350 людей у тісному підвалі: спогади волонтерки про 27 днів окупації на Чернігівщині

35861
12 квітня 2022

27 лютого волонтерки Світлана Баранова та Лілія Блудшая зі Славутича через обстріли змушені були зупинитися у селі Ягідне за 20 км від Чернігова.

Жінки думали, що перечекають там декілька днів і поїдуть додому. Однак 3 березня село окупували російські військові.

Вони зачинили усіх 350 мешканців та гостей Ягідного у маленькому підвалі місцевої школи на 27 днів. У приміщенні без вентиляції, туалетів та світла. 

На відміну від багатьох полонених, волонтерки вижили і повернулися до рідних. Про пережите "Українські правді. Життя" розповіла Світлана Баранова.

 Світлана Баранова

Дивом вижили під обстрілом і потрапили в окупацію 

27 лютого Світлана Баранова та Лілія Блудшая зі Славутича везли ліки та коктейлі Молотова в одне з сіл поблизу Чернігова. Дорогою їхній автомобіль потрапив під обстріл.

Жінки дивом врятувалися, і налякані навіть відвезли вантаж до місця призначення. Але повернутися додому не змогли: трасу почали обстрілювати ще дужче. Тож Світлана та Лілія зупинилися в селі Ягідне у незнайомих людей, щоб дочекатися безпечнішого часу для повернення додому. 

 Стан авто після обстрілу

Однак обстріли не вщухали. А 3-го березня близько 15 години в село зайшли росіяни. У цей час більшість людей сиділи у льохах та підвалах.

Російські військові ж роз'їжджали вулицями на танках, обстрілювали будинки з автоматів. Потім перевіряли, чи залишився хто в хаті. А далі встановлювали техніку на подвір’ях та городах.  

 Лілія і Світлана разом з тією родиною, у якої вони жили до окупації кілька днів

"Нас у погребі було 11. Всі сиділи, як миші. Коли пісяли на відро, то старалися, щоб сеча попадала на його стінки: так не дзюрчало. У цілковитій тиші ми просиділи до 4:45 ранку. А потім рашисти почали грюкати в наш погріб", – згадує Світлана Баранова. 

Чоловіка розстріляли за переписку про війну…

Росіяни спокійно глянули на людей, вийшли і підперли льох з вулиці. А за дві годині повернулися в геть іншому настрої. Витягували людей по одному та обшукували.

Світлана каже, що чоловіків роздягали до спіднього: дивилися, чи не військове воно. Телефони забирали одразу. Коли всіх обшукали, то наказали повертатися у льох і знову закрили. 

За словами волонтерки, у цей час у Ягідному розстрілювали чоловіків. Жінка нарахувала з десяток пострілів. 

"Одного чоловіка застрелили, коли той вийшов у камуфляжних штанях. Другий не захотів віддавати мобільного. Третій спитав, навіщо вони (росіяни – авт.) сюди прийшли.

Ще одного вбили, прочитавши його переписку зі знайомими про війну. Звичайна переписка, таке кожен із нас писав рідним та знайомим", – розповідає Світлана.

Якщо чоловіка бачили на вулиці, його вбивали. Жінок силоміць кидали у підвали. У той же час окупанти обстрілювали сусіднє село Красне з тієї техніки, яку встановили на подвір’ях місцевих. 

У підвалі жінки божеволіли та помирали від задухи

5 березня окупанти повідкривали льохи і наказали всім за дві хвилини зібратися з речами на вулиці. 

"Коли ми вийшли, з обох боків дороги стояли танки, їх було більше сотні. Людей колоною, як худобу, гнали у підвал місцевої школи. Нас у селі було 350", – каже Світлана.

Для такої кількості людей підвал був затісним. Усі сиділи на стільцях. Місця для ліжок не вистачало. Навіть проходів між рядами не було. Місцеві потім порахували: на кожну людину припадало всього 60 см2 території. Щоб дійти до дверей чи до відра, треба було переступати через людей.  

"Орки відкривали двері о 7 ранку, щоб ми сходили в туалет. І то не завжди. Були дні, коли ми сиділи замкнені по дві доби і більше. Старі люди ходили в туалет під себе. І це нічим було прибрати, воно смерділо, засихало…

Для решти виділили чотири відра. Але ж цього мало для понад трьох сотень людей. Витяжок у підвалі не було, стояв жахливий сморід. Люди не витримували і помирали від нестачі кисню", – з жахом згадує Світлана.

 На кожну людину припадало всього 60 смтериторії. Щоб дійти до дверей чи до відра, треба було переступати через людей. Фото: Ольга Меняйло

Якщо людина помирала вдень, то тіло дозволяли винести на вулицю. Трупи складали в котельні поруч із школою. Якщо ж смерть наступала вночі, то мрець лежав до ранку поруч із дітьми та жінками. Стукати в двері вночі було заборонено. Рашисти сказали, що одразу стрілятимуть у підвал.

Коли в котельні збиралося 4-5 трупів, то рашисти примушували людей ховати їх на кладовищі. На все давали 40 хвилин. По хатах сиділи буряти-снайпери. Як каже Світлана, вони були "чокнуті" і стріляли в усе на світі. Під час першого "похорону" орки відкрили вогонь.

На щастя, люди встигли заскочити в ями, які самі ж вирили, тому відбулися пораненнями. Ті, які вціліли, потім привезли поранених на тачках назад у підвал. 

Уже за кілька днів підвал просмердівся фекаліями та трупами. 

За словами волонтерки, найстрашнішою були третя та четверта доба у підвалі. Тоді у багатьох здавала психіка. Четверо жінок божеволіли: кричали всю ніч несвоїми голосами.

"У якийсь момент мені захотілося вскочити і щосили гамселити руками по дверях. Уявіть, який це жах розуміти, що задихаєшся. Здавалося, нехай вже прийдуть та вб’ють. Так повільно помирати – це мука", – каже жінка.

Втім, на щастя, вона все ж змогла взяти себе в руки, щоб жити далі. Хоча зізнається, навіть не сподівалася, що зможе вижити в таких умовах.

Наймолодшому бранцю був… 21 день

Із 350 заручників було 70-80 дітей. Наймолодшому на початок окупації був 21 день.

"Бувало, ми не їли по кілька діб. Я то можу таке витримати. А діти кричали, їм же потрібна їжа, сонце, свіже повітря. Ця сволота позбавила їх елементарних речей. Матусі просили, хоч окропу дайте. Та їм байдуже до наших дітей", – розмірковує Світлана Баранова. 

Жінка згадує, що іноді в підвал приводили полонених. Утім, за пару годин їх забирали та розстрілювали.

"Орки одразу сказали: нам на вас нас..ти. Ми їм були потрібні, лише для прикриття. Щоб ми не повмирали з голоду, поставили кількох жінок готувати їжу у дворі. У супроводі військових люди приносили з дому картоплю, консервацію і так готували", – каже волонтерка.

Коли в окупантів був гарний настрій, вони дозволяли виходити на вулицю не тільки в туалет, а й трохи постояти. Але таке бувало рідко. Практично весь час люди сиділи в підвалі.  

 Із 350 заручників було 70-80 дітей. Фото: Ольга Меняйло

Окупанти тричі приходили за дівчатами, але були занадто п’яними

Окупанти тричі приходили за жінками. 

"Пам’ятаю, зайшов один. Підійшов до молодої жінки, а в неї на руках трирічна дитина. Взяв жінку за шкірки і каже: залиш дитя і йди зі мною. А сам п’яний, ледь на ногах тримається. Але тут люди мудро поступили", – вважає Світлана.

Каже, ніхто не сперечався з військовим. Люди починали спокійно говорити до нього. Питали про родину, про життя вдома. П’яний окупант сідав, починав щось розказувати, а потім, видно, ще більше задурманювався від смороду і засинав.

"Один навіть впустив зброю, граната викотилася у нього. Ми боялися поворухнутися, щоб не розбудити ненароком. На ранок він прокинувся і пішов геть, зачумлений запахом підвалу", – розповідає колишня бранка.

Так алкоголь та сморід фактично врятували жінок підвалу від зґвалтувань.

 Коли в котельні збиралося 4-5 трупів, то рашисти примушували людей ховати їх на кладовищі

Рашисти відступили поспіхом, інакше б – спалили підвал

30 березня о 21 годині російські військові дозволили людям подихати свіжим повітрям. А вже о 21:30 почали поспіхом заганяти всіх у підвали. 

"Це все було неочікувано. Було видно, що вони поспішають. Закрили нас, щось посуєтилися, погуркали, і все затихло.

Ми спершу сиділи тихо. Потім чуємо, щось не те: техніка не гудить, тиша навкруги. Тож почали кричати. І тоді вже зрозуміли, можна ламати двері. Вийшли, катів немає", – згадує жінка.

Думали, може, окупанти десь сховалися. Тому ще одну ніч сиділи в підвалі, виставивши кількох чоловіків чергувати зверху. 

Зранку бранці підвалу розмірковували, що робити далі. Ніякої інформації про війну вони місяць не чули. Знали, що все навкруги заміновано. Тому вирішили взяти білого прапора і пішки йти у сусіднє село Красне. Саме у цей час, опівдні, з лісу вийшло восьмеро українських військових.

"Ви б чули, який крик стояв. Як усі їм раділи, обіймали, плакали, кожен хотів доторкнутися… Тоді я зрозуміла, що буду жити", – каже Світлана, не стримуючи сліз.

Військові повідомили по рації, що знайшли багато людей, що є поранені. Тож згодом до села поїхали волонтери, представники Червоного Хреста тощо.

Евакуювали бранців 1 квітня. А за два дні Світлана та Лілія разом нарешті дісталися додому, до Славутича. З третього березня з жінками втратили зв’язок. Рідні не знали, чи живі вони. 

"Я ніколи не думала, що потраплю в таке пекло. ХХІ століття, навкруги цивілізований світ… Коли це все зі мною сталося, не вірила, що є шанси вибратися живою. Якби в орків було більше часу на відступ, вони б спалили нас живцем у тому підвалі", – вважає Світлана.

***

У перший ранок вдома жінка пила міцну каву з улюбленої чашки. Дихала свіжим повітрям з відчиненого вікна власної кухні. І досі не вірила, що разом з подругою пережила пекло, влаштоване росіянами. 

Наталія Найдюк, спеціально для УП. Життя

Вас також може зацікавити:

"Смерть ходила за нами слідом": історія 15-річної Альони з Маріуполя

Сафарі на людей: 5 історій тих, хто вижив в Ірпені та Бучі

Молилися Богу, щоб дожити до ранку. Як вихователька з Чернігова врятувала 30 дітей із реабілітаційного центру

Хочете дізнатися більше здоров'я та здоровий спосіб життя? Долучайтеся до групи Мамо, я у шапці! у Telegram та Facebook.





Головне на сайті