування, а ще бутерброди з яйцем, ковбасою і огірком.

Видають строго по одній порції в руки.

– Тут на всіх ніколи не вистачить, – сміється Оля.

Але якщо потім їжа залишається, безпритульні знову стають у чергу, щоб отримати додаткові порції.

Вони – члени руху "Молодь за мир" і приносять їжу людям без дому

– Що? Ви хочете мівіну і пюре разом? Це трошки збочення. Ну як хочете, справа ваша.

– Когда я в армии служил, аналогичное пюре заваривали.

– Де ваша Наташа?

– Она бросила меня.

– Да ладно. Не вірю.

– Серйозно вам кажу.

Оля знає тут багатьох. Вони не просто роздають їжу, а спілкуються.

Оля Макар. Вона не називає себе волонтеркою. Каже, що це дружба

Наприклад, Наташа, яка покинула Льошу, завжди приходила з ним на обід.

Тепер вона переїхала жити у свій будиночок, а його чомусь не взяла.

Льоша і невідомий чоловік

А от Саша, бабуся у яскравій блузі та квітчастій спідниці, має дітей, які живуть на квартирі.

А сама живе на вокзалі.

[BANNER2]

Самір із батьками-ромами із Закарпаття.

Вони разом подорожують електричками.

Самір

– Де ви такі сережки взяли красиві? – говорить Оля матері Саміра.

– Та мне сегодня подарили, на рынке, – відповідає та.

Поруч вигулькує багато незнайомих облич.

– Вокзал – це дуже нестабільне місце. Туди ідуть ті, хто вже не має куди іти. Люди весь час змінюються. Через це важко будувати з ними стосунки.

Оля це робить вже 11 років.

Вона не називає себе волонтеркою. Каже, що це дружба.

Батьки Саміра

Запросити бездомних на весілля

Вперше піти до безпритульних Олю запросила подруга. Дівчина тоді навчалася на першому курсі у Могилянці.

Були потрібні люди, щоб роздавати одяг і їжу.

[BANNER3]

Каже пішла, щоб не образити подругу:

– Мені в житті хотілося робити щось класне. І це абсолютно не вписувалося в мою картину. Я була впевнена, що жити на вулиці – романтично.

Тоді, у перший вівторок березня, було дуже холодно.

Дівчата постояли з безпритульними, роздали їжу, замерзли і пішли собі.

– Тоді я усвідомила, що ми зараз ідемо в метро і повертаємося у домівки, а ці люди навіть не знають, де ночуватимуть, – згадує Оля.

Для цих людей важливо мати змогу про когось подбати. Бути не просто тим, хто отримує

Через 11 років вона відсвяткувала з безпритульними одну з найголовніших подій життя – своє весілля.

Вони з чоловіком хотіли запросити не тільки людей без дому, а й "хлопця із будинку для пристарілих" та ромів, оскільки також працювали з ними.

Але ті не змогли приїхати із Закарпаття, бо не було квитків.

– Нам подарували гроші. 50, 100 і 200 гривень, – розповідає наречена.

Подушку на табуретку одна бабуся подарувала. Підозрюю, що не могла купити більше. Вона сказала: "Це щоб ти завжди сиділа у Жені на колінах".

Ще одна бабуся подарувала мені сумку. Вона дуже переживала, щоб я не подумала, що вона її десь безкоштовно роздобула.

Ще один чоловік написав вірші на листівці.

Через 11 років вона відсвяткувала з безпритульними одну з найголовніших подій життя – своє весілля. Фото із Фейсбук-сторінки Ольги Макар

Родичі подружжя навіть не зрозуміли, що були на одному святі з безпритульними.

– Усі були впевнені, що це гості однієї зі сторін, хоча й знали про те, чим ми займаємося.

Моя мама навіть скаржилась: "А чого ж ти мені не сказала? Там зі мною говорила якась бабуся, я думала, це якась родичка Жені. А якби я знала, я би більше з нею поговорила", – сміється Оля.

Безпритульні часто дарують дівчині та її колегам подарунки. Наприклад, на день народження, який був перед виборами, вона отримала набір із чашки, блокнота і магнітика.

Усі речі були із символікою різних партій.

Бездомна позбирала, що знайшла, і уклала такий набір.

На вулиці більше 10 років не живуть

– Для цих людей важливо мати змогу про когось подбати. Бути не просто тим, хто отримує. Так проявляється їхня людськість.

Треба розуміти, що бездомні – це не люди, яким потрібно лише поїсти і де переночувати. Їм потрібно все те, що і будь-кому іншому. Відчуття, що життя має сенс.

Хто такі безпритульні

– Якось ми познайомилися із чоловіком, якого звали В’ячеслав Іванович. Він орнітолог, закінчив Шевченка і працював в Академії наук. Він уже був на пенсії, коли його дружина виставила надвір.

Оля розповідає, що з В’ячеславом Івановичем можна було говорити про будь-що. Він любив філософію і літературу.

– Коли ти бачиш людину з прекрасною освітою, яка тобі щось розказує про Ніцше, чого ти ще сама особливо не знаєш, це розриває шаблон.

Український безпритульний, вважає Оля, виглядає так: чоловік, 45-50 років, який опинився на вулиці через проблеми в сім’ї або він приїхав на заробітки і втратив роботу.

Цю люди часто підпрацьовують. Тих, хто просять, дуже мало.

Український безпритульний, вважає Оля, виглядає так: чоловік, 45-50 років, який опинився на вулиці через проблеми в сім’ї або він приїхав на заробітки і втратив роботу

– Це люди, які не народилися безпритульними, – каже Оля. – Проте на вулиці більше 10 років не живуть.

У людей з’являється купа хвороб, вони не можуть лікуватися, ніколи нормально не сплять та не харчуються.

А ще безпритульні часто не схожі на тих, хто не має дому.

[BANNER4]

– Деякі мене навіть дратували, тому що я була впевнена, що вони користуються халявою. І лише коли я з ними ближче знайомилася, то розуміла, що хоча вони чудово виглядають, але живуть в жахливих умовах, – розповідає волонтерка.

Інколи визначити, що людина живе на вулиці, можна тільки за взуттям.

– Ми проводимо раз в місяць молитву в кафедральному соборі. Там у хорі співає чоловік, доволі добре одягнений. Якось пізньої осені він прийшов у чорних гумових тапочках і чорних шкарпетках.

Вони ночують біля теплотрас, деякі їздять нічними електричками

Ще один маркер – великі сумки.

– Як би вони чудово не виглядали, сумки завжди з ними, – додає Оля.

Що означає жити на вулиці

У тебе не просто немає даху над головою. Немає сфери життя, у якій було би все добре, пояснює Оля:

– Наприклад, медицина. Швидка забере їх тільки тоді, коли поруч буде інша людина, не безпритульна. Це дуже агресивне середовище. Це люди, які кожен день борються за виживання.

Вони ночують біля теплотрас, деякі їздять нічними електричками, розповідає волонтерка.

Є такі, що нині мають дах над головою, а ось вже на вулиці.

– Сьогодні вони знімають хостел. Завтра – втратили підробіток і уже на вокзалі. Післязавтра знову щось знайшли, – каже Оля.

У підвішеному стані вони можуть жити роками.

Основна проблема людей на вулиці – самотність

Базові речі для них часто не доступні.

– Для них, наприклад, поїхати в нічліжку означає скористатися двома видами транспорту. Це часто недоступно, бо коштує 16 гривень в одну сторону. Та й сама нічліжка платна. Коштує 10 гривень за ніч. Там вважають, що це символічно. Але для справжніх безпритульних – це ніфіга не символічно, – пояснює дівчина.

Основна проблема людей на вулиці – самотність, розповідає Макар:

– Безпритульні, тому що самотні. І самотні, тому що бездомні. Часто люди опиняються на вулиці, бо немає кому допомогти. Старенькі люди стають жертвами шахраїв, насамперед, через самотність.

Часто люди опиняються на вулиці, бо немає кому допомогти

І коли людина опиняється на вулиці, вона стає ще більш самотньою, бо втрачає всі свої соціальні зв’язки.

Вона перестає спілкуватися із сусідами, навіть боїться поїхати у район, де жила усе життя, додає Оля.

Дорога назад

– Інколи змінити чиєсь життя доволі легко, – розповідає Оля. – Треба просто посадити людину на поїзд.

Так жінка зі спільнотою якось допомогла молодій дівчині, яка "застрягла" на вокзалі.

– Вона вийшла заміж в Росії, але не склалося, тому поїхала додому в Херсонську область через Київ. Тут її пограбували. На вокзалі дівчина жила три тижні. Ми купили їй квиток додому, – згадує Макар.

[BANNER5]

Для того, щоб допомогти, Оля та її колеги намагаються зрозуміти ситуацію в сім’ї безпритульного.

Часто люди просто сваряться і не повертаються додому, бо бояться, що їх не пробачать:

– Нещодавно чоловік просив, щоб ми допомогли йому знайти роботу. Виявилося, що він посварився з дружиною. І йому треба заробити грошей, щоб повернутися.

Волонтери вмовили його подзвонити додому. І зрештою все налагодилося.

Часто люди просто сваряться і не повертаються додому, бо бояться, що їх не пробачать.

У спільноти також є змога селити людей у хостели чи притулки, навіть декому знімати квартиру.

Кошти збирають своїми силами – використовують особисті, просять у друзів або через Facebook.

Та не всі безпритульні хочуть повернутися під дах, навіть не так: не можуть.

– Соціологи кажуть, що після двох років людям дуже важко повернутися. Наприклад, Саша дуже довго намагалася адаптуватися до життя в квартирі, спала сидячи, як перед тим на вокзалі. І врешті повернулася на вулицю, зокрема через серйозні психологічні проблеми, – розповідає Оля.

Саша – це та бабуся у яскравій блузі та квітчастій спідниці.

Вона на вокзалі вже 16 років і називає себе "на 80% бездомною".

Саша – це та бабуся у яскравій блузі та квітчастій спідниці

Колись у Саші була двокімнатна квартира у Києві. Вона продала житло, щоб розміняти його на дві менші квартири – діти не могли з нею вжитися.

– У неї доволі складний характер, – додає Оля.

Саша зберігала гроші у сейфі на вокзалі, оплачувала собі зал очікування підвищеного комфорту. Донька ж одружилася і переїхала до чоловіка.

– Вона їздить до доньки, зберігає там свої речі, але вони не можуть порозумітися, щоб Саша залишилася в них, – розповідає Оля.

Дах над головою – не завжди історія успіху для бездомного, каже Оля.

7 років тому вона зустріла Льошу в переході біля місця, де спільнота роздавала їжу. Він був брудний, п’яний, без жодної емоції на обличчі.

Спершу Льоша навіть не реагував на Олині запитання. Згодом почав відповідати, що "пошвидше би померти".

Так тривало місяцями. Але з часом він звик і чекав на візит волонтерів.

Їм навіть вдалося переконати його не пити по вівторках.

– Він сказав, що ми нагадали йому, що він ще людина, – каже Оля.

Дах над головою – не завжди історія успіху для бездомного

Згодом Льоша розповів волонтерам свою історію: жив з мамою, яка пила все життя; у такому стані жінка підписала документи на передачу квартири іншим людям, він не зміг повернути житло.

– У той час йому знайома паспортистка сказала: "У тебе нічого більше не вийде. Ти тепер нікому не потрібен".

Після цієї фрази Льоша забрав свої речі з квартири у друга, пішов на вулицю, більше не вийшов на роботу і з того дня почав пити і пив до останнього дня свого життя, – згадує Оля.

Проте вона не вважає, що Льоша програв:

– Для мене важливий критерій – розуміти, чи я зробила те, що могла і мала.

Наприклад, я не могла у свого Льоші забрати його алкоголізм і поселити його в квартиру. Навіть тоді, коли він на третій день пішов із притулку, нам вдалося не розчаруватися в ньому, а продовжити з ним спілкуватися.

Я рада, що він не помер самотній. Він не помер як "бомж-алкоголік", як часом зневажливо кажуть люди, а помер як людина, в якої є друзі.

Головне – повернути людині гідність, вважає Оля:

– Не хочу, щоб це звучало так, ніби у нас нема історій, що життя змінюється. Цих історій дуже багато. Але для нас важливо бачити у людині позитивні зміни, а не просто дах над її головою.

Катерина Хорощак, УП.Життя

Вас також може зацікавити:

Навіщо салон краси безкоштовно обслуговує безпритульних, онкохворих та жінок, яких вдома б'ють

Усе можливо: як колишній безхатченко зі Львова відкрив власний бренд сумок

Під одним дахом з безхатьком: як пара повертає людей з вулиці до життя

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на нашій сторінці у Facebook.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу або Telegram про здоров'я та здоровий спосіб життя.