"Щоб Україні зберегти незалежність, треба розвалити рашку". Записки із Харкова. ФОТОРЕПОРТАЖ

Я познайомився з Борисом Редіним 26 лютого. Була субота, третій день війни. Я дістався до волонтерського намету на площі Свободи у Харкові, шукаючи нагоди бути корисним.

У той самий час побачив пост свого знайомого у Facebook. Він – тренер з капоейри (афробразильського бойового мистецтва) та зголосився передати 60 кв.м. татамі (м’якого покриття із залу) у бомбосховище або військовим. З цією пропозицією я і підійшов до Бориса.

Він вислухав, погодився прийняти це покриття та скоординував водія, щоб ми могли забрати та привезти його.

Коли я побачив Бориса вперше, він аж ніяк не був мені схожий на лідера. На людину, яка запалює та мотивує інших робити неможливе. Він не привертав до себе уваги ні велетенським зростом, ні статурою, ані запальними промовами.

Скоріше навпаки – низенький, постійно кудись біжить та спілкується обірваними фразами. Наче співрозмовник має вгадати повне речення, домислити, прочитавши його думки.

Але те що мене відразу запам’яталося – це його феноменальна здібність тримати у голові безліч найрізноманітнішої інформації! Обробляти її та балансувати співвідношення потреб та можливостей. Беземоційна людина – нон-стоп комп’ютер!

Наступного разу я побачив Бориса 1 березня, коли росіяни завдали удару по будівлі обласної адміністрації. Тільки-но я побачив на екрані смартфону момент вибуху, я страшенно перелякався за волонтерів, яких знав, і які могли бути в наметі навпроти обладмінстрації.

Взяв свого ровера та поїхав у місто. Як же я зрадів, коли побачив Бориса, який розмовляв по телефону серед уламків. Ми привіталися, і він мене заспокоїв: "Усі живі! Усі волонтери живі".

Цю фразу він повторював постійно, відповідаючи на все нові і нові телефонні дзвінки.

Облдержадміністрація у Харкові після обстрілів

Ще одна наша зустріч трапилася декілька днів тому – коли після обстрілу спалахнула пожежа на ринку Барабашова. Я приїхав пофотографувати пожежу та пожежних і випадково зустрів Бориса, який з товаришами так само приїхав "на екскурсію".

Ми поспілкувалися, і мене дещо вразило його специфічне, англійське почуття гумору. Споглядаючи на неосяжні, густі хмари чорного диму, він промовив:

"Це добре – це ринок горить! Його архітектура та заплутаність мені завжди не подобалися! Після пожежі буде місце та можливість побудувати щось красивіше".

Я запропонував йому ідею невеличкого фоторепортажу з життя волонтера, і він погодився, оскільки сам полюбляє фіксувати події.

Борис не привертав до себе уваги ні велетенським зростом, ні статурою, ані запальними промовами

Ми побачилися 18 березня біля намету на площі Свободи. Це місце значно змінилося з моменту атаки на обладміністрацію – уламки будівлі, зламані ялинки поприбирали. Стало значно просторніше та світліше.

Волонтери потихеньку ремонтували каркас намету. За словами Бориса, зараз це місце – це більш ніж пункт зустрічі людей та речей – це Символ боротьби міста проти загарбників, і ми мусимо його відновлювати стільки разів, скільки буде необхідно!

Площа свободи у Харкові після нападу росіян

Борис запропонував мені підштовхнути його стареньку Шкоду (бо в неї зламався стартер) та приєднатися до поїздки містом. І вже за декілька хвилин ми вирушили порожніми вилицями міста до незнайомих мені людей та процесів.

Майже увесь час він розмовляв по телефону, постійно змінюючи один на другий, потім на третій та четвертий. Так я опинився серед потоку запитів, потреб та проблем.

Ми опинилися у промисловому районі міста, де знаходиться волонтерський пункт. Перше, що мені впало у вічі – шеренга каністр та діжок.

Паливо – друга за цінністю (після інформації) річ на війні. Двоє хлопців розставляли порожні та повні ємності.

У підвалі приміщення, куди ми спустилися, перебували інші волонтери. У цьому мозковому центрі люди балансують отримані запити про допомогу з наявними можливостями.

Я зустрів декілька молодих хлопців та дівчат, а також людей старшого віку. Чоловіків та жінок.

Волонтерські намети у Харкові

Мене запросили пообідати. Запропонували макарони з м’ясом, та моркву по-корейськи. Але найбільшу гастрономічну насолоду я отримав від аромату та смаку свіжого хліба. Його запах такий мирний та запашний. Його хочеться запам’ятати та утримувати у собі якомога довше.

Серед людей, які обідали поруч з нами, я з побачив Віктора – водія, з яким ми їздили забирати татамі на третій день війни. Ми потиснули один одному руки, та я дізнався, що покриття стало у нагоді.

До Бориса постійно підходили люди. І лише за виразом його обличчя було зрозуміло, з якими саме новинами.

Його міміка відображала то радість від того, що вдалося зробити, то розпач від інформації про втрати серед знайомих військових. І всі ці емоції проносилися вихором за декілька секунд.

До Бориса постійно підходили люди. І лише за виразом його обличчя було зрозуміло, з якими саме новинами

Після "протокольного обходу" відділів – аптеки, речового складу, водіїв та координаторів, ми сіли у стареньку Славуту та знов вирушили у місто.

Протягом наступної години ми відвідали різні райони Харкова. Борис зустрічався з військовими та медиками, опікувався питаннями зв’язку та ліків.

До нас у машину сідали та виходили люди, змінювалися теми, але дещо залишалося незмінним – це телефонні дзвінки, які лунали знов і знов.

Дещо залишалося незмінним – це телефонні дзвінки, які лунали знов і знов

У той час, коли ми залишалися вдвох, ми розмовляли. Я дізнався, що Борис займається волонтерством з 2014 року. І за цей час вже встиг загубити у пам’яті ті спогади, коли в нього був власний поліграфічний бізнес та перші спроби створювати сайти на замовлення.

Борис каже, що для того, щоб Україні зберегти власну незалежність, треба "розвалити рашку".

Мені було цікаво почути від нього порівняння. Він розповідав, що колись, коли малим слухав оповідання своєї бабці про революції та війни, про голодовки, перші електричні лампочки, йому здавалося, що його старенька прожила справді насичене подіями життя.

Але зараз, дивлячись на власний пройдений шлях, він розуміє, що багато що встиг відчути та пережити сам. Принаймні 5 етапів:

• Радянський Союз та його розпад,
• дикі 90-ті,
• перший Майдан,
• другий Майдан,
• і ось тепер війна.

Він розмірковував і про те, що війна, з однієї із можливих точок зору, це не лише біль, згарища та страждання. Це ще і можливість для України заявити на весь Світ про наше прагнення до Свободи та Незалежності.

Розмірковуючи про долю людей, які виїхали з міста, він спрогнозував:

"До Харкова повернуться не більше 2/3 того числа людей, які поїхали. Але то будуть мотивовані патріоти країни та міста! З ними Харків відбудується швидше та стане, ще привабливішим та зручнішим, ніж був до війни!"

Я вийшов на тому ж місці, де ми зустрілися – біля волонтерського намету. Борис поїхав далі у справах, а я, дивлячись на державний прапор у вікні зруйнованої будівлі адміністрації, впевнився – Україна, як Незалежна Держава, буде доти, доки є такі люди, як Борис. Доки є волонтери, готові покласти власне життя заради Перемоги.

Олександр Лапшин, спеціально для УП. Життя

Вас також може зацікавити:

Покинуті у квартирах: як волонтери у Києві рятують тварин від загибелі

"Певно шкодує, що з собою не було гранати". Історія волонтера, якого розстріляли в інвалідному візку

Хочете дізнатися більше здоров'я та здоровий спосіб життя? Долучайтеся до групи Мамо, я у шапці! у Telegram та Facebook.