Досвід ветерана: Євген Михайлюк – від IT-спеціаліста, через війну, до власника СТО

Ти можеш бути ким завгодно, коли йдеш на поле бою, але після повернення ти – ветеран.

У текстах "Досвід ветерана" ми зібрали історії ексбійців АТО/ООС. Дуже різних, але в чомусь однакових. Це історії без прикрас, які допомагають зрозуміти, що стоїть за поняттям "ветеран", позбавленим луски медійних образів, упереджень та стереотипів.

Першим нашим героєм був Андрій Мельник – в минулому вчитель історії, а нині директор київської спеціалізованої авіаційно-технічної школи №203.

Другий – IT-спеціаліст та власник СТО Євген Михайлюк.

Він розповів нам про свій шлях на війну, про найціннішу якість, яку може виховати в собі людина, та про те, що спільного в байкерів та ветеранів.

IT-спеціаліст та власник СТО Євген Михайлюк

До війни я протягом 12 років працював в ІТ. Починав програмістом, але через певний час відчув, що хочу більше працювати з людьми, та перейшов у менеджмент.

Був тімлідом, дійшов до посади технічного директора, а після неї вже перекваліфікувався в артилеристи.

Коли почалася війна, першою моєю логічною дією було піти в військкомат і сказати: "Ось я, давайте автомат".

Не дали. Мою справу загубили ще в шкільні роки, а я й не вимагав, щоб її шукали. Тому коли прийшов та сказав, що ані військового квитка, ані приписного в мене нема, показали на двері.

Після того я періодично штурмував військкомат, а у вільний час волонтерив з невеликою командою – возив на фронт вантажі на моїй старій "копійці".

Десь через півроку, вже взимку, я пройшов медкомісію.

Мені пропонували спочатку їхати в Нацгвардію, але я обрав ЗСУ, бо хотів стати артилеристом, тобто мати спеціальність, де зможу застосовувати свої знання та навички.

Поки навчався в Дівичках, устиг опанувати ще кілька спеціальностей: топогеодезиста, командира-навідника міномета й артрозвідника.

Зрештою потрапив до новоствореної 40-ї окремої артилерійської бригади.

Середньостатистична робота артилериста – це вантажник: носиш снаряди, складаєш їх у певний механізм, знову носиш, знову складаєш, і так без кінця.

Якщо ти працюєш обчислювачем, то тут уже все складніше – треба робити розрахунки: як навести гармати, як стріляти.

Не думав, що на війні дуже знадобляться мої цивільні навички, але вийшло навпаки. Я налагоджував певні електронні процеси в бригаді та намагався оптимізувати нашу роботу.

Я взагалі більше людина результату, а не процесу. Побачив, що можу покращити щось в армії, і почав робити.

Доходило навіть до конфліктів зі старшими офіцерами, бо їм було незрозуміло, чого це солдат кудись пхається, щось їм доводить, з кимось домовляється.

Урешті менеджерський досвід спрацював – я зміг переконати, що планшети потрібні, організувати людей навколо ідеї.

В артилерії, а може, і в усій армії, найцінніша якість, яку ти можеш в собі виховати, – це надійність. Є такий вислів: "Піт артилериста береже кров піхоти".

Я чудово знаю, наскільки піхота розраховує на надійність артилерії, а артилерія, наприклад, розраховує на надійність водіїв, які підвозять снаряди.

Тобто всюди – командна робота. Хоч що б ти робив, ти чітко знаєш, що десь є людина, чиє життя залежить від того, наскільки ти надійно робиш свою роботу.

Надійність – це про взаємозв’язок людей.

Так склалося, що в армію потрапляють зовсім різні люди. Далеко не всі один одному подобаються, далеко не всі мають спільні інтереси та причини, з яких вони опинилися на війні.

Тут ти можеш не любити свого товариша, можеш з ним не погоджуватися, але ти маєш бути в ньому впевненим. І це одна з важливих речей, які я виніс з поля бою: працювати не так, щоб усім подобатися, а так, щоб тобі довіряли.

Євген Михайлюк: "В армії найцінніша якість, яку ти можеш в собі виховати – це надійність"

Демобілізувався я влітку 2016-го. Пам’ятаю, що постійно, особливо останні місяці на фронті, дуже хотілося додому, але в останній момент, уже коли прийшов наказ про демобілізацію, чомусь стало ніяково.

Є певний страх у поверненні до цивільного життя, і багато хто з ним не справляється.

Насправді, на війні все простіше. Там у тебе менше задач.

Якщо в тебе немає сім’ї, то ти майже не піклуєшся про гроші, бо тебе годують, одягають, у тебе є де спати. І про побут можеш не піклуватися.

Гроші, які платять, можеш витрачати як хочеш. У мене був побратим, у якого не було сім’ї. Він не пив, а відкладав гроші і після демобілізації купив собі машину. Не дорогу, звісно, але машину.

Чим більший вибір, тим довше людина вагається. На війні це може бути смертельно. Там немає відтінків, а лише "чорний" і "білий", "свій" і "чужий".

У цивільному житті так не працює, тут немає однозначно поганих і хороших речей. Тому після повернення життя раптово ускладнюється, тобі треба думати про набагато більшу кількість речей, виявляти більше ініціативи.

Багато хто на цьому ламається, не може знайти собі місце, особливо якщо повертатися до того, що робив до війни, не хочеться, а щось нове знайти не вдається.

Перші три місяці після повернення я відпочивав. Зрозумів, що мені дуже не вистачало музики, та все літо їздив на мотоциклі по концертах – вперше послухав наживо AC/DC та Iron Maiden.

Потім пішов працювати. Було все одно, чим займатися, але пощастило потрапити в невеликий айтішний проєкт для потреб армії, тож для мене він став такою собі камерою декомпресії перед остаточним переходом до мирного життя.

Один з важких моментів – це коли ти повертаєшся з поля бою, а навколо всі наче й не чули про війну. Усі весело гуляють вулицями, усміхаються, усім не до того.

Пам’ятаю, як приїхав у відпустку, ходив і дратувався: "Там війна, люди, ну як ви не розумієте? Чому ви такі спокійні?"

Але був один випадок, який змінив моє сприйняття. Я чекав на когось на перехресті Хрещатика та Прорізної і побачив хлопця та дівчину, що просто стояли і цілувалися. І ось саме тоді я зрозумів, що не хочу, щоб вони знали про війну. Що я і мої побратими там саме для того, щоб війна там і лишилася, а не прийшла сюди.

Я відчув, що це добре, що люди тут не знають про війну і можуть про неї не думати. Це значить, що ми якісно робимо свою роботу.

Мені завжди було зручніше працювати в умовах певного хаосу, бо там, де є порядок, там уже все кристалізовано, там складніше пробитися.

Це як пробиватися в армії з якимись ідеями через усю структуру військових. Ось будувати з нуля, де нічого не зрозуміло, – це моє.

Власне, з СТО так і вийшло. Мій друг – дуже хороший мотомеханік з великим стажем. І ось я запропонував йому запустити разом власний проєкт, бо вірив, що з цього могло щось вийти. Він трохи подумав і погодився.

Євген Михайлюк: "Десь є людина, чиє життя залежить від того, наскільки ти надійно робиш свою роботу"

Відчуття були – ніби заплющуєш очі та стрибаєш у холодну воду.

Для мене це було початком нового життя, причому буквально. Ми відкривалися, коли в мене народився син, й орендодавець, у якого ми винаймали приміщення на той момент, приїхав підписувати угоду прямо в пологовий будинок.

Зараз у нас працює четверо чоловіків, двоє з них – ветерани. Як воно, працювати з ветеранами? Якщо коротко – то надійно.

Насправді ж, уся історія з працевлаштуванням ветеранів починається з того, наскільки легко людина повернулася до мирного життя, а це, у свою чергу, залежить від того, наскільки її підтримали друзі та близькі.

У нас не прийнято просити про підтримку, але без цього адаптуватися до нормального життя важко.

Так само багато ветеранів соромляться звертатися до психологів або психотерапевтів, хоча не намагатися розібратися з тим, що відбувається у твоїй голові, – це так само неправильно, як сидіти з хворим зубом і чекати, коли "відпустить".

Якщо говорити про надійність у бізнесі, то це знову питання про команду, бо робота механіка залежить від роботи адміністратора, адміністратора – від роботи бухгалтера, усі залежать одне від одного, і якщо хтось один дає збій, то збій іде по всьому ланцюгу.

Різниця тільки в тому, що адміністративна помилка часто має лише фінансові наслідки, а ось помилка механіка може коштувати комусь життя. І таких речей багато.

Для нас, команди СТО, і для мене особисто, важливо бути надійними. Це та якість, якій немає меж, у якій можна і треба безперервно розвиватися.

Пригадую, що коли шукав роботу, додав до резюме пункт про досвід в АТО. Навіщо я це зробив?

По-перше, щоб було зрозуміло, куди я випав на цей час – майже два роки.

І по-друге, щоб одразу була зрозуміла моя позиція. Бо якщо я прийду, почну спілкуватися, і з’ясується, що мій роботодавець має інші геополітичні погляди, то це гарантовано буде конфлікт.

Для багатьох на роботі мій досвід був дивним та незрозумілим, до такого треба бути готовим. Часто розпитували, чому пішов, як узагалі життя на фронті, загальні речі.

Від декого я чув речі на кшталт: "Чого тебе в АТО забрали? Ти ж нормально заробляєш, треба було "повирішувати"… Ти що, дурний? Що ти там забув?" Але це той випадок, що коли треба пояснювати, то не треба пояснювати.

Що б я змінив у тому, як ветеранів сприймає суспільство? Я б пропонував дивитися спочатку на людину, а вже потім – на статус.

Бо зараз із ветеранами – як із байкерами – є стереотипна картинка, а що там за нею, ніхто розібратися не прагне.

ВАЛЕРІЙ ЧОБОТАР

психотерапевт, ветеран

Валерій Чоботар

– З мого власного досвіду повернення, а також із досвіду роботи з ветеранами та членами їхніх сімей, надзвичайно важливо дозволити собі взяти час для себе.

Тому я б акцентував увагу саме на розповіді Євгена про три місяці мандрів з відвідуванням концертів після демобілізації.

У системі тілесноорієнтованої психотерапії цей період буквально називається "заземленням", тобто здатністю перебувати тут і зараз, а також усвідомлювати, які соціальні ролі зараз актуальні для тебе, а які не викликають жодних емоцій.

Мотоцикл та "дух пригод" стали своєрідним поштовхом рухатися вперед.

У спілкуванні з учасникам війни часто можна почути, що більшість із них перестала турбуватися про своє тіло або, мовою психотерапії, "тілесне Я". Це часто призводить до проблем зі станом фізичного здоров’я, який також безпосередньо впливає і на психіку людини.

Мотоцикл вимагає від водія цілковитої концентрації та залучення свого тіла, а повітряний потік, який тисне фізично на тіло, створює відчуття реальної присутності: "Я є тут і зараз".

Будь-яка фізична активність, а особливо та, яка вимагає концентрації уваги й зосередженості на процесі, є ефективним інструментом на шляху до відновлення цілісності нашої особистості.

Заняття спортом або важкою фізичною працею допомагають збалансувати психічні стани та просто покращити наше фізичне й емоційне життя, роблячи його більш усвідомленим, насиченим, повноцінним і збалансованим.

Євгенові у процесі його власної адаптації вдалося створити умовно безпечне для себе середовище, оточити себе надійними людьми, яким можна довіряти.

У нашій роботі ми називаємо цей процес залученням до свого життя безпечних людей – людей, до яких можна звернутися за підтримкою в найрізноманітніших ситуаціях.

Спілкуючись із ветеранами, часто можна почути, що найважче в поверненні додому – це втрата свого колективу, своєрідної спільноти надійних побратимів, на яких ти можеш покластися і з якими почуваєшся в безпеці.

Ось чому так важливо оточити себе надійними людьми і в цивільному житті: це в багатьох аспектах зменшує рівень тривоги і виводить ветерана зі стану постійного виживання, у якому небезпека та загрози присутні на кожному кроці, а люди діляться на своїх і чужих.

І саме наявність таких людей допомагає повернутись у здорове соціально насичене життя та вибудувати нові соціальні зв’язки.

Ілля Нечаєв, Центр стратегічних комунікацій StratCom Ukraine, спеціально для УП.Життя

Всі фото надані автором

Цей матеріал був створений за підтримки Міністерства у справах ветеранів, тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України у рамках проєкту з реінтеграції ветеранів, що впроваджується Міжнародною організацією з міграції за фінансування Європейського Союзу.

Вас також може зацікавити:

"Не героїзувати і не втомлювати". Психологи про нове місце ветерана АТО в родині та на роботі

Армії треба навчитись відпускати, або Хто і як має влаштувати подальше життя ветеранів

"Ми перестали хотіти допомагати". Як литовець та українка повертають ветеранів до життя

І мене цькували в школі, і я цькував – розповідь вчителя та ветерана АТО

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.