Розстріляли в машині на очах у дітей: історія однієї з перших жертв на Чернігівщині

Після кількох днів майже безперервних обстрілів у селі Товстоліс біля Чернігова Ніна Науменко прилягла відпочити.

Крізь сон жінці здалося, що в хаті скрипнули двері і хтось зайшов. Відчула на щоці дотик льодяних вуст і краплі холодного поту. Почулося: "Мама, мамуль"... Ніна розплющила очі. У хаті було порожньо.

Лише за місяць жінка дізнається, що так уві сні з нею прощався син Ігор, якого у той день на очах у дітей та дружини розстріляли російські військові.

"Українська правда. Життя" розповідає історію сім'ї.

Ніна Науменко, мати вбитого росіянами чоловіка

Росіяни виселили з будинків усю вулицю

Ігор Науменко жив у селі Товстоліс, що за 12 км від Чернігова. Одружився, мав двох синів. Спочатку працював лісничим у сусідньому селі Седнів. А згодом почав займатися фермерством. Обробляв свою та орендну землю, мав плани придбати ще паїв. Родина жила з батьками Ігоря та будувала власний будинок у сусідньому селі.

Товстоліс росіяни окупували пізно ввечері 25 лютого. Велика колона техніки та людей заїхала на місцеву ферму. Ходити по хатах військові почали вранці наступного дня. Переконували, що людей не займатимуть і надовго тут не затримаються.

"А потім, як почалася стрілянина. Як вони гасили по тому бідному Чернігову. Боже мій, усі ті снаряди у нас над головами літали. Танки порозставляли у людей на городах, біля хат", – згадує Ніна Науменко.

Читайте також: Майже причепурений, але все ще тривожний. Як оживає Чернігів

У Товстолісі дві вулиці – Лісна та Дружби. Родина Науменків живе на Лісній. Багато селян звідти ходили на вулицю Дружби до сусідів ховатися від обстрілів, бо там надійніші підвали та глибші льохи. Але вже 27 лютого росіяни наказали усім мешканцям забиратися звідти.

"Заходять у підвал і кажуть: "Убирайтесь отсюда!". А куди ж нам іти? Окупанти сказали їхати у дальні села. Ми з чоловіком пішли додому. А Ігор із сім’єю вирішив їхати в Петрушин (село за 12 км. – авт.), там живе брат невістки. Село теж було під окупацією, але здавалося, що там спокійніше. Бо діти ж", – розповідає Ніна Науменко.

Тіло викинули біля амбулаторії у сусідньому селі

Окупанти запевнили, що люди можуть спокійно виїжджати колоною, в них ніхто не стрілятиме. Сказали, щоб на машини пов’язали білі стрічки. Селяни так і зробили.

У колоні було з десяток легковиків та мікроавтобус. Виїжджали усі, крім двох родин, де були люди з інвалідністю. Маршрут, яким ішла евакуація, контролювали росіяни.

Цим маршрутом їхала колона людей. Стілкою позначено приблизне місце, де сталася трагедія

У колоні Ігор Науменко з родиною їхав першим. На передньому сидінні поруч сиділа дружина Світлана, на задньому – діти, 13-річний Іван та 11-річний Данило.

"Це був день. Ігор їхав, як звичайно, курив. Ми трохи не доїхали до російського блокпоста біля Терехівки, аж тут звідкись почали стріляти. Ігор повертається до мене і каже матюком: "Що за х**ня". І все, машина заглохла, а Ігор затих і похилився на кермо", – згадує пережите Світлана.

Жінка та діти вискочили з автівки, почали кричати. Від блокпоста йшов російський військовий. Наказав зупинити колону і заспокоїти дітей.

"Люди повиходили з машин, а з обривів попід дорогою повилазили росіяни зі зброєю. Я не знаю, хто з них і звідки стріляв… До машини прибіг медик. Ігоря витягли, поклали на бік. Він лежав нерухомо. Росіяни сказали, що поранення не смертельне, що він житиме. Зробили якийсь укол. Для мене все те було, наче якийсь сон, усе в тумані", – розповідає дружина.

Окупанти записали номер телефону Світлани, сказали, що передзвонять, і наказали їхати разом з іншими. Тому жінка з дітьми сіла до машини друзів і попрямувала далі. До самого Петрушка колону супроводжували росіяни. А Ігор залишився біля блокпоста з російськими медиками і військовими.

Світлана Науменко, дружина вбитого росіянами чоловіка

Доїхавши до Петрушина, Світлана почала обдзвонювати "швидкі", лікарні, знайомих у Терехівці, де сталася трагедія. Але ніхто нічого не знав про чоловіка. Лише за два із Седнева (село 30 км від Товстоліса) подзвонила тітка Світлани і повідомила страшну звістку: знайшли тіло Ігоря. Його росіяни залишили біля місцевої амбулаторії. Росіяни поцілили Ігорю в голову та грудну клітину.

Місцеві поховали чоловіка у Седневі. А після деокупації на початку квітня тіло ексгумували, провели судово-медичну експертизу і перепоховали на кладовищі в Товстолісі. У висновку про смерть сказано, що Ігор помер 27 лютого. Тобто у той самий день, як розстріляли колону.

Загиблий Ігор із синами

Мама місяць не знала, що сина більше немає

Ніні Науменко про смерть сина не казали. Заспокійливих ліків у селі не було, тож боялися, що матір не переживе цієї страшної звістки. Знав тільки чоловік Володимир та донька Ірина, яка виїхала до Чернігова на початку окупації.

"А я ж хвилююся, як вони там, у Ігоря ж подагра, ноги болять. Іноді дивлюся у вікно, Володя сіно корові несе і мені здається, наче плаче. Я потім давай наполягати, кажу йому: да подзвони ти, попитай, як там Ігор. Зв’язок то поганий, але деінде можна було знайти", – говорить матір.

Одного разу після чергового прохання Володимир дав свій телефон і сказав самій зателефонувати Ірині. Донька прямо нічого не сказала матері, але жінка відчула щось недобре. Тому спитала чоловіка прямо: чи живий син.

"А Володя не витримав і каже: "Ніна, да його вже місяць немає серед живих, він не доїхав до Петрушина", – плаче матір. Це сталося 27 березня, якраз за місяць після смерті.

В машині покійного окупанти залишили записку

Автівка Науменків стояла на місці трагедії до самої деокупації. Росіяни нікого до неї не підпускали. Після того, як росіян вигнали з території області, друзі пригнали автомобіль. Всередині лежала записка: "Хозяин автомобиля умер 27 февраля в 12.40. Тело находится на территории Седневской больницы".

Діти про те, що татко не вижив, дізналися вже після деокупації, коли повернулися до будинку дідуся та бабусі.

7 квітня, у день, коли Ігор мав відзначати своє 40-річчя, родина справляла поминки на 40 днів по його смерті.

"Хлопці дуже плакали і довго тужили. Ця трагедія сталася у них на очах. Але вони ж думали, що тато живий, десь у лікарні… Знаєте, я сама досі не вірю, що сина більше немає. Здається, що він от-от приїде. І на кладовище якось не тягне йти зовсім. Не можу повірити, що він там. Проклята війна…", – із цілим всесвітом туги в очах ледь чутно плаче матір.

Читайте також: 350 людей у тісному підвалі: спогади волонтерки про 27 днів окупації на Чернігівщині

Наталія Найдюк, спеціально для УП. Життя